В останні роки інтенсивність відносин Азії та Близького Сходу значно зросла. У той час як глибока та різноманітна взаємодія Китаю привернула левову частку уваги, Індія також стала більш серйозним регіональним актором під керівництвом прем’єр-міністра Моді, а Японія та Південна Корея продовжують диверсифікувати свою переважно економічну взаємодію з регіоном. У зв’язку з цим виникає питання, чи призведуть ці розширення інтересів і впливу до більш суттєвої дипломатичної участі в цьому процесі азіатських держав.
Країни Азії є переважно економічними суб’єктами Близького Сходу, а субрегіон Перської затоки був домінуючим. Звичайно, енергетика є рушійною силою цих відносин, і всі п’ять основних азіатських економік є одними з провідних ринків експорту нафти та газу для виробників Перської затоки. Проте, окрім торгівлі енергоносіями, існують міцні економічні зв’язки, що включають контракти, фінанси, інвестиції та робочу силу. Як наслідок, безпека в Перській затоці є спільною проблемою для азіатських урядів і компаній, а ширша нестабільність на Близькому Сході є фактором, який має побічний ефект для їхніх іноземних громадян, активів та економічних інтересів. За цією логікою, такі зв’язки повинні сприяти більшій дипломатичній взаємодії та більш стратегічному погляду на Близький Схід. Є кілька причин, чому цього досі не сталося.
По-перше, для азіатських країн ближчі питання завжди будуть більшим зовнішньополітичним пріоритетом. Незважаючи на наративи про «азіатське диво» або «азіатське століття» [1], цей регіон залишається регіоном, сповненим геополітичного суперництва, яке вимагає певних дипломатичних і оборонних ресурсів. Тайванська протока, Північна Корея, індійсько-китайська конкуренція та індійсько-пакистанська напруженість — усе це значно більше стратегічно хвилює уряди країн Азії, ніж близькосхідні справи.
Іншим міркуванням є відносна важливість криз на Близькому Сході для національних електоратів. У західних демократіях із великим арабським та єврейським населенням війни в Газі та Лівані мають більш нагайний характер. Як ми бачили в Мічигані під час президентських виборів у США на початку листопада, проблеми на Близькому Сході можуть надихнути виборців, зробивши політику на Близькому Сході важливою політичною проблемою. Те саме не стосується Китаю, Японії чи Південної Кореї, де ці трагедії викликають реакцію людей, але не мають такого сильного впливу на внутрішню політику. Однак це менш стосується країн із великим мусульманським населенням, таких як Індонезія, Малайзія, Таїланд чи Індія; ці країни все ще не вважаються особливо активними у справах Близького Сходу, хоча в Індії ця тенденція змінюється.
Ще одним фактором є домінуюча роль США на Близькому Сході. Як переважаюча сила, США забезпечують архітектуру безпеки, яка підтримує міжнародну торгівлю та свободу судноплавства. Мережа баз США у регіональних союзниках і партнерських територіях сприяє підтримці статус-кво, яке було надзвичайно міцним, хоча й не завжди було привабливим. Незважаючи на жахи, які почалися після 7 жовтня 2023 року, такий рівень стабільності дав змогу більшості позарегіональних країн продовжувати жваво вести бізнес і підписувати контракти, тоді як енергія Перської затоки продовжує пробиватися до азіатських портів. Поки це буде так, більшість азіатських країн навряд чи внесуть суттєві зміни у свої регіональні підходи. Оскільки багато з них також є союзниками або партнерами США, уже існує значна координація з Вашингтоном у стратегічних і оборонних питаннях, що полегшує підхід під керівництвом США на Близькому Сході, а не дотримання незалежної стратегії.
Китай, звісно, виділяється в цьому контексті. Як і китайсткі азіатські сусіди, держава значною мірою виграла від збереженого США статус-кво. Однак концепція конкуренції великих держав, запропонована США в Стратегії національної безпеки 2017 року, схоже, стала певною точкою відліку для Пекіна, який більше не міг сподіватися, що його інтереси будуть захищені стратегічним конкурентом. Особливо після виходу США зі Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA), китайські лідери чітко заявили про своє невдоволення Вашингтоном і почали проводити більш проактивну регіональну політику. Яскравими прикладами його готовності відігравати більшу дипломатичну роль є участь Китаю в налагодженні відносин між Саудівською Аравією та Іраном у березні 2023 року та консолідацію ним 14 палестинських партій у липні 2024 року, коли він сформував «Пекінську декларацію про припинення розколу та зміцнення палестинської національної єдності».
Чи призведе ця зміна намірів до конкретних результатів, ще побачимо. Китаю не вистачає глибокого досвіду Близького Сходу, який є в таких країнах, як США, Велика Британія чи Франція, які давно співпрацюють з регіоном. Пекін перебуває в процесі розбудови своїх програм територіальних досліджень і мереж аналітичних центрів, але потрібен час, щоб культивувати талант і інституційні знання для підтримки своєї глобальної дипломатичної позиції та більш збалансованої риторики, що також могли б продемонструвати більшу впевненість у китайських прагненнях стати потенційним посередником між двома сторонами конфлікту, а також у ширшій регіональній безпеці.
Цей новий підхід ґрунтується на зусиллях Китаю щодо активізації взаємодії з палестинцями протягом останнього року. Наприклад, у квітні та липні в Пекіні відбулися переговори про єдність між двома основними палестинськими фракціями: ФАТХ, який очолює Організацію визволення Палестини (ОВП) і Палестинську автономію, і ХАМАС, який контролює Газу і класифікується як терористична група (в США). Обидві сторони досягли остаточного порозуміння в липні.
Незважаючи на те, що ця угода ФАТХ і ХАМАС була в основному символічною і мала сприяити розв’язанню основних політичних та ідеологічних розбіжностей, сам факт того, що Китай зміг змусити суперників говорити про єдність, може означати початок більшого залучення країни в цей процес. Крім того, якщо Пекін продовжить ці зусилля та зуміє досягти такої безпрецедентної єдності між ХАМАС і ФАТХ, тоді це може зробити Китай і стати ключовою стороною в будь-яких майбутніх ізраїльсько-палестинських переговорах. Подібно до того, як Пекін відігравав роль посередника між Заходом та Іраном щодо його ядерної програми, так і його офіційні особи можуть передбачити подібну роль у діалозі між США та Ізраїлем, з одного боку, та палестинцями (включаючи санкційний ХАМАС) з іншого.
Якби Китаю вдалося досягти цього, це компенсувало б дестабілізуючу силу, в яку перетворюється Ізраїль за підтримки свого покровителя США. Це також допоможе протистояти відсутності регіональних важелів впливу, з якими стикається Китай, незважаючи на його зростаючі економічні зв’язки та інтереси на Близькому Сході; крім того, це може також допомогти компенсувати, в якійсь невеликій мірі, втрати в торгівлі та інвестиціях, яких країна зазнала з Ізраїлем.
Протягом багатьох років китайські інвестиції в Ізраїль були значними, особливо в секторі високих технологій. Однак під тиском Вашингтона під час першої адміністрації Дональда Трампа та його торгової війни з Китаєм (тиск, який тривав і під час наступного президентства Джо Байдена), економічні обміни між Пекіном і Тель-Авівом зменшилися. Після багатьох років зростання економічного обміну пік китайсько-ізраїльської співпраці припав на 2017 рік, коли Китай та Ізраїль підписали «інноваційне всеосяжне партнерство [MD2]». Це виявилося найвищим показником китайсько-ізраїльської економічної інтеграції, оскільки США чітко заявили про свою стурбованість можливими ризиками для безпеки, пов’язаними з більшою залученістю Китаю в економіку Ізраїлю. У відповідь на ці занепокоєння уряд Ізраїлю створив у 2019 році консультативний комітет для моніторингу та оцінки майбутніх іноземних інвестицій.
Читаємо досьє
- Тиск Вашингтона мав очікуваний ефект: між 2010 і 2017 роками китайські державні та приватні компанії інвестували в Ізраїль 10,8 мільярда доларів, але з 2018 по 2024 рік ця цифра впала до 1,3 мільярда доларів. Торгівля товарами між Ізраїлем і Китаєм також скоротилася. Ще до початку поточного конфлікту в жовтні 2023 року його вартість впала на 17 відсотків порівняно з попереднім роком.
- Швидка відповідь Ізраїлю на застереження США щодо Китаю відображає ширший розвиток глобальних і регіональних економічних обмінів. По-перше, американський тиск спонукав деякі (західні) компанії переглянути свою співпрацю з Китаєм і дослідити альтернативні країни. З іншого боку, хоча зовнішні інвестиції Китаю залишаються відносно стабільними, китайські фірми також почали переглядати свої інвестиційні та торгові рішення. Вони почали відходити від великих, традиційних ринків, таких як Європа, до країн, що мають геополітичну приналежність, а також до країн-«сполучників» (таких як Мексика та В’єтнам).
- У ширшому регіоні MENA торгівельна конкуренція між двома великими державами почалася через кілька років після створення ініціативи «Один пояс, один шлях» (BRI) у 2013 році. BRI представляє основну структуру Китаю для розширення та поглиблення зв’язків із сусідніми регіонами. У період з 2013 року китайські інвестиції змінилися та диверсифікувалися: якщо до 2013 року переважали інвестиції, пов’язані з енергетикою, у кількох великих країнах із значними природними ресурсами (таких як Саудівська Аравія та Ірак), пізніше Китай почав диверсифікувати свої інвестиції в інші країни та сектори, такі як туризм і розвиток нерухомості. Результатом цього зрушення стало те, що в деяких країнах, як-от Єгипет, зросли інвестиції, а в інших, як Саудівська Аравія, відносна частка китайських інвестицій зменшилася.
- На тлі цієї ширшої економічної тенденції та поширення війни в Газі було обрано Дональда Трампа на посаду президента США. Друга адміністрація Трампа, швидше за все, зберігатиме антагоністичну позицію щодо Китаю, залишаючись незмінною у своїй підтримці Ізраїлю.
- У короткостроковій перспективі ця еволюція може згорнути нещодавню дипломатичну ініціативу Китаю щодо Ізраїлю. Водночас це могло б покращити позиції Пекіна з палестинцями. Трамп і прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху і раніше виявляли зневагу до занепокоєнь палестинців, як це сталося з угодами Авраама в 2020 році, коли вони відійшли від палестинського питання, поставивши пріоритетом нормалізацію відносин з іншими арабськими державами. Якщо Вашингтон повернеться на цей шлях, це може змусити ФАТХ і ХАМАС подолати свої розбіжності – можливо, за посередництва Китаю.
- Якби Китай забезпечив єдність Палестини, це було б не тільки дипломатичним проривом, але й могло б кинути виклик США, які в ізраїльсько-палестинських переговорах беруть участь як третя сторона. Крім того, розширення війни Ізраїлю за останній рік також може дати додатковий поштовх для Китаю як посередника в регіональному конфлікті, що розгортається. Це дало б змогу Китаю сформулювати умови нового регіонального порядку, такого, в якому його економічні інтереси не лише підтримуватимуться, але й посилюватимуться.
переклад Чекаленко Л.Д.