Зараз Північна Корея налагоджує взаємини з росією на всіх фронтах – торгівля, туризм, обміни, солдати, робітники – щоб союзництво з Москвою і допомога, що надходить від неї, тривали, навіть якщо війна з Україною закінчиться.
Російсько-українська війна вкотре продемонструвала свою непередбачуваність, коли з’ясувалося, що в бойові дії на боці росії чи то вже вступили, чи то готуються ось-ось вступити формування Корейської народної армії КНДР. Подія безпрецедентна – ніколи за свою історію Північна Корея не займалася військовими інтервенціями за кордоном. Це змушує замислитися над причинами, що підштовхнули Пхеньян порвати з багаторічною традицією, а також над можливими наслідками такого радикального кроку.
Давнє табу
Побоювання військового перевороту залишалися одним із головних страхів північнокорейського керівництва майже від самої появи цієї держави. Тому керманичі КНДР активно працювали над тим, щоб мінімізувати його ймовірність.
Одним із превентивних заходів була максимальна інформаційна ізоляція солдатів. Протягом усього тривалого терміну служби в армії (служать там 7-8 років, а в минулі роки служили і 13) північнокорейських бійців, як правило, жодного разу не відпускають додому.
За кордон дозволяють виїжджати тільки небагатьом старшим офіцерам, відібраним для поїздок особисто вождем або його спадкоємцем. Як правило, виїзди проводилися для навчання – в СРСР, КНР або НДР, а також для допомоги дружнім країнам. Допомога ця полягала в надсиланні інструкторів – у Сирію, Зімбабве або Північний В’єтнам, або пілотів – у той же Північний В’єтнам.
Цілі військові формування, та й узагалі військових не в офіцерському званні КНДР за кордон не посилала ніколи. Причина проста – за кордоном боєць може набратися неправильних ідей. Наприклад, задуматися про те, чому всі сусідні країни живуть набагато багатше, ніж КНДР, чому в них ніхто не служить в армії по 7-8 років, а звичайні громадяни користуються такими благами, які в Північній Кореї не доступні майже нікому. Повернувшись додому, такий боєць міг би вирішити, що справжній патріотичний обов’язок воїна Народної армії – повернути зброю проти Вождя-батька.
Побоювання ці зовсім не марні – адже навіть перевірені й особисто затверджені Улюбленим керівником офіцери все одно піддавалися згубному впливу закордону, що часом призводило до небезпечних для режиму наслідків. Наприклад, 1992 року північнокорейському керівництву дивом вдалося запобігти спробі військового перевороту, який збиралися влаштувати північнокорейські випускники Військової академії імені Фрунзе, які навчалися в перебудовній Москві.
Навіщо це Кіму
Виникає закономірне запитання – чому Кім Чен Ин вирішив усе ж таки порвати з цією традицією і піти на ризиковану відправку в росію цілих військових формувань?
Попри схожість антизахідної риторики Москви і Пхеньяну, не схоже, що ідеологічні мотиви зіграли скільки-небудь помітну роль у цьому рішенні. У Північній Кореї практично немає ніякої ідеології, крім культу вождя, а сам Кім Чен Ин ніколи не справляв враження людини ідейної. Його емоційні пориви зводилися до того, щоб розстріляти чиновника, який не сподобався, або приглушити культ батька і діда, яких він, судячи з усього, недолюблює. Але в зовнішній політиці Кім завжди поводився гранично прагматично.
Не проглядається за відправленням військ і особливої короткострокової вигоди. КНДР і без того почала отримувати від росії такі потрібні їй продовольство, нафту і гроші як оплату за поставки боєприпасів.
Звичайно, Пхеньян хотів би додати до набору ще й авіатехнології (про це свідчить велика кількість північнокорейських делегацій, які регулярно відвідують різні російські інститути, що мають стосунок до авіації), а також підтримку в розробці ракетно-ядерної зброї. Але поки що Москва не поспішає ділитися такими технологіями – інакше північнокорейці не намагалися б добути їх по частинах за рахунок візитів в умовний МАІ.
Нарешті, відправляючи війська в Україну, Кім, очевидно, розраховує інвестувати в майбутнє. Ще з 1990 року, коли СРСР перестав надавати КНДР економічну допомогу, метою Пхеньяна було повернути все назад – у старі добрі часи Холодної війни, коли Радянський Союз щедро ділився з «народною Кореєю» ресурсами.
Понад 30 років північнокорейські дипломати намагалися цього домогтися, але зазнавали невдачі за невдачею. І ось нарешті у Пхеньяна є відчуття, що у відносинах із Москвою настала біла смуга.
Цією смугою Пхеньян тепер намагається користуватися, вибудовуючи все нові зв’язки з росією. Так, щоб союз із росією зберігався, навіть якщо необхідність співпраці з якогось окремого питання для Москви відпаде. Зараз Північна Корея налагоджує взаємини з росією на всіх фронтах – торгівля, туризм, обміни, солдати, робітники, – щоб союзництво з Москвою і допомога, що надходить від неї, тривали, навіть якщо війна з Україною закінчиться.
Заради цього Пхеньян готовий не тільки відправляти солдатів під Курськ, а й іти на інші серйозні ризики. Наприклад, запрошувати російських школярів до дитячих таборів у КНДР, хоча ті можуть розповісти північнокорейським одноліткам, що в росії можна завантажити іноземний фільм з інтернету і з’їздити за кордон без виїзної візи.
Політруки і накази
Інша річ, що взаємодія російських і північнокорейських військ навряд чи буде гладкою. За повідомленнями південнокорейської розвідки, в росію відправлено формування сил спеціальних операцій КНДР, яких вирізняє досить високий рівень військової підготовки. На відміну від звичайної піхоти, вони не присвячують більшу частину часу допомозі колгоспам, участі в будівництвах та іншим трудовим обов’язкам.
Також сили спеціальних операцій КНДР отримують нормальне постачання, чого рядовий склад піхоти, що живе впроголодь, часто позбавлений. А загалом ці формування добре підходять для головної потреби росії на нинішньому етапі війни – для штурму українських позицій.
Однак реалізувати це на практиці буде не так просто. Одна з проблем, з якою будь-яке формування з КНДР зіштовхнеться під час бойових дій, – це те, що північнокорейські статути і розпорядки писалися не для підвищення ефективності армії, а для запобігання військовому перевороту. Тому в армії Північної Кореї відсутній нормальний командний ланцюг, заснований на принципі єдиноначальності.
У 1969 році в північнокорейській армії з’явився інститут військових політпрацівників – політруків і комісарів. Будь-який наказ командира формування від роти і вище має бути схвалений політпрацівником. Відповідно, наказ політрука або комісара теж мав бути завірений командиром. Спроби окремих генералів КНА реформувати цю систему в 1980-х роках наштовхнулися на вето Кім Ір Сена.
Унаслідок подальших реформ і компромісів у північнокорейській армії сформувалася ще складніша структура віддачі наказів. Накази, що стосуються повсякденного життя формування, командир може віддавати самостійно. Питання ідеології та прийому в партію перебувають у виключному віданні політруків і комісарів.
А ось важливі накази – наприклад, про початок навчань – потребують узгодження одразу трьох осіб: командира, політпрацівника і безпечника (так у північнокорейській армії називають «особістов», тобто представників військової поліції). Для підвищення у званні потрібна згода одразу п’яти осіб – командира, політпрацівника, безпечника і начальників оперативного та кадрового відділів формування.
Чи буде ця складна і громіздка система змінена спеціально для війни в Україні – відкрите питання. Зокрема тому, що таке рішення навряд чи можливе без узгодження особисто з Кім Чен Ином.
Крім заплутаного командного ланцюга, перед північнокорейськими загонами неминуче постануть й інші проблеми. Наприклад, відсутність бойового досвіду, хоча воювати їм доведеться проти досвідчених частин ЗСУ в умовах сучасної війни. Далеко не факт, що бійців із КНДР вчили, наприклад, як воювати проти безпілотників. До цього списку також можна додати мовний бар’єр: в армії КНДР не так багато офіцерів, які знають на пристойному рівні російську, а в російській армії офіцерів, які знають корейську, особливо в її північному виконанні, ще менше.
Думка сусідів
Також райдужну картину відновленої дружби росії та Північної Кореї може зіпсувати реакція на неї сусідів КНДР. Китай зближення Москви і Пхеньяна, що відбувається, поки, очевидно, влаштовує – інакше воно б не відбувалося. Відправлення північнокорейських військ знижує ймовірність небажаної для Пекіна поразки росії, а те, що Кремль готовий підтримувати економіку Північної Кореї, означає, що на такій підтримці може заощадити китайський бюджет.
Проте в Пекіні навряд чи зрадіють зайвому нарощуванню обертів російсько-північнокорейської дружби – особливо якщо справа дійде до передачі Пхеньяну російських ракетно-ядерних технологій. Китай за можливості намагається гальмувати розвиток стратегічної зброї КНДР. У Пекіні не хочуть подальшого поширення таких технологій та ескалації в регіоні, а також розуміють, що існують сценарії, за яких ця зброя може бути застосована проти самого Китаю, – наприклад, якщо Північна Корея почне сповзати в хаос і китайцям доведеться вводити туди війська.
А ось з боку Південної Кореї реакція може бути набагато гострішою. Найбільше в Сеулі побоюються, що активна співпраця Москви і Пхеньяна може призвести до того, що КНДР отримає російські військові технології, які в перспективі можуть бути використані проти Південної Кореї.
Також Сеул має намір скористатися ситуацією, щоб подолати той інформаційний голод щодо КНДР, у якому південнокорейські спецслужби опинилися після початку пандемії. Після закриття північнокорейських кордонів кількість біженців із КНДР скоротилася в десятки разів, а саме ці люди слугують для жителів півдня основним джерелом інформації про Північ.
Тепер поява північнокорейських солдатів на українському фронті означає, що хтось із них може потрапити в полон і стати найціннішим джерелом інформації. Київ у цьому теж зацікавлений – південнокорейці набагато краще за українців знаються на північнокорейській армії і знають, які запитання потрібно ставити військовополоненим.
Про те, що українсько-південнокорейське співробітництво вже почалося, побічно свідчить виступ представника України в ООН Сергія Кислиці. Він, з одного боку, називав трьох північнокорейських генералів, які, за даними Києва, присутні на фронті, а з іншого – заплутався в імені одного з них: генерал-майора Сін Гинчхоля Кислиця називав «Шин Гем Чхоль». Навряд чи це можна пояснити чимось, окрім як помилкою перекладу в матеріалах, наданих Києву Сеулом.
Кім розгойдує човен
Занепокоєння Південної Кореї можна зрозуміти. Північнокорейський режим стає дедалі менш передбачуваним, а отже – менш стабільним. Військова інтервенція за кордоном – не перше табу, яке порушив Кім Чен Ин за останні роки. У 2020-х він став змінювати одразу кілька ключових елементів системи, що залишилися йому від батька і діда.
Наприклад, 2021 року Кім Чен Ин фактично змістив покійного батька з належної йому посмертно посади «вічного генерального секретаря» партії, зробивши генсеком себе самого. Наприкінці 2023 року Кім Чен Ин дозволив людям голосувати «проти» на місцевих виборах.
На початку цього року Пхеньян убив ще одну давню традицію – відмовився від ідеї мирного об’єднання з Півднем, яка була наріжним каменем північнокорейської ідеології. 13 жовтня цього року Кім Чен Ин скасував календар чучхе, запроваджений на честь його дідуся Кім Ір Сена. І, нарешті, він зважився на те, що його батько і дід вважали надто ризикованим – на відправлення повноцінних, навчених формувань північнокорейської армії за кордон.
Поки що, на листопад 2024 року, не схоже, що всі ці дії загрожують обвалити північнокорейський режим. Але не слід забувати, що диктатор, як і сапер, помиляється тільки один раз.