Їх мета – визначити межі поступок, на які можуть піти обидві сторони.
Заклик до посилення дипломатії замість надання зброї вводить в оману: росіяни та українці вже досягли дипломатичних домовленостей у багатьох сферах. Але є межі. Про це пише Аліса Бота, редакторка політичного відділу німецького видання Die Zeit.
Навіть люди, що мають різні точки зору, на даний момент погоджуються в одному: німцям слід покладатися на дипломатію, щоб нарешті припинити російську агресивну війну в Україні.
Політики і журналісти з різних таборів невпинно продукують ідеї: Німецький уряд повинен наважитися використовувати «більш впізнавану дипломатію» для «припинення вогню і переговорів». Необхідна «чітка прихильність до припинення вогню в Україні та дипломатична ініціатива». Ми «проти подальших поставок зброї в Україну, на користь більших дипломатичних зусиль», і німецький уряд повинен більше зосередитися на «дипломатичних ініціативах». Тому що: «Дипломатія – це єдиний шлях». Потім часто згадуються переговори між Україною та Росією в Стамбулі навесні 2022 року, які майже завершили війну: мовляв, це можна зробити, варто тільки захотіти!
Але такі твердження свідомо вводять в оману. Вони малюють картину німецького уряду, який постачає зброю в Україну і блокує дипломатію нібито послуговуючись девізом – хто веде переговори, той вже програв.
Ця картина не відповідає дійсності. Скрізь, де це можливо, переговори тривають вже давно. І німцям варто було б дозволити іншим країнам перебрати ініціативу на себе.
Переговори відбуваються, нехай і не за одним столом.
Зараз, як повідомила газета Financial Times, між українцями та росіянами тривають переговори за посередництва Катару щодо обопільного припинення обстрілів об’єктів критичної інфраструктури. Видання пише, що вирішальні переговори були майже завершені, але українська армія увійшла в Курську область. До цього Катар вже посприяв поверненню кількох українських дітей, тисячі з яких систематично викрадають до Росії.
Існує обмін полоненими: Росія і Україна вже 57 разів обмінювалися військовополоненими. Останній обмін відбувся менше двох тижнів тому за сприяння Об’єднаних Арабських Еміратів.
Була зернова угода: Українське зерно мало безпечно експортуватися з портів Одеської області на світовий ринок. Про це домовилися з Росією та Україною у 2022 році президент Туреччини та Генеральний секретар ООН.
Переговори вели і радники з питань безпеки глав урядів G7 та України в Копенгагені, в Києві, на Мальті, в Давосі і, нарешті, в Джидді у Саудівській Аравії, де були присутні навіть представники Китаю.
Після цього в Джидді відбулася міжнародна конференція за участю 42 держав, включаючи Південну Африку, Бразилію та Індію, яких точно не запідозриш у проукраїнській позиції.
Потім була конференція у швейцарському Бюргенштоці. Росія не була присутня на відкритті заходу, але країну планують запросити на наступну зустріч – якщо вона захоче взяти в ній участь.
Найуспішніша дипломатія та, що проводиться таємно
Деякі з цих дипломатичних спроб зазнали невдачі: Чорноморська угода втратила чинність трохи більше ніж через рік. Переговори про захист інфраструктури, розпочаті Катаром, зайшли в глухий кут. Інші були більш успішними і обидві сторони отримали від них вигоду. А про інші, на щастя, ніхто не знає – саме через правило, що непублічна дипломатія є найуспішнішою.
Існує, наприклад, так звана track-two, або непублічна дипломатія: вона покликана перевірити межі можливого. На що готова Україна? Чи може питання майбутнього Криму бути відкладене на певний час? В яких сферах Росія погодиться піти на поступки? Такі питання обговорюються непублічно і не на найвищому рівні.
Уявіть, що сталося б в Україні, якби раптом з’явилися чутки, що президент Зеленський готовий поступитися територією. Але коли українські та російські чиновники, політичні радники та політологи говорять про це конфіденційно, інша сторона знає, де є простір для маневру. А де – ні.
Все це відбувається, поки ви читаєте цю колонку. І досвідчені політики в Німеччині, які закликають до дипломатії замість зброї, також знають це. Але коли вони говорять про мир, то мають на увазі капітуляцію України.
Питання вже не в тому, чи відбудуться переговори. Питання в тому, коли і як. Вирішальне значення має одне: Владімір Путін повинен бути готовий до цього.
Що повертає нас до переговорів у Стамбулі навесні 2022 року. Вони дійсно досягли прогресу, але аж ніяк не були близькі до завершення. Зокрема, залишився невирішеним один важливий момент: західні гарантії безпеки для України, які б захистили її від майбутніх нападів з боку сусіда. Питання, яке залишається без відповіді й донині.
До речі, те, що російська сторона взагалі пішла на переговори в той час, було пов’язано з тим, що її армія не взяла Київ за три дні, як планувалося, а змушена була відступити. Тоді Кремль зненацька опинився під тиском, адже йому було що втрачати. Це передумова успішних переговорів, як тоді, так і зараз.