27 жовтня Болгарія обиратиме парламент — всьоме за останні три роки. На тлі повної електоральної апатії основна боротьба розгорнеться між двома проєвропейськими та однією симпатизуючою Кремлю партією. Чи вдасться їм покласти край політичному безвиході і наскільки впливові проросійські сили в країні?
Майбутні парламентські вибори відбудуться в Болгарії вдруге цього року. Країні, яка страждає від корупції і пережила чотири роки тому хвилю масштабних протестів, не вдається сформувати стійкий уряд із 2021-го — тоді виборців закликали йти на дільниці тричі на рік.
Болгарія — рекордсмен не лише Європи, а й світу за рівнем недовіри суспільства до виборів. За даними Gallup за минулий рік лише 10% громадян вважали цей процес чесним (в середньому по Євросоюзу цей показник становив 62%).
Голосування регулярно супроводжується скандалами із підкупом виборців — у народі кажуть, що голоси купуються буквально за «пиво та кебаби» .
Під час останніх парламентських виборів у червні явка становила менше 35% — порівняно з трохи більше ніж 50% у 2021 році.
Падає й рівень добрива болгарами керівництва ЄС — зараз цей показник, за даними Gallup, становить рекордно низькі 42%, це рівень Угорщини та Словаччини.
На цьому тлі свої позиції в парламенті наступного скликання, згідно з соцопитуваннями, може зміцнити вкрай права партія «Відродження», яка виступає за приєднання до БРІКС і ставить під сумнів членство країни в НАТО та ЄС.
Розклад сил
Усі соцопитування останніх тижнів віддають лідерство партії ГЕРБ (Громадяни за європейський розвиток Болгарії). Вперше вона сформувала уряд під керівництвом Бойка Борисова у 2009 році і залишається головною політичною силою досі — незважаючи на кілька хвиль протестів та численні звинувачення у корупції, які він заперечує (під час одного зі скандалів у ЗМІ з’явилася фотографія нібито зі спальні Борисова, де в тумбочці лежали золоті зливки і пачки готівки).
Боротьбу за друге місце (за даними опитувань, 13-14% голосів) ведуть «Відродження» та ліберальна антикорупційна коаліція ПП-ДБ (Продовжуємо зміни – Демократична Болгарія), яка у разі успіху має найбільші шанси увійти до коаліції з ГЕРБ.
Також пройти до парламенту можуть партії, утворені з ДПС (Рух за права і свободи), яка традиційно представляла інтереси турецької етнічної меншини. Лідер однієї з них «ДПС — Новий початок», олігарх Делян Пєєвський, перебуває під санкціями США та ЄС за корупцію.
У бюлетені також будуть ще кілька партій, які вважаються умовно проросійськими, — «Велич», БСП (соціалісти) та МЕЧ, але шансів подолати виборчий бар’єр у них небагато.
Проросійські голоси
Партія “Відродження” – на даний момент головний провідник проросійської риторики в Болгарії – представлена в парламенті з 2021 року (38 місць із 240 за результатами останніх виборів). Влітку цього року їй удалося провести через нього закон про заборону «пропаганди ЛГБТ» у школах. Інший законопроект — ще радикальніша версія російського закону про «іноагенти» — поки що блокується іншими партіями.
Лідера “Відродження” Костадіна Костадінова за його передбачувані зв’язки з Росією частину коментаторів прозвали “Костя Копійка”, а депутатів партії – “копійками”. У серпні цього року він їздив до Москви на один із заходів БРІКС. У рамках візиту він обговорював відновлення навчання болгарською у школах частково окупованої Росією Запорізької області України.
До цього представники партії приїжджали до Росії у лютому на запрошення «Єдиної Росії» на форум із «боротьби із сучасними практиками неоколоніалізму».
Серед передвиборчих слоганів партії «Дайте шанс світу». Усі опоненти, за словами Костадінова, підтримують «злочинні режими» в Україні та Ізраїлі і, отже, війну.
Проросійським вважається і президент Болгарії, колишній військовий льотчик Румен Радєв, який перебуває при владі з 2017 року і закликав до зміцнення зв’язків із Росією ще під час своєї першої виборчої кампанії.
Цього літа він виступив проти допомоги Києву «до остаточної перемоги» (стратегія, яку поділяє більшість країн ЄС) і відмовився представляти Болгарію на саміті НАТО у Вашингтоні.
Проросійські погляди приписують і колишньому лідеру соціалістів Корнелії Ніновій, яка виступала проти санкцій щодо Росії. Місяць тому її було виключено з партії.
Крім цих політиків, проросійська риторика після початку війни активно поширювалася мережею сайтів, які виявив болгарський Фонд гуманітарних і соціальних досліджень .
У 2023 році вона розрослася до 10 тисяч псевдонових сайтів (від 400 до 700 з яких випускали новини щодня, деякі з них закривалися, але тут же з’являлися нові) з ідентичним дизайном та змістом. Як правило, вони цитували ключові постаті в російському істеблішменті, наприклад Володимира Путіна, міністра закордонних справ Сергія Лаврова та посла Росії в Болгарії Елеонору Митрофанову. У 2023 році дослідники нарахували понад 346 тис. передруків статей із проросійською пропагандою, яку поширила ця мережа.
На початку 2024 року кількість таких повідомлень стала зменшуватися, а головним об’єктом очорнення став ліберальний альянс ПП-ДБ.
Відносини з Україною
Офіційно Болгарія — країна, де історично переважно благодушно ставилися до Росії, — дотримується загальноєвропейської позиції щодо підтримки України: вона засудила повномасштабне вторгнення, приєдналася до санкцій і постачає Києву озброєння.
На момент початку війни прем’єр-міністром був Кирило Пєтков із партії «Продовжуємо зміни». Він зайняв жорстку проукраїнську позицію і звільнив свого міністра оборони Стефана Янєва в тому числі за те, що той слідом за російською пропагандою називав те, що відбувається, «операцією» та «військовою інтервенцією».
Відразу після початку повномасштабної війни дослідницька компанія AlphaResearch зафіксувала різке погіршення ставлення болгар до російського президента. Лише 32% відсотка опитаних відгукнулися про нього позитивно, порівняно з 58% у 2020 році. Навесні 2024 року частка болгар, що схвалюють Путіна, впала до 20% проти 62% негативно.
Але загалом країна дотримується хисткого «нейтралітету» (як про це неодноразово говорив президент Радєв): у великих містах навряд чи можна зустріти вуличні написи на підтримку будь-якої зі сторін, український прапор у Софії журналісту Бі-бі-сі вдалося знайти лише на будівлі мерії міста. А ось російські прапори іноді сусідять разом із болгарськими у селах.
Березневе соцопитування «Євробарометр» показало, що бажання болгар дати притулок біженцям від війни нижче, ніж у середньому в ЄС (64% проти 83%, і це нижче, ніж було зафіксовано минулого року, — 73% і 88% відповідно). Цей розрив ще більш значний у тому, що стосується фінансування військових постачань Україні (підтримують їх лише 32% проти 60% у середньому ЄС).
Лише за перший рік війни до Болгарії в’їхали понад мільйон біженців з України, але залишалися далеко не всі — найбіднішій країні Євросоюзу важко було їх розмістити . У липні цього року, за даними Євростату, під тимчасовим захистом у Болгарії перебувало 60 220 людей, які втекли з України.
У той же час росіяни, судячи з повідомлень ЗМІ , розпродають свою нерухомість на чорноморському узбережжі — ймовірно, через ціну на авіаперельоти, що сильно зросла (зараз безпосередньо з Росії до Болгарії не дістатися, а ціна на людину зросла кратно — переліт через Туреччину може коштувати близько 80 тисяч рублів на людину) та складнощів з переказами валюти.
Експерт болгарського центру дослідження демократій Руслан Стефанов зазначає «когнітивну залежність» болгар від Росії — «можливо, найсильнішу в загальносвітовому масштабі», згадуючи опитування 2019 року, яке показало, що понад 75% болгар позитивно ставилися до Росії та Володимира Путіна.
Експерт також нагадує, що Болгарія – «єдина країна ЄС і НАТО, де за фактом величезний актив ще знаходиться в російських руках» – це НПЗ Лукойла в Бургасі, і компанія все ще перебуває у пошуках потенційного покупця на свої активи в країні.
Політичний аналітик Веселін Стойнєв нагадує, що в болгарському суспільстві існує міф про економічну велич країни в роки комунізму, що після розпаду СРСР великі заводи в Болгарії були розпродані «за безцінь». Насправді, за його оцінками, економіка Болгарії зараз у два-три рази більша, ніж була тоді.
Навіть поточний режим політичного «автопілота» не призвів до економічної нестабільності, зазначає він, нагадуючи, що в Італії таке тривало роками.
Що стане із «замороженою демократією»?
Навіть посівши друге місце, «Відродження» навряд чи зможе сформувати уряд — ніхто з головних політичних сил не хоче вступати з нею до коаліції. Але політика цієї партії отримає додаткову легітимізацію в суспільстві, стане більш видимою, говорить політичний аналітик Веселін Стойнєв.
З ним згоден ще один болгарський політолог Драгомир Стефанов: за його словами, представництво таких партій у парламенті, навіть у меншості, веде до зміни «політичного дискурсу, який стає все більш ворожим та скептичним».
“І з активною гібридною пропагандою Росії в країні, і вмілою і успішною присутністю в публічному полі лідера “Відродження” Костадіна Костадінова, і наполяганням [“Відродження”] на референдумі з євро та членства в НАТО ці небезпеки є абсолютно реальними”, – зазначає Стойнєв.
Він пояснює успіх партії фрагментацією партійного поля, яка накладається на благодатний ґрунт: «русофільські настрої», за його словами, сильні з історичних, а також освітніх причин — «болгарська освіта суттєво не змінилася з погляду історії в середній школі, навіть за ці 30 років демократії», каже Стойнєв.
Голова Центру ліберальних стратегій Іван Крастєв називає Болгарію «замороженою демократією», де складається відчуття, що політичні сили «не можуть керувати країною, бо не хочуть».
«Історія Болгарії — не про глибокий розкол через цінності чи політику. Швидше, це суспільство, яке роздирається цинізмом і недовірою, — пише він у колонці для Financial Times. — Але головним результатом смертельного коктейлю поляризації та фрагментації зазвичай стає глибоке розчарування в демократії».
«Якщо судити з боку, „болгарську хворобу“ можна розглядати як найменше зло порівняно з присутністю в уряді вкрай правих. Це створює ілюзію, що центр все ще тримається. Але цю думку, мабуть, треба переглянути, — продовжує Крастєв. — Громадянське суспільство інтуїтивно знає, що робити, коли до влади приходить така партія як польська „Право і справедливість“. Набагато менш очевидно, що має робити громадянське суспільство, коли ніхто не знає імені прем’єр-міністра […], і вони не мають причин його знати».
Ярослава Кирюхіна