Колишній дипломат розмірковує про зміни у зовнішньополітичному діалозі.
У книзі Річарда Нойштадта “Президентська влада та сучасні президенти”, 1960 говориться, що авторитет президента в основному походить від здатності переконувати. Цей висновок також стосується будь-якої зовнішньої політики, яка намагається переконати інші країни змінити свою діяльність відповідно до ваших інтересів.
На жаль, немає єдиного чи простого шаблону, як переконати влади інших країн. Вимоги з вашого боку для міністрів і дипломатів достатньо прості. Переконати інших вимагає уважно слухати, ставити розумні запитання, чітко викладати аргументи, залишатися відкритим до компромісів і не хвалитися, а також не загравати. Помпезні фрази про “стратегічний” чи “горизонтальний” підходи можна відкласти; спочатку потрібно налаштувати тактику.
Щоб вас серйозно сприймали за кордоном, потрібно ще більше навичок. Тактичний ключ може полягати у дотриманні поради, яку Арета Франклін повторювала з року в рік: “R-E-S-P-E-C-T, знайди, що це означає для мене”. Показувати повагу не означає коритися чи навіть підлизуватися, а просто розуміти, що важливо для вашого співрозмовника. Це складне завдання. У будь-якому випадку, враховуючи узагальнення, ось кілька думок про особливості прояву поваги.
Візьмемо, наприклад, французів. Від кожного, хто серйозно спілкується з французьким урядом, очікується, що він продемонструє володіння французькою мовою. Використання умовного способу в перших кількох реченнях є бажаним. Стиснення аргументу в три чи чотири логічні, стислі пункти, включаючи підпункти, є обов’язковим. Невиконання цього може спровокувати французів вважати вас “дурним”, що є серйозною критикою у їхній мові, що спонукає їх вважати ваш уряд таким же дурним за те, що надіслав вас як свого представника.
В інших місцях спритність у місцевій мові має менше значення. Навіть ті, хто вільно розмовляє мандаринською, можуть все ще виявити, що в Пекіні до них ставляться як до варварів. Зі свого боку, німці, як і раніше, дивно цінують, якщо іноземці можуть добре говорити німецькою. Німці акцентують увагу на інших аспектах. Як і французи, вони хочуть, щоб аргумент був “ordnung” (упорядкованим), що означає дотримання звичних розумних меж, а також логічної послідовності.
Інші вимагають поваги в зовсім інших формах. Новозеландці хочуть, щоб інші любили та захоплювалися їхньою країною. Канадці цінують високоморальні та очевидно безкорисливі точки зору.
Зовнішня політика Ізраїлю – справедливо – вважається одним із фронтів національної оборони. Така позиція не залишає місця для сентиментальності. Мій друг, відповідальний за відносини з Єгиптом, раніше провів тиждень, б’ючись у бліндажі на Суецькому каналі (під час війни Йом Кіпур). Американці вважають, що те, де ви стоїте, залежить від того, де ви сидите. В Ізраїлі те, де ви стоїте, також залежить від того, де ви воювали.
Що ж до великих держав, які вважають себе величними, ми могли б ігнорувати всі форми “діалогу глухих” з нинішнім російським режимом. Ймовірно, їхні чиновники не будуть вражені знанням про картини Репіна, прозу Пушкіна чи музику Чайковського. Індійці, схоже, цінують, якщо з ними є хтось розумний, з ким можна сперечатися, навіть якщо в результаті вони врешті-решт скажуть “ні”. Китайці обережно регулюють, наскільки серйозно сприймати інших, залежно від їх відносно суворої, формальної ієрархії, яка країна має значення. Дотик шанобливості дуже важливий для британців, враховуючи їх тривогу щодо збереження місця на глобальному верху.
Залишаються американці, які вважають, що люди, які вимагають, щоб їх сприймали серйозно, мають демонструвати глибокі, ґрунтовні знання американської історії. Наслідком винятковості є незнання інших. Спостерігати, як американські чиновники швидко перемикають свою увагу з Іраку, про який вони мало що знали, на Афганістан, про який вони знали ще менше, було все одне, що спостерігати за масовою міграцією гну в африканському вельді.