Перед Європою стоїть завдання створення економіки, заснованої на інноваціях, щоб конкурувати на глобальному ринку та бути лідером у технологічному прогресі.
За три десятиліття після Другої світової війни Західна Європа наздогнала США за рівнем ВВП на душу населення. Але з середини 1990-х років ця тенденція змінилася, і США зростали вдвічі швидше, ніж Європа.
Що сталося? Пояснення просте: під час Trente Glorieuses (30 років до 1975 року) західноєвропейська політика віддавала перевагу моделі зростання, заснованої на наслідуванні та накопиченні. Ці країни грали в наздоганяння, і цьому процесу сприяв необмежений доступ до викопного палива (до першого нафтового шоку 1973-74 років); план Маршалла США, який допоміг західноєвропейцям відновити свій капітал; та освітні системи, що сприяють засвоєнню нових технологій із США.
Але настає момент, коли потенціал зростання імітації і накопичення вичерпує себе. Як тільки ви наблизитеся до технологічного фронтиру, інновації обов’язково стануть головним двигуном зростання. Це, безумовно, було в США, де революція інформаційних технологій, а тепер і революція штучного інтелекту розвивалися досить вражаюче. Однак у Європі політики не змогли прийняти інститути та політику, спрямовані на заохочення проривних інновацій.
Як наслідок, інвестиції приватного сектора в дослідження та розробки в Європі лише вдвічі менші, ніж у США. В першу чергу це пов’язано з композиційним ефектом. Європейські НДДКР зосереджені в середньотехнологічному діапазоні, який поглинає понад 50% приватних досліджень і розробок, при цьому на автомобільну промисловість припадає приблизно одна третина, хоча вона генерує мало проривних інновацій. На противагу цьому, 85% приватних досліджень і розробок у США зосереджені на більш інтенсивних дослідженнях і розробках і з більшою віддачею (до речі) областях, таких як біотехнології, програмне забезпечення, апаратне забезпечення та штучний інтелект.
Приватні R&D в Європі також потерпає від фрагментації ЄС. У 27 державах-членах ЄС існує 27 різних трудових законів, зводів правил закупівель (дуже мало державних закупівель централізовано на рівні ЄС, на відміну від федеральних закупівель у США), регуляторів цінних паперів, електроенергетики та фармацевтичних регуляторів тощо.
Більше того, європейські стартапи потерпають від відсутності справжнього союзу капіталу та ринку. Європа не має нічого порівнянного з Nasdaq; їй не вистачає густої мережі венчурних капіталістів Америки для фінансування нових інноваційних проектів; і, за винятком кількох національних винятків (Швеція, Данія та Нідерланди), її інституційні інвестори (пенсійні фонди та пайові фонди) менш охоче йдуть на ризики, пов’язані з радикальними інноваціями. Хоча заощаджень європейських домогосподарств достатньо, вони в основному спрямовуються на проекти з низьким рівнем ризику або державні цінні папери.
Європейська підтримка інновацій з боку державного сектору також залишає бажати кращого. У США державне фінансування НДДКР зосереджено на федеральному рівні, тоді як державне фінансування в ЄС відбувається переважно на рівні держав-членів. Як відомо, ЄС є регуляторним гігантом, але бюджетним карликом (із загальним бюджетом близько 1% ВВП блоку). З огляду на масштаб викликів сьогодення, які вимагають зеленого та цифрового переходу в масштабах всієї економіки, це величезний гандикап.
Більше того, що стосується державних установ, то ніщо в Європі не схоже на американські агентства передових дослідницьких проектів. Делегуючи прийняття рішень та управління проектами провідним вченим, ARPAs допомогли уряду США постійно стимулювати проривні інновації в стратегічних секторах. Серед відомих успіхів, пов’язаних із цією стратегією, є GPS, Інтернет (отриманий від Arpanet) та мРНК-вакцини проти COVID-19.
МРНК-вакцини є яскравим прикладом «сприятливої для конкуренції промислової політики». Коли з’явився COVID-19, Управління передових біомедичних досліджень і розробок (BARDA) сконцентрувало своє фінансування на трьох технологіях, з двома проектами (один американський, один європейський) на кожну технологію. Усі шість у підсумку були схвалені Управлінням з санітарного нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів США та Європейським управлінням з лікарських засобів у рекордно короткі терміни. Цікаво, що два головні переможці, американська фірма Moderna та німецька фірма BioNTech, були невеликими біотехнологами, і лише один проєкт походить від допандемічного світового лідера з виробництва вакцин (партнерство Sanofi-GSK).
Цей приклад є зразком для успішної європейської промислової політики. Американська модель делегує прийняття наукових рішень провідним науковцям, не претендує на те, що знає, які технології працюватимуть, і не дає жодних переваг при владі. Такі особливості роблять його багатообіцяючим засобом для усунення багатьох серйозних недоліків у європейській інноваційній екосистемі, на які звернув увагу колишній президент Європейського центрального банку Маріо Драгі у своєму нещодавньому звіті про конкурентоспроможність ЄС.
Драгі пропонує масштабні державні та приватні інвестиції у фундаментальні дослідження та проривні технології, а також реформи в управлінні ЄС, спрямовані на оптимізацію процесу прийняття рішень, послаблення регуляторних обмежень та покладання на науковців і підприємців.
Європі терміново потрібно створити умови для появи нових перспективних інноваторів. За відсутності будь-яких змін у своїй економічній доктрині, згідно з якою регулювання значною мірою переважає над інвестиціями, Європа ризикує зазнати непоправного спаду. Звіт Драгі показує вихід із цієї спіралі економічної смерті. Але спочатку його меседж щодо управління має бути повністю засвоєний.
Автори:
Філіп Агіон – професор Коледжу де Франс, INSEAD та Лондонської школи економіки.
Матіас Деватріпонт є професором економіки в Університеті Вільного Брюсселя (I3h та Брюссельській школі Сольве).
Жан Тіроль, лауреат Нобелівської премії з економіки, професор Тулузької школи економіки.
Джерело: Social Europe, ЄС