Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало одним із каталізаторів пришвидшеного зближення між низкою авторитарних країн з одного боку та США з їхніми союзниками в Європі й Азії – з іншого. Це в час, коли на світовій арені точиться запекла боротьба між країнами, що прагнуть визначати “нову еру в міжнародних справах”.
Про це у своїй розлогій статті для видання Foreign Affairs пише держсекретар США Ентоні Блінкен.
“Рішення Путіна спробувати стерти Україну з мапи світу – разом із рішенням Китаю спочатку забезпечити Росію прикриттям, а потім підживити її агресію – прискорили зближення поглядів серед азійських і європейських країн щодо серйозності загрози та колективних дій, необхідних для її вирішення”, – зауважив у своїй статті Блінкен.
Ще до війни США не мали ілюзій щодо “реваншистських цілей” президента Росії Владіміра Путіна, мовиться у статті, а також щодо так званого “перезавантаження” відносин між США та Росією, з огляду на дестабілізаційну діяльність Москви, якій Вашингтон рішуче протистояв.
Водночас російське вторгнення – це був “напад не лише на Україну, але й на принципи суверенітету та територіальної цілісності, які є основою Статуту ООН”, зауважив Блінкен.
“Якби Путіну дозволили діяти безкарно, потенційні агресори всюди звернули б увагу на це, відкривши “ящик Пандори” конфлікту”, – додав Блінкен, зокрема, екстраполюючи можливість такого конфлікту на стосунки Китаю і Тайваню.
“Рішення Китаю допомогти Росії підкреслило ступінь, як пов’язана доля союзників США в Європі та Азії, – зауважив держсекретар. – До цього моменту багато хто в Європі продовжував розглядати Китай переважно як економічного партнера, навіть якщо вони дедалі обережніше покладалися на Пекін. Але коли Пекін зробив свій вибір, все більше європейців сприйняли Китай як системного суперника”.
Тим часом із затягуванням війни, на думку Блінкена, Росія змушена дедалі більше покладатися на підтримку інших ревізіоністських режимів, пропонуючи їм у відповідь свої передові технології, військову та технічну підтримку. Таке партнерство між авторитарними режимами ще не набрало ознак “вісі”, однак США повинні рішуче діяти, щоб запобігти такому розвитку подій.
Втім відносини між ревізіоністськими країнами є трансакційними й ризикованими, вважає він.
“Китай, Росія, Іран і Північна Корея мають складну історію та різні інтереси, і їхні партнерства одне з одним і не наближаються до довготривалої архітектури альянсів Сполучених Штатів”, – нагадав держсекретар.
“Під великими претензіями на дружбу та підтримку стосунки цих країн здебільшого мають транзакційний характер, а їхня співпраця тягне за собою компроміси та ризики, які з часом можуть здатися кожній із них дедалі більш неприємними”, – розповідає Блінкен.
Особливо це стосується Китаю, адже глобальна нестабільність, яку роздмухують його інші партнери-ревізіоністи, загрожує його власному економічному здоров’ю та міжнародній позиції.
Водночас за умов конкуренції між авторитарними ревізіоністськими країнами – у першу чергу Росією, у партнерстві з Іраном і Північною Кореєю, а також Китаєм – що прагнуть змінити основи усталеного міжнародного порядку, та Сполученими Штатами і їхніми союзниками з іншого боку, “Китай є єдиною країною, яка має намір і засоби змінити міжнародну систему”, пише Блінкен. США розглядають саме Китай як свого “найбільшого довгострокового стратегічного конкурента”.
Тим часом ключові ревізіоністські країни мають за головну мету кинути виклик Сполученим Штатам і міжнародній системі, що визначатиме та стимулюватиме їхню співпрацю й надалі.
“Хоча їхні форми правління, ідеології, інтереси та можливості відрізняються, усі ці ревізіоністські сили хочуть закріпити автократичне правління вдома та затвердити сфери впливу за кордоном. Усі вони хочуть вирішувати територіальні суперечки шляхом примусу чи сили, та використовувати економічну та енергетичну залежність інших країн як зброю”, – зауважив Блінкен.
“І всі вони прагнуть підірвати основи сили Сполучених Штатів: їхню військову та технологічну перевагу, домінуючу валюту та неперевершену мережу альянсів і партнерств”, – додав він.
За словами держсекретаря, у відповідь на такі виклики США згуртували союзників та посилили власні альянси, включно з розширенням НАТО, поглибленням співпраці в Індійсько-Тихоокеанському регіоні тощо.
“Можливо, найбільш значний зсув, якого ми досягли, відбувся не в межах регіонів, а між ними”, – пояснив Блінкен, навівши за приклад рішучість та згуртованість європейських країн у підтримці України внаслідок російської агресії, попри початкову залежність від російських енергоносіїв, а також готовність азійських партнерів допомагати їм.
Зокрема, він нагадав, що у червні 2024 року Японія стала першою країною за межами Європи, яка підписала з Україною десятирічну двосторонню безпекову угоду, а також виділила понад 12 мільярдів доларів допомоги.
Перелічивши численні заходи та способи допомоги Україні, до яких вдалися США та їхні партнери, Блінкен окремо нагадав про “справедливий розподіл тягаря” такої допомоги, який давно перебуває в центрі політичних дебатів у США.
“Глобальна коаліція, що підтримує Україну, є найпотужнішим прикладом розподілу тягаря, який я бачив у своїй кар’єрі. Тоді як США надали Україні 94 мільярди доларів на підтримку з моменту повномасштабного вторгнення Путіна, європейські, азійські та інші партнери внесли майже 148 мільярдів доларів”, – заявив він, нагадавши також про необхідність “поєднання кращої координації, інвестицій та інтеграції промислової бази” задля подальшого посилення спроможностей союзників США в Європі та Азії в безпековому контексті.
Блінкен також спростував побоювання щодо того, що підтримка самими США України може відтягнути ресурси від конкуренції з Китаєм.
“Наші дії довели протилежне: протистояти Росії стало вирішальним для досягнення безпрецедентного зближення між Азією та Європою, які все більше бачать свою безпеку як неподільну”, – написав він.
“Цей зсув є наслідком не лише доленосних рішень Москви та Пекіна. Це також результат доленосних рішень, ухвалених союзниками та партнерами США – вибору, який Вашингтон заохочував, але не робив, не хотів і не міг диктувати”, – додав він.