Протягом останніх сімдесяти років рушійною силою європейської інтеграції було прагнення до миру. Але з 24 лютого 2022 року об’єднання Європи стало прямою відповіддю на повернення війни. Перетворення Європейського Союзу (ЄС) з мирного проєкту на воєнний змушує європейські уряди переосмислити деякі з їхніх найважливіших принципів.

Головне питання для ЄС у зв’язку з війною в Україні полягає в тому, чи бачимо ми появу геополітичної Європи, здатної захистити себе від загроз і відстоювати свої колективні інтереси на світовій арені. Попередні конфлікти (деякі в безпосередньому сусідстві з Європою, деякі далі) приходили і йшли, залишаючи по собі доброзичливі ініціативи у сфері зовнішньої політики і оборони, більшість з яких швидко згасали, коли європейці поверталися до звичного комфорту під американською безпековою парасолькою.

Якщо поглянути на питання спроможностей – що ми зробимо нижче – то результати неоднозначні. На першому етапі війни Сполучені Штати надали основну частину обладнання, а також були незамінні в наданні Україні розвідувальних даних і допомозі в плануванні операцій. Навіть коли йдеться про військові витрати, Європейське оборонне агентство оцінює, що ЄС витрачає лише 1,5% свого колективного валового внутрішнього продукту на оборону, що значно менше, ніж цільовий показник НАТО у 2%, узгоджений у 2014 році.

Я можу стверджувати, що для розуміння довгострокової траєкторії розвитку Європи недостатньо розглядати лише потенціал та інституції. Після того, як Балканські війни похитнули впевненість Європи після Холодної війни, європейці спочатку зосередилися на розбудові інституцій і набутті спроможностей. ЄС започаткував Європейську спільну політику безпеки і оборони, створив Європейське оборонне агентство і Військовий штаб. Після вторгнення росії до Криму в 2014 році європейці повторили ті ж самі кроки, пообіцявши робити більше в сфері оборони за допомогою таких ініціатив, як Постійне структуроване співробітництво або Європейський оборонний фонд під керівництвом Європейської комісії. Але ці ініціативи завжди були недофінансовані і не мали підтримки з боку держав-членів. Як наслідок, вони були більше символічною політикою, ніж реальною спробою суттєво посилити європейські можливості. Зрештою, ці спроби побудувати геополітичну Європу згори ігнорували глибші і фундаментальні чинники оборони: ідентичність і політику континенту.

Той факт, що ці фактори не зазнали фундаментальних змін, став причиною подальшої невдачі Європи як геополітичного гравця. Франція, можливо, і запропонувала Європейську інтервенційну ініціативу, але Еммануель Макрон все одно наклав вето на вступ Північної Македонії та Албанії до ЄС. Німеччина пообіцяла витрачати більше коштів на оборону, але дозволила собі потрапити в енергетичну залежність від росії. Брюссель накопичив глобальну економічну владу, але він розглядає економіку окремо від політики і тому не бажає використовувати її колективно для посилення своєї зовнішньої політики.

Те, що короткострокові національні інтереси часто брали гору над більш масштабною стратегією, відображало основну проблему: більшість європейських країн не могли уявити собі війну, що спалахне між європейськими державами. Сьогодні є шанс, що все буде інакше. Вторгнення Владіміра Путіна в Україну в лютому 2022 року стало викликом абсолютно нового виміру. На відміну від війн в Югославії, які розглядалися як громадянські війни, спричинені розпадом імперії, це була агресивна війна проти держави, чий суверенітет був міцно встановлений. І вперше вона не просто змінила політичні дебати в Європі. Вона змінила те, як багато її основних націй думають про свою ідентичність. І завдяки цим глибинним змінам в ідентичності ключових столиць, обриси справжньої геополітичної Європи не просто стали помітними, але й почали формуватися. Істотні виклики залишаються, але внутрішня політична динаміка поєднується із зовнішньою необхідністю докорінно змінити порядок європейської безпеки, а разом з ним і саму ідею Європи.

Криза європейської ідентичності

Вторгнення в Україну ніколи не було просто кризою безпеки. Це була криза ідентичності, і вона змусила ЄС переосмислити себе, перейти від мирного проєкту до проєкту війни. Протягом кількох тижнів після вторгнення багато ключових концепцій, що лежать в основі ідентичності ЄС, були поставлені під сумнів.

До війни європейці вважали свій проєкт по суті постнаціональним та універсальним. Тепер вони були змушені визнати, що європейський проєкт є винятковим, і чіткіше окреслити кордони Європи. Після Холодної війни існувало припущення, що новий європейський порядок може бути побудований на основі законів і договорів, які охоплюватимуть усі великі держави Європи. Але коли європейці підтримували героїчну оборону України і допомагали їй, неможливо було не визнати, що модель ЄС, заснована на правилах, була винятковою, а не універсальною, і що багато європейських країн не прийняли її. Відтепер європейцям потрібно було визнати, що вони живуть у багатополярній Європі і що всередині сфери впливу ЄС та поза нею діють різні правила. Це зробило питання кордонів екзистенційним.

Якщо раніше Європа почувалася комфортно, покладаючись переважно на свою м’яку силу (в затишку американської безпекової ковдри), то тепер вона повинна була турбуватися про жорстку силу. Це стосується як зброї і боєприпасів, так і інших аспектів системи ЄС. Запровадивши численні пакети санкцій проти росії, Європа перетворила свою економіку на зброю і розробила зародкову військову економіку, доповнену нормуванням і контролем цін, як ми бачили взимку 2022 року.

Європейцям також довелося переосмислити концепцію взаємозалежності. Раніше європейська інтеграція відображала віру в те, що економічні зв’язки між країнами створять основу для політичного примирення. Це було рушійним фактором рішення Німеччини продовжувати покладатися на росію в енергетичному плані. Але з того часу європейці зрозуміли, що взаємозалежність може також уможливити шантаж.

Інший аспект кризи ідентичності був пов’язаний з тим, руйнує чи зміцнює національний суверенітет Брюссель, штаб-квартира ЄС. Багато європейських політичних сил розглядали Брюссель як головного ворога національного суверенітету. І це, безумовно, правда, що засновники ЄС розглядали національний суверенітет як проблему, яку потрібно приборкати. Проте, зіткнувшись з екзистенційною кризою в Україні, багато країн зрозуміли, що єдиний спосіб захистити свій суверенітет – це об’єднатися. Цей рух до прийняття європейського суверенітету розпочався зі зростанням відчуття негативних наслідків Брекзиту і був посилений викликами односторонності Дональда Трампа, зростаючою напористістю Сі Цзіньпіна під час пандемії та війною в Україні. Якщо попередні геополітичні пробудження мали тенденцію бути виключно національними, то ці кризи створили в громадській думці відчуття появи «спільноти спільної європейської долі». Одне дослідження, проведене незадовго до вторгнення росії в Україну, показало, що більшість європейців погодилися з тим, що підхід росії до України становить загрозу безпеці Європи в цілому в різних сферах.

Останній аспект питання ідентичності стосувався бачення геополітичної Європи як чогось, що посилює, а не послаблює Захід. Раніше європейці часто розділялися на тих, хто хотів слідувати голлістському баченню побудови геополітичної Європи як партнера Сполучених Штатів, і тих, чия прихильність до трансатлантичного альянсу змушувала їх прагнути до розмивання європейської єдності через страх, що це витіснить Вашингтон з Європи. Але опитування, проведені Європейською радою з міжнародних відносин (яку я очолюю), продемонстрували чіткий зсув у бік визнання того, що сильний Захід потребує сильної Європи. Це опитування показало, що європейці очікують, що не лише НАТО, а й ЄС виступить на захист України в разі російського вторгнення. Інше дослідження, проведене через рік після вторгнення, показало, що європейці об’єдналися навколо спільного сприйняття загрози з початку війни.

Результатом цієї дворічної кризи ідентичності стала ідея побудови «геополітичної Європи», яка поєднує старі інстинкти мирного проєкту з імперативами ведення війни. На щастя, внутрішні траєкторії деяких найважливіших країн вже рухаються в цьому напрямку (хоча і з різних причин). Кожна з них має свій шматочок пазлу – разом вони утворюють п’ять різних шляхів до геополітичної Європи, створеної на основі синтезу цінностей ЄС із сучасними реаліями, а не відмови від основоположних ідеалів Європи.

Геополітична Європа поєднуватиме універсалізм з винятковістю. Вона повинна, по-перше, мати чітко визначені кордони, які відокремлюють постмодерний світ безпеки, заснований на договорах, від більш жорсткого світу, заснованого на стримуванні і балансі сил. По-друге, геополітична Європа буде поєднувати м’яку і жорстку силу. Вона повинна бути здатна захистити себе, інвестуючи в оборону, розвиваючи нові технології та соціалізуючи ризик. По-третє, вона інтегруватиме національний суверенітет і європейське лідерство. Європа з легітимним політичним керівництвом зможе робити складний вибір і швидше знаходити компроміси. По-четверте, геополітична Європа зможе зменшити ризики взаємозалежності через геоекономіку. Європа повинна бути готова використовувати свою економічну вагу для досягнення своїх зовнішньополітичних інтересів. Нарешті, Європа досягне безпеки лише тоді, коли розвине нові відносини зі Сполученими Штатами. Вона не зможе побудувати свою нову ідентичність, якщо протиставить себе Вашингтону, не розколовши при цьому саму себе, але вона також не може більше залежати від Вашингтона в тій мірі, в якій залежала раніше. Зміни у Вашингтоні і Лондоні роблять цей новий синтез можливим.

У наступних розділах я описую, як ці п’ять шляхів до геополітичної Європи пролягають через Париж, Берлін, Брюссель, Варшаву і Рим, а також, по черзі, через Вашингтон і Лондон.

Париж: Прийняття «європейської винятковості» через розширення

Старе уявлення про безпеку після Холодної війни ґрунтувалося на ідеї, що мир буде забезпечений через економічну і правову взаємозалежність та інституції. Європейці сподівалися побудувати порядок співпраці навколо ЄС і НАТО, що постійно розширюються. Замість того, щоб створювати нові інституції, вони прагнули прив’язати своїх сусідів до старих інституцій (або їхніх версій, таких як «Європейська політика сусідства», «Чотири спільні простори з росією» або «Рада НАТО-росія»). Але це бачення однополярної Європи було зруйноване вторгненням у Грузію в 2008 році. А коли провалилися переговори про вступ з Туреччиною, стало зрозуміло, що є дві великі європейські держави, які не купилися на це бачення. Європейцям знадобилося багато часу, щоб відійти від цієї переваги кооперативної, універсальної і однополярної ідеї Європи і повернутися до ідеї багатополярної Європи з різними суб’єктами безпеки і сферами впливу.

Одним з найбільших уроків війни в Україні стала необхідність радикального розмежування між життям всередині блоку і життям поза ним. У межах ЄС безпека гарантується правом та економічною взаємозалежністю, а не силою та хеджуванням ризиків. Суверенітет зміцнюється шляхом спільного використання та об’єднання, а не протекцією. Підтримка цієї дихотомії між внутрішнім і зовнішнім є важливою, оскільки багато з того, що змушує ЄС працювати всередині, може стати вразливими місцями і джерелами слабкості за межами блоку. У роки після закінчення Холодної війни ЄС був переконаний, що його модель осмотично пошириться на решту континенту і за його межі. Але тепер зрозуміло, що відмінність між тими, хто входить [до ЄС], і тими, хто не входить, має значення, що робить питання кордонів Європи екзистенціальним.

Протягом багатьох років західні лідери давали неоднозначні сигнали щодо того, чи буде дозволено таким країнам, як Україна, Грузія та Молдова, приєднатися до західних інституцій. Невизначеність, продемонстрована на Бухарестському саміті НАТО 2008 року, коли Захід вирішив залишити Грузію і Україну в підвішеному стані з «перспективою членства» в НАТО, залишила обидві країни з найгіршим з обох світів.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну змінило це мислення і змусило європейських лідерів зрозуміти, що простір для двозначності зник і що українці (не кажучи вже про молдован) пристрасно хочуть будувати своє майбутнє по європейський бік кордону. Цей зсув у європейському мисленні стимулює ідею «подвійного розширення», яка визнає, що доля України, зрештою, лежить і в НАТО, і в ЄС. Прийняття Києва до обох організацій у довгостроковій перспективі – це, мабуть, найкращий спосіб гарантувати, що Україна не застрягне у вічному конфлікті з росією або не опиниться у пастці «вічної війни».

Ніщо так не свідчить про зміну європейського мислення, як раптова повна зміна переконань, якої зазнав за перші два роки війни президент Франції Еммануель Макрон. До війни в Україні Макрон чітко висловлював свій скептицизм щодо розширення ЄС. Неприйняття Макрона завжди було частиною ширшої історичної тенденції, згідно з якою Франція ніколи не підтримувала різні раунди розширення ЄС.

Стурбований тим, що розширення може розмити процеси прийняття рішень у блоці і підірвати його здатність ефективно діяти на світовій арені, він навіть наклав вето на переговори про вступ Північної Македонії та Албанії до ЄС, що викликало шок у східних сусідів Європи (хоча обом країнам було дозволено вступити до НАТО). Такою була позиція Макрона, коли Путін вторгся в Україну 24 лютого 2022 року. Східні європейці, які давно скептично ставилися до русофільських настроїв у французькому зовнішньополітичному істеблішменті, косо дивилися на Макрона, який продовжував розмовляти з Путіним у перші місяці війни, будучи переконаним, що зможе якось домовитися про припинення вогню, і критикували його червневу заяву про те, що «ми не повинні принижувати Росію».

Рік по тому Макрон раптом заспівав зовсім іншу пісню. На форумі GLOBSEC у Братиславі в 2023 році він спробував раз і назавжди розвіяти східноєвропейський скептицизм щодо надійності Франції, заявивши своїй аудиторії: «Дехто сказав, що ви втратили можливість замовкнути. Я думаю, що ми також втратили можливість послухати вас. Цей час минув», – натякаючи на відмову Жака Ширака від східноєвропейської підтримки США у війні в Іраку в 2003 році. Раніше того ж року, виступаючи перед французькими ЗМІ в кулуарах Мюнхенської конференції з безпеки, він сказав: «Я хочу, щоб росія зазнала поразки в Україні», – приголомшливе зізнання, враховуючи його попередні коментарі щодо неприниження росії. Більше того, на Вільнюському саміті НАТО в липні 2023 року Макрон виявився більш відкритим до вступу України до НАТО, ніж лідери Німеччини та США.

Ця нова мова йшла пліч-о-пліч з новою французькою політикою, спрямованою на розширення, починаючи з можливого вступу України до блоку. Важливо підкреслити, які справді фундаментальні зміни передбачають ці дві зміни – одна щодо росії, інша щодо розширення. Якщо раніше Франція асоціювала розширення зі слабшим ЄС, менш здатним діяти у власних інтересах, то війна в Україні створила нову геополітичну реальність, в якій розширення є єдиним найважливішим інструментом, який має Європа, щоб раз і назавжди визначити кордони Європи щодо росії. Перетворення Макрона дозволило перезаснувати Європу, вперше прийнявши стратегічну логіку розширення.

Він зрозумів, що саме невизначеність приналежності таких країн, як Україна, призвела до російської агресії. Розширення дозволяє Європі покінчити з цією невизначеністю раз і назавжди, зв’язавши країни, що знаходяться між росією та ЄС, в європейську безпекову спільноту. У цьому сенсі дебати про розширення стосуються уточнення кордонів європейської сфери впливу і дають зрозуміти, що Україна і Молдова мають європейське майбутнє, а не приречені на існування в якості буферних держав.

На шляху розширення залишається багато викликів. У той час як Франція дотримується стратегічного підходу, Німеччина наполягає на більш ретельному, легалістичному підході. Небезпека полягає в тому, що такий процес вступу може призвести до переговорів, відірваних від короткострокових імперативів ведення війни та запуску української економіки, а звідси – до взаємної антипатії. Внутрішня опозиція з боку французьких фермерів чи польських промисловців також може ускладнити процес і перетворити переговори про членство на міст у нікуди. Але наміри і політична воля мають значення в цих змаганнях за майбутнє Європи, і це саме те, що дала Європі поворот Франції.

Берлін: розгляд жорсткої сили як передумови для м’якої сили

Після провалу Європейського оборонного співтовариства в 1954 році європейські держави набагато краще справлялися з розмовами про європейську оборонну інтеграцію, ніж з її реалізацією. Кожна велика криза породжувала нові спроби здійснити інтеграцію через нові рамки або інституції. Те, що з цих спроб нічого конкретного не вийшло, пояснюється тим, що європейські країни тривалий час були під впливом низки непродуктивних інстинктів, головним з яких було прагнення безкарно залежати від Сполучених Штатів. Але існували також значні філософські та історичні бар’єри, які перешкоджали таким відносинам зі своїми збройними силами, які мають інші країни світу, і не в останню чергу – спадщина Другої світової війни.

Німеччина, зокрема, відмовилася від мілітаризму, який колись був центральним елементом її історії, на користь більш м’якого підходу до зовнішньої політики. У перші дні післявоєнної відбудови Німеччини її вороги, які стали союзниками, свідомо намагалися «притишити її [у військовому плані]», за висловом лорда Ісмея, першого генерального секретаря НАТО. Західна Німеччина з 1955 по 1989 рік забезпечувала основну частину сухопутних сил НАТО під час холодної війни і виступала за розгортання «Євроракет» (ядерних ракет у Європі), але Німеччина намагалася не виставляти себе як автономного гравця. Після Холодної війни фобія мілітаризму завадила Німеччині поводитися у спосіб, що відповідав би її геополітичному статусу. Насправді, вона часто грала роль підривника [зусиль], вихолощуючи більш амбітні пропозиції французів, прикриваючись бажанням «інклюзивного підходу».

Зараз є надія, що Європа йде іншим шляхом. Це має три виміри. По-перше, тренуючи ЗСУ, розширюючи Європейський фонд миру і мобілізуючи кошти на підтримку оборонної промисловості, Європейська комісія активізувалася і стала рішенням проблеми, а не занурювала її в бюрократичну тяганину, як це іноді траплялося раніше. Деякі члени Конгресу США, можливо, здивуються, дізнавшись, що до 2024 року Європа виділила вдвічі більше допомоги Україні, ніж Сполучені Штати, не враховуючи витрат на прийом п’яти мільйонів біженців.

По-друге, це питання довгострокової трансформації європейських оборонних інституцій. Двадцять з двадцяти трьох членів НАТО з ЄС були на шляху до досягнення цільового показника в 2% до ювілейного 75-го саміту НАТО в липні 2024 року, а Німеччина була на шляху до його досягнення до кінця 2024 року. Позаблокові країни, такі як Швеція, Фінляндія, Ірландія, Австрія і навіть Швейцарія, стали менш нейтральними або навіть приєдналися до НАТО. Скупі на оборону стали менш ощадливими, а ті, хто витрачав багато грошей, витрачають ще більше (як Польща, яка планувала витратити 4% свого ВВП на оборону в 2024 році).

Третій вимір – інституційний. У минулому розбіжності між НАТО і ЄС слугували виправданням для бездіяльності. Теоретичні дебати про уникнення дублювання зараз здебільшого зникли, частково тому, що вступ до Альянсу членів ЄС Швеції та Фінляндії означав, що між двома організаціями стало менше «білих плям», а також тому, що НАТО прагнула уникнути безпосереднього залучення у війну в Україні.

Однак, що докорінно змінило ситуацію, так це те, що з моменту вторгнення в Україну найбільша економіка Європи і її найбільше відставання в питанні посилення оборони зазнала фундаментальних змін у своїх стратегічних цілях. Ця зміна, звичайно, вкладається в одне слово – Zeitenwende, яке канцлер Олаф Шольц використав у своїй промові в Бундестазі через три дні після вторгнення Путіна, щоб окреслити принципово новий підхід в німецькій оборонній політиці. До спеціального фонду Бундесверу було виділено 100 мільйонів [певно, мається на увазі «мільярдів» – прим. Мортіса] євро, і Шольц пообіцяв, що відтепер Німеччина дотримуватиметься встановленого НАТО цільового показника витрат на рівні 2%. Відтоді Німеччина відмовилась від своїх попередніх планів замінити свій застарілий парк літаків Tornado на дешевші літаки F/A-18, натомість зобов’язавшись придбати тридцять п’ять літаків F-35. Берлін погодився на постійне розміщення бригади в Литві, що стало першим постійним розміщенням військ за межами своїх кордонів з часів Другої світової війни (попередні розгортання відбувалися на ротаційній основі). Можливо, найбільш важливим у контексті війни в Україні є те, що Німеччина відмовилася від своєї попередньої політики відмови від поставок зброї, очоливши європейські зусилля з озброєння України і перетворившись на другого за величиною постачальника військової техніки для Києва, якого випереджають лише Сполучені Штати.

Дехто нарікає на те, що поточна статистика оборонних витрат Німеччини все ще розчаровує і що акцент на топових, так званих вишуканих системах, таких як F-35, був зроблений за рахунок більш прозаїчних статей, таких як артилерійські снаряди і термобілизна. Ця справедлива критика не повинна применшувати значення змін, що відбулися в Берліні за такий короткий період. Інституційні бар’єри на шляху змін все ще існують, але дискурс навколо питань оборони та оборонних питань повністю змінився, причому як на партійному, так і на загальносуспільному рівні. Аргументи не робити певних речей, які спиралися на пацифістський політичний дискурс та історичні зв’язки з росією, більше не працюють. Навіть якщо Берлін вирішує не діяти, він не заперечує в принципі проти ідеї озброєння України, а натомість використовує аргументи другого порядку, щоб не надсилати певні види обладнання. Аналогічно, критика в ЗМІ стосується того, чи робить Німеччина свій внесок, а не того, чи має бути Zeitenwende чи ні, що є суттєвою відмінністю від попередніх періодів. У сфері оборони і безпеки основна ідентичність Німеччини нарешті стала ідентичністю нормальної держави. Подібно до нафтового танкера, Німеччині може знадобитися ще деякий час, щоб завершити свій розворот на 180 градусів. Але коли це станеться, вона спрямує ресурси найбільшої економіки Європи на захист континенту.

Брюссель: Зменшення ризиків взаємозалежності через інтеграцію

Раніше ЄС мав неомарксистську віру в силу взаємозалежності. Він вважав, що можна створити спільну економічну базу, усунувши бар’єри в торгівлі, і що ця економічна база стане фундаментом для політичної надбудови, перетворивши колишніх ворогів на друзів. Війна в Україні означала кінець цієї ілюзії, оскільки ЄС та його країни-члени усвідомили, що природа взаємозалежності має значення і що вона може легко стати об’єктом залякування та шантажу, якщо втратити пильність. Результатом цієї зміни стали зусилля Європейської Комісії, спрямовані на зменшення ризиків у її найскладніших відносинах по всьому світу. На рівні ЄС економічна політика і політика безпеки довгий час були розділені залізною завісою. Обидві були продиктовані різними і несумісними логіками. У 2007 році, коли російський уряд запровадив санкції проти грузинського вина, я запитав високопосадовця з питань торгівлі ЄС – чи не міг би ЄС розглянути можливість надання грузинському вину безбар’єрного доступу, щоб дошкулити росіянам і продемонструвати нашу підтримку Тбілісі. Він відповів, що це гарна ідея, але Грузія є настільки незначним ринком, що він ніколи не зможе виправдати витрачання зусиль свого департаменту на таке питання. Економічні вигоди від розмови з китайцями були просто експоненціально більшими.

Підхід чиновника був показовим для того, що аналітичний центр Bruegel того ж року назвав «фрагментованою силою Європи». Торгівля, зовнішня політика, оборона і технології розглядалися як ізольовані сфери, а держави були розділені між собою на додачу. Але з початком війни в Україні ЄС переживає революцію від фрагментованої до інтегрованої сили. За президентства Урсули фон дер Ляєн, яка з першого дня своєї каденції прагнула очолити «геополітичну комісію», те, що починалося як політичний трюк, під впливом зовнішніх подій перетворилося на реальність. За останні кілька років блок впровадив зовнішню політику у свою конкурентну політику, експортний контроль та промислову політику. За допомогою відносно невеликих, але цілеспрямованих інвестицій він намагався усунути деякі з бар’єрів, які раніше перешкоджали спільним європейським діям. Архетипом цієї моделі є Європейський фонд миру, який соціалізує витрати і дозволяє державам-членам постачати Україні та отримувати частку своїх витрат з позабюджетного механізму ЄС. Це стало трансформаційним для бідніших країн-членів, таких як Естонія, які змогли зробити значний внесок. Навіть у таких масштабних питаннях, як зменшення залежності від російських енергоносіїв або фінансування відновлення після пандемії, Європейська комісія стала ключовим гравцем, який розподіляє ризики і дозволяє країнам-членам позбутися блокування. Іншими словами, зараз широко визнається, що політика безпеки сьогодні – це не лише ракети, танки і літаки. Це також економічні інструменти, технології, міграція та енергетична політика.

Варшава і Рим: Європейська солідарність як сила національного суверенітету

Останніми роками ЄС дедалі більше розколювався між політичними силами, які прагнули більшої інтеграції, і тими, хто вбачав у Брюсселі найбільшого ворога національного суверенітету. Але війна в Україні докорінно змінила розрахунки в багатьох країнах-членах – і змусила деякі з найбільш євроскептичних сил побачити в європейських діях мультиплікатор, а не руйнівника національного суверенітету.

Раніше рушійною силою інтеграції був франко-німецький двигун. Але за часів Шольца і Макрона відносини стали токсичними, а здатність двох держав рухати решту ЄС також знизилася. Суперечки про те, у якої країни купувати системи протиракетної оборони в рамках європейської ініціативи Берліна «Небесний щит», були на перших шпальтах газет, але вони сперечалися практично з кожного важливого питання – від політики блоку щодо Китаю і фіскальних правил ЄС до того, які технології слід вважати відновлюваними джерелами енергії. Але навіть коли вони погоджуються щодо загальноєвропейських питань, Париж і Берлін не мають великої легітимності в розширеному ЄС – особливо щодо росії та України. Політичний вакуум, що утворився, принаймні частково заповнила президентка фон дер Ляєн, яка продемонструвала справжнє лідерство щодо COVID-19, війни в Україні та Китаю, і якій вдалося здобути чимало перемог на своєму шляху. Проте Європейська комісія як де-факто необраний бюрократичний орган страждає від дефіциту легітимності і не може забезпечити міцний фундамент, на якому можна було б будувати свою роботу.

З іншого боку, багато з найбільш євроскептичних лідерів Європи були змушені переорієнтуватися після Brexit, COVID-19 та війни в Україні. Ультраправі лідери, такі як Марін Ле Пен, відмовилися від своїх обіцянок відмовитися від євро і вийти з ЄС – і були змушені відступити від своєї підтримки Путіна. Більше того, дві великі політичні події у двох столицях, які мали найбільші проблеми з Брюсселем, дозволили передбачити новий тип політичного лідерства.

Повернення ліберальної Польщі на європейську арену може створити новий фундамент для побудови справжнього геополітичного консенсусу на справді європейському рівні. В особі Дональда Туска Польща знайшла лідера, який поєднує глибокі знання інституцій ЄС із сильною внутрішньою владою. За Туска ЄС відновив внутрішню легітимність і забезпечив континент політичним лідерством, якого йому гостро бракувало. Вперше за майже десятиліття найважливішу країну Східної Європи, Польщу, очолив уряд, який не розглядав свою країну як частину Європи лише тоді, коли йшлося про подачки; скоріше, коли її лідери говорили «ми», вони мали на увазі Європу, а не Польщу.

Повернення польського лібералізму доповнюють події в Італії, де Джорджіа Мелоні став символом нейтралізації сильного проросійського елементу, який колись вражав європейських ультраправих і Південну Європу. Італія, зокрема, була розсадником російської активності та проросійських настроїв. Будучи третьою за чисельністю населення країною ЄС, вона завжди мала потенціал стати великим підривником зусиль. Коли наприкінці 2022 року Мелоні прийшла до влади на чолі коаліції, до якої входили «Вперед, Італіє», «Ліга Півночі» та «Вперед, Італіє», багато хто був стурбований тим, що вона фатально підірве підтримку України з боку Європи. Але навпаки, зайнявши таку ж сильну проукраїнську та проатлантичну позицію, як і будь-хто інший, Мелоні фактично зняла вітер з вітрил тих, хто прагнув створити критичну масу проросійських країн.

Безумовно, в Європі все ще є такі елементи, як німецька партія «Альтернатива для Німеччини» та угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан, які голосно заявляють про свою любов до Путіна. Але ізоляція Орбана в Європейській Раді демонструє, що він може бути щонайбільше тимчасовим підривником зусиль. Насправді, його рішення нарешті розблокувати 50 мільярдів євро допомоги для України в лютому 2024 року, як повідомляється, було значною мірою зумовлене особистим втручанням Мелоні, яка вмовила Орбана напередодні саміту лідерів ЄС.

Частково її поведінку можна пояснити її атлантизмом. Але вражає те, що вона пройшла шлях від супер-євроскептичної сили до сили, яка активно конструктивно діяла на європейській арені. За цей зсув італійська внутрішня політика завдячує переважно їй самій. З одного боку, Мелоні зменшила ризик для своєї партії, щоб продемонструвати, що її уряд здатен на фіскальну ортодоксію (необхідну для отримання вкрай необхідних коштів від ЄС). З іншого боку, зі смертю Берлусконі в правоцентристській італійській (і, відповідно, європейській) політиці відкрився величезний простір, який, на думку Мелоні, вона має всі шанси заповнити. В результаті вона уклала несподіваний альянс з фон дер Ляєн у питанні міграції і бачить у Брюсселі захисника кордонів і суверенітету Італії, а не ворога.

Дехто побоюється, що вона може змінити свою позицію щодо України та ЄС, якщо Трамп повернеться до влади. Не виключено також, що її партнери по коаліції можуть вийти з уряду. Але на даний момент внутрішньополітичні події в Польщі та Італії – двох країнах, які традиційно слугували «жупелом» для прихильників сильнішого союзу, – відіграли важливу роль у посиленні ролі ЄС як геополітичного гравця. Важливо, що Мелоні і Туск зуміли об’єднати традиційно скептично налаштовані електорати навколо бачення геополітичної Європи (принаймні тимчасово). І вони зробили політично життєздатною пропаганду геополітичної Європи, яка нарешті об’єдналася у своєму сприйнятті загроз і спільному розумінні європейської ідентичності.

Лондон і Вашингтон: Завершення конфлікту між Заходом і Європою

Коли Дональд Рамсфельд розділив європейський континент на «нові» і «старі» країни-члени, він підтвердив, що відносини зі Сполученими Штатами можуть стати найбільш суперечливим питанням у європейській зовнішній політиці – і що Вашингтон часто обирає політику «розділяй і володарюй» щодо європейських держав. Однією з причин, чому Європа не змогла перетворитися на геополітичного гравця, була її амбівалентність щодо зв’язків зі Сполученими Штатами. З часів Суецької кризи 1956 року дві найпотужніші європейські військові потуги – Франція та Велика Британія – зайняли радикально різні підходи. У той час як Велика Британія вирішила міцно обійняти Америку, Франція прагнула стратегічної автономії. Вашингтон часто використовував цю різницю для зміцнення власного лідерства, іноді навіть наполягаючи на тому, що було названо «васалізацією Європи».

Одна з найкращих ілюстрацій цієї динаміки мала місце, коли Трамп перебував у Білому домі. Намагаючись змусити європейців взяти на себе відповідальність за власні справи і поскаржитися на ненадійність американських і турецьких союзників у Сирії, президент Франції Макрон дав інтерв’ю журналу «Економіст» і заявив, що у НАТО «наступила смерть мозку». Однак це не стало тим закликом до автономії, на який він сподівався. Замість цього він зіткнувся зі шквалом критики з боку генерального секретаря НАТО, канцлера Німеччини і багатьох лідерів країн Центральної і Східної Європи. Замість того, щоб просунути європейську дискусію про стратегічний суверенітет, він відкинув її назад.

Але війна в Україні в поєднанні зі змінами по обидва боки Атлантики може змінити цю картину. З одного боку, Сполучені Штати усвідомили, що їхньою найбільшою проблемою є не незалежна Європа, а скоріше надмірно залежна Європа. Це було правдою за часів Трампа, який підштовхував європейців до більшого, але це так само вірно і для Джо Байдена, який хоче, щоб Європа була партнером, більш здатним тягнути свою лямку. Вашингтон все ще продовжує мікроменеджмент європейських проблем, але це відбувається все рідше і рідше. Це нове ставлення може навіть поширитися на озброєння, де багато американських стратегів воліли б, щоб європейці мали будь-яку зброю, а не залежали від поставок американської зброї, коли у Вашингтона можуть бути інші пріоритети.

З іншого боку, серйозність геополітичного виклику і ключова роль, яку відіграє адміністрація Байдена, дали зрозуміти в Європі, що об’єднати ЄС проти Сполучених Штатів буде неможливо. Причина, чому Zeitenwende стала можливою, полягає в тому, що вона була оформлена як атлантистський проєкт. А Макрон (попри всю свою голлістську мову) був одним з європейських лідерів, який найтісніше співпрацював з Вашингтоном.

Нарешті, дивним чином війна в Україні також прояснила британську позицію таким чином, що європейська єдність стала більш імовірною. Попри Brexit, Сполучене Королівство все ще розглядає всю Європу як єдину безпекову спільноту. Вона не хотіла відмовлятися від цієї ролі навіть за Бориса Джонсона. Зростаюча ймовірність політичних змін робить набагато більшу узгодженість між Лондоном і ЄС щодо політики безпеки і оборони ймовірною в середньостроковій перспективі, а лідер опозиції Кір Стармер (новий прем’єр-міністр Великої Британії – прим. Мортіса) заявив, що хотів би підписати пакт про безпеку і оборону з Брюсселем. Якщо Трамп переможе на президентських виборах 2024 року, Велика Британія Стармера радше об’єднається з Європою, ніж стане 51-м штатом Сполучених Штатів. Тож, за іронією долі, незважаючи на всі небезпеки та зловісні наслідки для України, повернення Трампа може створити основу для більш тісної європейської співпраці.

Це, мабуть, найдраматичніша зміна: розглядати європейську єдність як мультиплікатор сили для Заходу, а не як бар’єр на шляху до західної єдності. Можливо, це означає, що атлантистам потрібно буде все більше працювати над розбудовою європейського стовпа НАТО, а не боятися, що європейські можливості можуть призвести до самоздійснення пророцтва про відсторонення США.

Висновок: Чи буде цього разу інакше?

Ще занадто рано говорити про те, чи дійсно Європа, яка постане після війни в Україні, заслуговуватиме на те, щоб називатися геополітичною. Протягом багатьох років було півдюжини спроб створити таку Європу, і деякі з них (такі як невдала спроба створення Європейського оборонного співтовариства в 1950-х роках, яка передбачала рівень наднаціонального контролю, який неможливо уявити сьогодні, зі спільним бюджетом, централізованими військовими закупівлями та інституціями) справді були дуже близькими до цієї мети. Однак, зрештою, жодна з цих спроб просунутися вперед не увінчалася успіхом, оскільки основна ідентичність європейського проєкту полягала у втечі від історії та у використанні інтеграції для того, щоб витіснити геополітичне мислення з ДНК континенту.

Той, хто робить ставки, може очікувати, що нинішній рух до геополітичної Європи буде таким же химерним, як і попередні. І, безумовно, це правда, що всі п’ять шляхів, які я виклав у цьому есеї, можуть наштовхнутися на перешкоди. Національна політика є мінливою, і надзвичайно важко здійснити такі культурні зміни, яких потребує Європа. Однак є підстави вважати, що цього разу все може бути інакше.

Це видно з деяких політик, які прийняв ЄС, але ще більш очевидно – зі змін в основній ідентичності членів ЄС. Оскільки протягом наступного десятиліття блок розпочинає масштабний проєкт розширення, окреслені мною шляхи до геополітичної Європи, що пролягають через її найбільші країни, можуть створити союз, який усуне проблемну буферну зону між Європою і росією шляхом розширення і чіткого визначення європейських кордонів, союз, здатний захистити себе від військових загроз, більш ефективно використовувати свою економічну міць, оновитися політично, зберігаючи при цьому свою легітимність, і стати рівноправним партнером Сполучених Штатів Америки.

 Марк Леонард для книги «Війна в Україні: Конфлікт, стратегія та повернення розколотого світу»