Сьогодні 23 роки як Аль-Каїда здійснила наймасштабніший теракт в історії: 2996 загиблих, понад 6000 поранених, прямі збитки у 10 млрд доларів. Але насправді масштаб впливу тієї події ми можемо більш-менш оцінити саме зараз.
Війни в Афганістані та Іраку, поява ІДІЛ, загострення регіональних конфліктів на Близькому Сході, а також зростання впливу Росії та Китаю — все це результат трансформацій, започаткованих терористичними атаками. Світ опинився в новій фазі глобальної нестабільності, де традиційні союзи розхиталися, а нові гравці продовжують змінювати баланс сил на глобальному рівні.
Після терактів, США значно змінили свій підхід до зовнішньої політики. Президент Буш оголосив глобальну “війну з тероризмом”, що розпочалося з вторгнення до Афганістану у 2001 і продовжилося вторгненням до Іраку у 2003 році під приводом наявності у Хусейна зброї масового знищення та його можливих зв’язків з Аль-Каїдою. Однак, ці зв’язки так і не були доведені, а ЗМЗ не було знайдено.
29 січня 2002 Буш заявив, що його основна мета — боротьба з міжнародним тероризмом, а головним джерелом загрози оголошувалася “вісь зла” у складі Ірану, КНДР та Іраку. Але масштабування війни ще й на Ірак вже тоді виглядало небезпечним.�
Про це ще 2002 року попереджав президент Єгипту Мубарак. Хоча Єгипет рішуче підтримав США після атак 2001, а також сам до того знищив філії Аль-Каїди та її союзників у себе, Мубарак активно виступав проти вторгнення в Ірак. Він застерігав, що воно “створить 100 нових бен Ладенів”. Правий був. Потім, коли США вторглися в Ірак і збиралися після встановлення нової влади Ірак полишити, Мубарак виступав вже проти цього, наполягаючи, що це тільки посилить хаос і призведе до ескалації насилля. Знову правий був.
Режим Хусейну був насправді одним з найогидніших на той момент. Але на момент вторгнення він не був настільки небезпечним як 1980, коли напав на Іран, чи 1990, коли напав на Кувейт. Розорений, розбомблений, під найжорстокішими санкціями — він не був серйозною загрозою ані для Кувейту, ані для Саудівської Аравії. Вторгнення в Ірак серйозно підірвало довіру до США з боку Німеччини, Франції та інших союзників. Навіть Канада не підтримала вторгнення, а уряд Тоні Блера пережив справжній розкол.
Доктрина прямого втручання Буша ледь не завершилася ще однією війною — з Іраном. Але ще одна війна в регіоні США була вже не під силу, а громадська думка в США була вкрай негативно налаштована до самої ідеї втручання США у справи Ірану.
Керівництво Ірану доволі серйозно сприйняло загрозу. По-перше, курс на помірковану лібералізацію було згорнуто. По-друге, з 2003 країна активно повернулася до ядерної програми. По-третє, посилив підтримку тих саме проксі-угруповань.
В певний момент як реалістичний сценарій розглядалася навіть війна з Саудівською Аравією, бо більшість терористів мали саудівське підданство, але країни зрештою врегулювали відносини.�
Сполучені Штати, зосередившись на боротьбі з терористичними загрозами, відволікли свої ресурси та увагу від інших глобальних питань. Перший наслідок підлетів швидко: поки США займалося вигаданою ЗМЗ у Хусейна, КНДР завершила свою ядерну програму й отримала реальну ядерну зброю. Це сталося 2006 року.
Більш глобальні зміни відбувалися з Росією і Китаєм.
Росія, де до влади прийшли КГБісти, на першому етапі війни з тероризмом підтримувала США (2001-2002), в тому числі надавала власні аеродроми для доставки військових вантажів в Афганістан. Але паралельно отримала карт-бланш на дії на Кавказі, в Середній Азії, а також можливість розгорнути побудову авторитарного режиму всередині країни.
Після вторгнення США в Ірак російська позиція почала змінюватися на антиамериканську. Завдяки дестабілізації на Близькому Сході путінський режим почав отримувати реально грандіозні доходи від нафти та газу. Це оплачувало і створення масштабної системи пропаганди та силового апарату, і формування необхідного для росіян образу “стабільності”.
Паралельно Путін зумів посилити звʼязки з європейськими урядами, які знову шукали дешеві та передбачувані джерела нафти й газу. І які, значною мірою, втратили довіру до політики США через фальсифікацію приводу вторгнення в Ірак. Звісно, була у Росії й готова пропозиція для диктатур і диктаторів: не хочете у себе “помаранчеву революцію” або американське вторгнення — товаришуйте з нами.
Враховуючи, що всі військові та дипломатичні сили США були зосереджені на війні з тероризмом і Близькому Сході, Росія діяла більш вільно. Вона спокійно проведе і свою кампанію проти Грузії, масштабує втручання в українську політику, почне створювати мережу медійного і політичного впливу в Європі, Америці, повернеться до активної політики в Африці й на Близькому Сході, де виступатиме альтернативою агресивних США.
Китай тим часом став основним економічним суперником США. Він активно розширював свій вплив в Азії та в Африці, використовуючи стратегію “м’якої сили” та економічного впливу, зокрема через інфраструктурні інвестиції та кредитування. Китай використав період після терактів для зміцнення своєї економіки та розширення свого впливу в глобальних процесах.
Поки США були зайняті боротьбою з тероризмом, Китай провадив політику економічної експансії, зокрема через проєкт “Один пояс, один шлях”. Завдяки цьому Китай поступово став ключовим гравцем у світовій економіці, а слідом — і у світовій політиці.
В підсумку зовнішня політика Буша, детермінована 11 вересня, не досягла жодної поставленої мети. Але дала час і можливість Китаю і Росії значно масштабувати свій вплив.
Нова адміністрація Обами зустріла 2009 рік зі світовою фінансовою кризою і перегрітою зовнішньою політикою. 8 років зовнішньої політики Буша, засновані на утвердженні сили зброї або сили шантажу, скасували статус США як головного світового арбітра. Статус, який вони старанно здобували з завершення війни у В’єтнамі.
Вже на 2008 рік обидві війни були дуже непопулярні в США через практично відсутні відчутні результати. Крім того, деякі внутрішні кроки — наприклад, прийняття Патріотичного акту — спровокували купу дискусій на тему межі між свободою та безпекою. Які тривають досі. Бо деякі з запроваджених норм, мʼяко кажучи, більше схожі на контроль заради влади, а не на контроль заради безпеки.
Тому коли Обама почав декларувати зміну політики з конфронтації й одностороннього застосування сили на перемовини та діалог, багато хто сприйняв це як гарний сигнал змін на краще. За що, власне, Обама й отримав Нобелівську премію миру 2009 року. Авансом.
Якщо намагатися вкласти погляди Обами тезово, то вони будуть виглядати приблизно отак:
- Обама ніколи не відмовлявся від ідеї одностороннього застосування сили, але воно мало бути більш зваженим, ніж за Буша.
- США має відмовитися від доктринерства у зовнішній політиці, а дивитися на світ як на більш складний.
- США має розглядати власну безпеку як частину загальної світової безпеки, виходячи з балансу своїх інтересів та інтересів інших народів і країн.
- Лозунг “просування демократії” має бути замінено на лозунг “просування гідності”, щоб знизити роздратування на США і знизити рівень антиамериканізму у світі.
Ці принципи призвели до зміщення пріоритетів. Обама 2009 спробував піти на зниження напруги у відносинах з Росією, згорнувши програму протиракетної оборони у Польщі та Чехії, а також намагався перенести основну увагу зовнішньої політики США у Східну та Південно-Східну Азію.�
Поки адміністрація Обами шукала новий баланс американської політики, весь регіон “великого Близького Сходу” йшов до ще більшої дестабілізації. І тягнув за собою світ. Методи американської боротьби з тероризмом, зокрема окупація Іраку, призвели до зростання радикалізму серед населення всього регіону.
Неврожай 2010-2011, зростання цін на продовольство, а також невдоволення населення багатьох країн регіону авторитарним правлінням спровокували події “арабської весни”. Тут треба нагадати, що це не був рух “демократії проти диктатур”, це був переважно рух “ісламісти проти диктатур”. В результаті Єгипет сильно трясло, а Сирія, Лівія й Ірак занурилися у хаос і громадянські війни.
В Іраку розпуск армії та уряду Хусейна створив вакуум влади, який заповнили радикальні угруповання. Вже 2006 року у доповіді розвідки зазначалося, що в Іраку зростає нове покоління терористичної “еліти”. Це, зрештою, призведе до формування ІДІЛ (Ісламська держава Іраку та Леванту). Утворення ІДІЛ можна вважати прямим наслідком вторгнення США в Ірак.
Непопулярність кампаній в Іраку й Афганістані, як наслідок — непопулярність проактивної зовнішньої політики, зростаюча конкуренція з Китаєм будуть тиснути на США.
На цьому фоні 2013-2014 ІДІЛ вже буде захоплювати Ірак, що змусить США втрутитися і повторно ввести війська до Іраку. На фоні цих подій у Росії буде можливість майже безкарно анексувати Крим і здійснити вторгнення на Донбас.
Коли ж ІДІЛ масштабно розгорнеться у Сирії (захопивши два великих міста — Ідліб і Алеппо), Росія зможе відкрито підтримати Башара Асада, сина Хафеза Асада, давнього союзника СРСР, в його війні проти різних опозиційних груп.
Спочатку вторгнення ІДІЛ в Сирію, а потім і вторгнення Росії в Сирію спровокувало масштабування і кризи з біженцями. Спочатку майже 4 млн сирійських біженців опинилися у Туреччині та Саудівській Аравії, а потім десятки (згодом і сотні) тисяч опиняться у Європі, розпочавши масштабну кризу і там. Що підживить відверто фашистські та нацистські європейські політичні рухи.
Дестабілізація і радикалізація Близького Сходу пішла далі та розпалила вже до того відносно згаслі релігійні й етнічні конфлікти у Північній Африці та Сахелі. Останнім на сьогодні актом цієї величезної катастрофи є війна і гуманітарна катастрофа в Судані, яка може забрати тільки від голодної смерті життя 10 млн людей. І вже зробила 10 млн людей біженцями, спровокувавши ще одну хвилю біженців на Близький Схід і в Африку.
Після вторгнення в Україну Росія посилила своє прагнення до ревізіонізму і послаблення західних альянсів. За 8 років після анексії Криму й окупації частини Донбасу режим Путіна пройшов шлях від електоральної автократії до агресивної тиранії.
В цей саме час, відчуваючи вакуум влади, Китай масштабував вплив на Африку, на Південно-Східну Азію, посилював свої технологічні, економічні, інформаційні, політичні, військові можливості. Що провокує логічне занепокоєння у США і всіх сусідів Китаю. Тим більше, що замість курсу на поступову лібералізацію за Сі режим обрав зростання авторитарних тенденцій.
Що ж. Підведімо трохи підсумків.
Теракти 11 вересня призвели до зміщення глобального балансу сил. Боротьба з тероризмом переросла у затяжні війни, що спричинили мільйонні людські втрати та політичні потрясіння без очевидних результатів. Спроби США підтримувати демократію та стабільність часто мали зворотний ефект.
Аж до 2022 року усередині НАТО стався розлад через суперечності щодо військових дій в Іраку та Афганістані. Дії США створили вакуум влади у багатьох регіонах, що дало можливість іншим державам, таким як Росія і Китай, посилити свій вплив.�
11 вересня 2001 року запустило каскад подій, що сприяли посиленню авторитарних режимів і створили нові виклики для міжнародного порядку. Ми всі стоїмо на межі нового глобального протистояння, схожого до Холодної війни, з новими центрами впливу та великими локальними війнами. Ми, власне, учасники такої війни.
Чи можна було дезорганізувати Аль-Каїду без вторгнення в Афганістан, обмежившись лише повітряними атаками та підтримкою Північного альянсу? Цілком ймовірно. Але американське суспільство після 11 вересня вимагало сатисфакції. І повноцінне вторгнення його забезпечило.
Чи можна було уникнути непотрібного вторгнення в Ірак? Так, точно можна було. Можливо, Близький Схід уник би поточної хвилі дестабілізації та ІДІЛ ніколи б не існував у тому вигляді, у якому виник і діє.
Чи можна було уникнути розфокусування, яке послабило позиції США і інших демократій в Європі, Африці на фоні дестабілізації Близького Сходу? Напевно. Але про це дуже зручно розмірковувати в 2024.
Але тут постає питання: наскільки взагалі політика США й інших країн була і могла бути проактивною, а коли була вимушено реактивною? Дуже важко сказати. Чи могли США діяти інакше 2001, 2003, 2008, 2009, 2011 та 2014? Чи могли європейці інакше оцінювати ризики співпраці з Росією чи з Китаєм? А ось невідомо.
У цьому, власне, суть усіх ключових подій людської історії, до яких 11 вересня, безумовно, належить. 11 вересня стало справжньою трагедією для США і ще більшим фактором катастрофи для Близького Сходу. Його наслідки тягнуться досі, вони визначали політику вже 4 американських президентів, російського диктатора, китайської номенклатури, європейців, африканців і азійців.
Зрештою, коли ми дивимося на російсько-українську війну, ми теж не знаємо усіх її відкладених наслідків і подій, до яких вона призведе. І чи не стало вторгнення в Україну фатальною помилкою для Росії, а його мовчазне схвалення – фатальною помилкою для Китаю. Про це ті, хто виживуть дізнаються років так за 25.
Юрій Богданов