Для того, щоб забезпечити незалежність України в довгостроковій перспективі, будь-який мир повинен включати гарантії безпеки з боку НАТО.
Минулого місяця черговий саміт НАТО завершився розпливчастою заявою про те, що Україна з часом приєднається до альянсу. Однак, хоча неможливо назвати точну дату вступу України до Альянсу, поки країна перебуває у стані війни, подія, що стане поштовхом до цього, має бути чітко визначеною: США та їхні союзники по НАТО повинні бути готові надати повний захист Україні, як тільки буде досягнуто мирної угоди. Це дозволило б і заохотило б український уряд прийняти складні рішення, необхідні для припинення бойових дій.
Першим кроком на шляху до тривалого миру в Україні є усвідомлення того, що Росія розпочала своє широкомасштабне вторгнення у 2022 році не для того, щоб просто завоювати частину українських територій. І не для того, щоб перешкодити виконанню туманних обіцянок щодо майбутнього членства України в НАТО – навіть якщо Кремль використовував ці обіцянки, щоб переконати росіян та інших у тому, що вторгнення має вирішальне значення для відвернення серйозних загроз російській безпеці.
Навпаки, метою Росії завжди було знищення України як незалежної демократичної країни, в якій президент Росії Володимир Путін вбачає екзистенційну загрозу для свого авторитарного режиму. Відсутність гарантій безпеки України з боку НАТО підживлювала ілюзію Путіна, що він може легко перемогти Україну на полі бою. Після більш ніж двох років війни ця ілюзія була зруйнована. Офіційна позиція українського уряду полягає в тому, що збройні сили України продовжуватимуть воювати доти, доки не звільнять усі території, які наразі окуповані Росією. Цю позицію не слід розглядати як перешкоду на шляху до миру: Якщо метою вашого опонента є ваше власне повне знищення, територіальні поступки не ведуть до припинення війни, а лише послаблюють вашу власну позицію.
Реальною перешкодою на шляху до розумного мирного врегулювання є Путін, який все ще намагається зробити так, щоб Україна не вижила як вільна і демократична країна, і який протягом тривалого часу порушував обіцянки і порушував домовленості. Оскільки в Росії немає політичних інститутів, які могли б змусити Путіна дотримуватися умов мирної угоди, можна припустити, що він охоче проігнорує цю угоду і знову вторгнеться в Україну за першої ж нагоди – якщо тільки міжнародне співтовариство не дасть йому дуже вагомої причини не робити цього.
Досягнутий шляхом переговорів мир в Україні може викликати довіру лише тоді, коли він включатиме відчутні міжнародні зобов’язання, що гарантуватимуть довгострокову незалежність країни. Включення захисту України з боку НАТО в будь-яку мирну угоду є очевидним рішенням. Адже саме загроза війни з НАТО стримує Росію від вторгнення в країни Балтії, наприклад.
Вірогідний шлях вперед міг би розпочатися зі стабілізації ситуації на фронті українськими військовими за допомогою західної зброї та підтримки. Як тільки ця умова буде виконана, Україна могла б сісти за стіл переговорів з Росією, розуміючи, що будь-яка угода буде підкріплена гарантіями НАТО. Членство в НАТО могло б, наприклад, включати умову, що захист Альянсу поширюватиметься лише на ті частини України, які на момент вступу будуть підконтрольні українському уряду. Такий підхід дав би українцям впевненість у тому, що будь-які територіальні поступки не дозволять Росії вторгнутися в інші частини країни.
Всебічне багатостороннє зобов’язання щодо розвитку українських збройних сил сприяло б подальшому посиленню стримування.
Це не перший випадок, коли НАТО приймає країну з невирішеними територіальними суперечками. Однак можна було б розглянути й інші підходи. Наприклад, Україні можна було б запропонувати своєрідне де-факто членство в НАТО, або учасники переговорів могли б домовитися про обмеження звичайної військової присутності НАТО в деяких частинах України, як це було у випадку з Норвегією за часів холодної війни. Всеосяжне багатостороннє зобов’язання щодо розвитку українських збройних сил ще більше посилило б стримування.
Звичайно, НАТО може надати Україні членство без участі Росії. Але включивши гарантії безпеки НАТО в мирну угоду, а не визначивши їх окремо, Путіну буде важче переконати росіян у тому, що вони становлять загрозу національній безпеці Росії. Зрозуміло, що це не так; величезний ядерний арсенал Росії дуже ефективно гарантує її безпеку. Коли росіяни зрозуміють, що захист України з боку НАТО не становить загрози для їхньої країни, вони будуть менш схильні підтримувати превентивні агресивні війни.
Гарантії безпеки НАТО для України – чи то у формі членства в Альянсі, чи в іншій угоді – стали б серйозним зобов’язанням для США та їхніх союзників, пов’язаним зі значними витратами і ризиками. Однак їх слід зважити на перспективу продовження європейської війни, яка вже призвела до величезних руйнувань і забрала сотні тисяч життів, і в якій регулярно виникають загрози подальшої ескалації.
Зрештою, саме Україна має вирішити, як вона хоче йти на складні та дорогі компроміси, необхідні в мирних переговорах. Саме українці були змушені відбивати неспровоковане російське вторгнення, тому лише вони можуть вирішувати, чим ще вони готові пожертвувати заради звільнення окупованих територій. Однак саме міжнародне співтовариство – особливо НАТО – має забезпечити, щоб, якщо Україна вирішить вести переговори, будь-яка мирна угода викликала довіру і гарантувала довгострокову незалежність і безпеку країни.
Як і багато інших спостерігачів за війною в Україні, ми вітали б притягнення Путіна і його поплічників до відповідальності за неспровоковану агресивну війну, вбивства цивільних осіб і тероризування населення. Ми також вітали б повернення всіх окупованих Росією територій під контроль України. Однак найбільш нагальними завданнями є припинення війни і забезпечення майбутньої безпеки українського населення. Цьому можуть сприяти гарантії безпеки з боку НАТО.
Автори:
Тимофій Милованов – економіст, президент Київської школи економіки. З серпня 2019 року по березень 2020 року був Міністром розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України;
Роджер Майерсон – економіст, почесний професор досліджень глобальних конфліктів імені Девіда Л. Пірсона в Школі державної політики Гарріса при Чиказькому університеті;
Костянтин Сонін – економіст, заслужений професор Джона Дьюї в Школі державної політики Гарріса при Чиказькому університеті.
Джерело: PS, США