Для формування історичної свідомості велике значення має відродження пам’яті про переломні моменти, які усе змінили, історичних осіб, діяльність яких мала значення на багато поколінь уперед, та політичні центри, які виступали осередками політичної думки і державотворення. Одним з таких політичних центрів, де діяли історичні особи у переломні моменти, було місто Батурин, який зберігає пам’ять про героїчну й славну історію визвольних змагань гетьманської доби. Батурин двічі ставав столицею гетьманської України: у 1669–1708 та 1750–1764 роках, і з ним пов’язана діяльність чотирьох гетьманів: Ігнатовича, Самойловича, Мазепи, Розумовського та генерального писаря Орлика, який проявив себе як гетьман вже після Батурина. Політичною верствою України було козацтво, гетьмана обирали козаки на раді Війська Запорозького, і гетьмани мали титул гетьманів Війська Запорозького.
Пам’ять про період українського державотворення, пов’язаний з Батурином, стала відроджуватися у ході та після здобуття Україною незалежності 1991 року завдяки масовим козацьким заходам. Організаторами козацьких заходів у Батурині виступили чернігівські обласні організації Народного Руху України та Товариства української мови “Просвіта”, якими керувала ціла плеяда талановитих і харизматичних керівників, зокрема, Валерій Сарана, Василь Чепурний, Володимир Ступак, Лариса Куровська. У 1990 та 1991 роках козацькі заходи розпочиналися походами “Дзвін 90” та “Козацькими шляхами 91”, які закінчувалися святкуваннями у Батурині. А з 1992 року козацькі свята у Батурині відзначаються на державному рівні.
Тут подаємо короткий виклад славної й героїчної історії Батурина гетьманської доби. Усі дати приведені до нового стилю. Після імен гетьманів називаються у дужках роки їхнього гетьманування.
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
Володимир Сосюра.
Вступ до поеми “Мазепа”
1. Батурин — осередок формування політичної ідеї
Батурин… Місто, що у Ніжинському районі Чернігівської області, тісно пов’язане з історією визвольної боротьби українського народу і виступу гетьмана Івана Мазепи, який у союзі зі шведським королем Карлом ХІІ зробив відчайдушну спробу відірвати Україну від Московського царства, що саме у той час перетворювалося на Російську імперію та здійснювало свої найбільші завоювання, жертвою яких стала Україна.
У центрі тих сповнених драматизму й трагізму подій опинилася гетьманська столиця Батурин.
Батурин став столицею Лівобережної України у 1669 році. Московії, яка тоді ще не наважувалася ліквідувати політичний статус України повністю, а проводила обережну політику, націлену на поступову інкорпорацію України, було незручно тримати під наглядом гетьманську адміністрацію у далекому Чигирині. Водночас і гетьман Дем’ян Ігнатович-Многогрішний побоювався змови проти себе, і з мотивів особистої безпеки вирішив змінити столицю Гетьманщини. 13–16 березня 1669 року, відбулася Глухівська рада, на якій було укладено договір Війська Запорозького з московською владою – Глухівські статті – де, зокрема, гетьманською резиденцією було визначено місто Ніжинського полку Батурин: “Щоб царська величність ударував, звелів бути гетьманові й гарматам у Батурині”.
Київ тоді був економічним, культурним, науковим та духовним центром України. У добу бездержавності він втратив політичне значення та не виконував адміністративних функцій. А оскільки українську державність у XYII столітті було відновлено з Запоріжжя, і зробило це козацтво, то політичну й адміністративну функцію виконувало місто, де перебувала гетьманська адміністрація. Такими містами були Чигирин, Гадяч, у 1669 році став Батурин, потім Глухів, і потім до 1764 року знову Батурин.
2. Руїна та втрата вольностей
Інтереси України та Московського царства в україно-московському союзі, укладеному у 1654 році на Переяславській раді, були цілком відмінні. Почалося встановлення московського панування над Україною, і Москва прагнула ліквідувати політичний статус України та ввести пряме правління. Зі свого боку, козацька верхівка, пропольська й протурецька політика якої не принесла успіху, більше не ставила під сумнів необхідність зв’язків з Москвою, але при цьому виступала за збереження політичних прав та сподівалася, що, виявляючи лояльність до Москви, переконає царів у своїй відданості союзу та дістане їхню згоду на автономію. Таким чином, існували глибокі українсько-московські протиріччя, які між собою не узгоджувалися та повинні були вирішитися на чиюсь користь.
Діяльність гетьмана Війська Запорозького Дем’яна Ігнатовича-Многогрішного (1668-1672), спрямована на захист інтересів Гетьманщини, зазнала невдачі та коштувала йому свободи й батьківщини. Глухівські статті 1669 року, укладені між Військом Запорозьким та Москвою, надавали більше прав і свобод Гетьманщині, ніж було до цього. Ігнатович-Многогрішний докладав зусиль для створення інституту спадкової гетьманської влади в Україні. Намагався об’єднати Лівобережну й Правобережну Україну під рукою московського царя, і водночас у переговорах з царським урядом, який за спиною України домовлявся з Польщею, погрожував перейти під руку турецького султана. За що згодом буде звинувачений у веденні таємних переговорів з Дорошенком про перехід Гетьманщини під протекторат Османської імперії. Усе це викликало незадоволення частини козацької старшини, яка у 1672 році написала на нього донос до Москви, та при підтримці московського гарнізону заарештувала його. Змову проти нього очолив генеральний суддя Іван Самойлович. Дем’яна Ігнатовича-Многогрішного було відправлено до Москви, де піддано тортурам, суду та заслано до Сибіру, де згодом було призначено комендантом фортець.
Правління гетьмана Війська Запорозького Івана Самойловича (1672-1687) характеризувалося з одного боку стабільністю, з іншого – посиленням тенденцій до втрати Україною політичних прав. Він здійснював політику, спрямовану на об’єднання Лівобережної та Правобережної України. Спільно з царським військом здійснив на початку 1674 року військовий похід на Правобережжя, після чого 27 березня 1674 року на козацькій раді під Переяславом його було проголошено гетьманом “обох боків Дніпра”. Він намагався приєднати до козацьких територій також Слобожанщину, але невдало. Самойлович намагався запровадити спадкове гетьманство в Україні. Виступав проти польсько-московського Вічного миру 1686 року, який встановив розподіл України між Польщею та Московією. У 1687 році козацькі старшини подали на Самойловича донос та взяли участь в організованій московським князем Василем Голіциним змові зі скинення його з гетьманства. Змову старшин очолив генеральний осавул Іван Мазепа. Відповідно до царського указу Самойловича було заарештовано та заслано до Сибіру.
У традиціях московських було піддавати репресіям не лише гетьманів, а й їхні сім’ї, і під час арештів та заслань Дем’яна Ігнатовича та Івана Самойловича також було заарештовано та заслано і членів їхніх сімей.
3. Україна напередодні виступу Мазепи
4 серпня 1687 року на Коломацькій раді при підтримці князя Голіцина гетьманом Війська Запорозького було обрано Івана Степановича Мазепу (1687-1709). Там же було підписано Коломацькі статті Війська Запорозького з царями Іваном і Петром та царицею Софією, які підтверджували козацькі права і привілеї, але обмежували політичні права гетьмана та його уряду. Зокрема, обмежувалося право Війська Запорозького обирати і зміщати гетьмана, підтверджувалися право й обов’язок старшини стежити за гетьманом та подавати на нього доноси в Москву, вперше містився наказ гетьману й старшині докладати зусиль для ліквідації окремішності українців (різними шляхами, зокрема шлюбами між українцями та московитами). Заборонялося для означення державно-правового статусу Гетьманщини вживати визначення “Малоросійський край гетьманського регіменту”.
Іван Мазепа домагався політичного об’єднання Лівобережної та Правобережної України і підштовхував царський уряд до приєднання Правобережжя. У 1704 році, виконуючи розпорядження царя Петра І, він вступив з козацьким військом на Правобережжя і використав цю ситуацію для об’єднання українських земель по обидва боки Дніпра під своєю булавою, отримавши титул “гетьман Війська Запорозького обох боків Дніпра”. В рамках своєї політики централізації Мазепі вдалося обмежити політичну самостійність Запорозької Січі, домігшись, щоб стосунки Москви та Запорожжя відбувалися через гетьманську канцелярію у Батурині.
Для гетьманування Мазепі випав несприятливий час. Національно-визвольна боротьба, пов’язана з іменами гетьманів Івана Виговського, Петра Дорошенка та інших, зазнала поразки та залишилася у минулому. У спадок від Самойловича, гетьманування якого пройшло без заворушень, Мазепі дісталася Україна, яка нібито змирилася зі своїм перебуванням під протекторатом Московської держави. Утвердження Московії в Україні виглядало незворотнім. Царський уряд втручався в адміністративні справи та судочинство. Україна не могла без відома Москви мати стосунки з іншими державами. Заборона торгувати за кордоном підривала господарство Гетьманщини та добробут населення. В українських містах стояли московські гарнізони, які утримувалися коштом селян, та, крім того, чинили визиск та насильство над мирним населенням. При будуванні за наказом Петра І фортеці у Києві московські військові люди “палицями по головах б’ють, вуха шпагами обтинають і усяку наругу чинять”, – писав сучасник. Найдошкульнішою була моральна зневага: московські урядовці, звиклі до деспотичного управління, не вміли та не хотіли шанувати українські свободи та гідності. Московський гніт був дуже тяжким, і до гетьмана з усіх куточків надходили скарги про знущання, насильства та свавільства московських людей над українським населенням.
Мазепі вдалося домогтися прихильності московського царя Петра І, який йому довіряв та не вірив доносам, які писали на Мазепу з України. Проте для Мазепи не було таємницею, що цар прагнув скасувати будь-яку українську автономію. Крім того, Мазепа знав, що князь Олександр Меншиков мав на думці скинути його з гетьманства та самому стати гетьманом, і що він вже клопотав царя про те, щоб стати князем чернігівським, що повинно було прокласти йому шлях до гетьманства. Мазепі ж, щоб задовольнити його, цар хотів виклопотати титул князя Священної Римської Імперії, про що вже почали листуватися з австрійським урядом (у 1707 році Мазепа одержав цей титул). Крім того, з метою укладення династичного союзу з Англією та залучення її до союзу проти Швеції, Петро І розглядав можливість зробити гетьманом України англійського герцога Мальборо. Петро І проводив уніфікацію усіх частин Московської імперії, і самостійний устрій Гетьманщини дуже йому у цьому заважав. Зрозуміло було, що раніше чи пізніше він приступить до його ліквідації.
У 1700 році розпочалася Велика Північна війна коаліції держав проти Шведського королівства. Московія у війні прагнула захопити шведське Балтійське узбережжя, і московські війська вторглися у шведську Прибалтику. У цю війну було втягнуто Україну на боці Москви. За наказом царя Мазепа вислав допомогу, і українське військо під московським командуванням використовувалося безоглядно, не постачалося харчами, не раз було пограбоване. Так, в одному полку було забрано коней, у балтійських землях зимою козаки змушені були ночувати у полі, у той час, як москалі розміщувалися у містах. Від такого утримання козацьке військо зазнало значних втрат. На кістках 15 тисяч українських козаків було побудовано вже Петербург – столицю нової азіатської імперії, яка дерлася в Європу.
Примусова участь Мазепи у політиці Москви робила його непопулярним в Україні. До того ж, серед козацької старшини склалася думка, що Петро І в ході війни не збирався захищати Україну, а лише використовував її сили для власних цілей. У суспільстві почали поширюватися настрої, що для порятунку України нема іншого виходу, крім визволення з-під влади деспотичної Москви.
Участь у Північній війні на боці Москви поставила Україну між двох вогнів. Хто б з противників не переміг – Україна програвала: у разі перемоги Москви та Польщі над Швецією міг відбутися новий поділ українських земель між Москвою та Польщею, а у разі перемоги Швеції над Москвою Україна, як московський союзник, могла бути повністю передана під владу Польщі (у Польщі тоді за владу боролися два королі, один з яких був союзником Карла, інший – Петра, відповідно, перемога Швеції або Москви мала би для Польщі наслідком приєднання до неї України повністю в одному випадку або її частини – в іншому).
Єдиним виходом було визволення з-під московської влади, і при тому до закінчення війни.
Україна в особі Швеції знайшла союзника, оскільки об’єктивно обидві країни були зацікавлені у поразці Москви. Адже Москва неодноразово виявляла наміри позбавити Україну політичних прав. Швеція ж, на відміну від самодержавного Московського царства, була правовою державою, відповідно, Україна мала гарантії дотримання своїх політичних прав у разі союзу зі Швецією. Таким чином, Україна дістала нагоду зробити власний вибір та зіграти свою, самостійну роль у цій війні.
Козацька старшина усвідомила необхідність розриву з Москвою. Антимосковські настрої виявлялися в українському суспільстві дедалі гостріше, і старшина тиснула на Мазепу, щоб він подумав про майбутнє України. Наприкінці 1706 року на раді Прилуцький полковник Дмитро Горленко та Миргородський полковник Данило Апостол сказали гетьманові: “Усі ми за душу Хмельницького бога молимо і ім’я його славимо за те, що він визволив Україну з польської кормиги, а твою душу і кості, наші діти проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!..”
Проте Мазепа готувався до виступу на боці Швеції таємно – боявся зради. Та надмірна конспірація не дозволяла вести справи оперативно й послідовно. Оскільки Мазепа надто ретельно приховував від війська і народу свої плани та наміри, то, не задоволене московськими порядками українське населення, а також запорожці, не зрозуміли свого гетьмана у той час, коли треба було його підтримати. Мазепа не мав змоги підготувати серед населення громадську думку, і після попередніх закликів боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть старшини не знали, що тепер шведи прийшли не як вороги, а як союзники, та, об’єктивно, – як визволителі з московської неволі.
4. Виступ гетьмана Івана Мазепи
Тим часом настали події, які спонукали Мазепу до рішучого виступу. Рішення короля Карла ХІІ увійти в Україну було несподіваним, оскільки згідно попередніх планів він повинен був рушити на Москву, а під Київ повинен був рушити союзник Мазепи та Карла польський король Станіслав Лещинський. Спочатку так і було, шведська армія вирушила в похід у смоленському напрямі до Москви, але через винищення продовольства і згін населення, до якого вдавалися відступаючі московити, восени 1708 року була змушена звернути на південь, на Україну. У вересні 1708 року король Швеції Карл ХІІ віддав наказ перейти кордон України з метою з’єднатися з гетьманською армією та зайняти Стародуб. Петро І зі свого боку віддав наказ увійти в Україну та оволодіти Стародубом, не пустивши туди шведів. На той час з десяти козацьких полків лише три були в Україні, решта перебували під московським командуванням у Білорусі, на Дону та Правобережжі. Таким чином, Україна не була підготовлена до того, щоб узяти активну участь у рішучому поєдинку Швеції та Московії, війська яких зустрілися на її землі.
Коли шведи увійшли в Україну, – пише автор українського ідеологічного трактату “Історія Русів”, – поводилися дружньо, шанували мешканців та платили золотом за реквізиції: “Вступление шведов в Малороссию нимало не похоже было на нашествие неприятельское, и ничего оно в себе враждебного не имело, а проходили они селения обывательския и пашни их как друзья, не касаясь ничьей собственности. Ничего у обывателей не вымогали, но покупали добровольным торгом и за наличные деньги. Каждый швед выучен был от начальства своего говорить по-русски сии слова к народу: “Не бойтесь, мы ваши, а вы наши”. Звичайно, на війні не все виходило так гладко, як на папері, і українці зустріли шведів, як іновірців, однак наміри Швеції та України вели до укладення союзу між ними. – Зате московські війська, вірні своїй традиційній тактиці, залишали перед приходом Карла пустелю, проганяючи селян, віддаючи на поталу вогню села, млини і найменші селитьби. Мешканці з околиць Стародуба, перші жертви московської навали, втекли з жахом і поширили по всьому краю чутку, що москвитяни хочуть знищити Україну.
Для Мазепи вже не було шляху назад. Якби він і тепер завагався перед здійсненням свого плану, то його б змістили з гетьманства й доручили б війну проти Москви новому гетьману.
9 жовтня 1708 року поблизу села Лісна московський загін атакував та завдав поразки 16-тисячному шведському корпусу генерала Левенгаупта, який ішов на з’єднання з Карлом ХІІ. В ході битви шведи втратили половину особового складу, обоз з боєприпасами і продовольством та усю артилерію, що стало важким ударом для шведського війська.
4 листопада 1708 року головне шведське військо підійшло до НовгородаСіверського, і в той самий день Мазепа із загоном 4-5 тисяч козаків вирушив на з’єднання з Карлом XII. Оборону Батурина гетьман залишив полковникові сердюків Дмитру Чечелю і гарматному осавулові Фрідріху Кенігсеку, німецькому шляхтичу на гетьманській службі. Маючи артилерію, запаси пороху і харчів, Батурин міг триматися довгий час до приходу шведів – таким був розрахунок Мазепи.
5 листопада 1708 року Мазепа з частиною сердюцьких і козацьких полків перейшов на бік шведів, оголосивши у таборі над Десною, що йде на з’єднання з королем Швеції Карлом ХІІ та закликавши старшину й козаків виступити проти Москви. Багато козаків пішли від нього, і Мазепа привів на з’єднання з королем лише близько трьох тисяч козаків. При тому більшість козацької старшини підтримала гетьмана.
Підтримав гетьмана Мазепу й кошовий отаман Війська Запорозького Кость Гордієнко, який у березні 1709 року виступив на з’єднання з ним і Карлом ХІІ на чолі восьми тисяч запорозьких козаків.
Під час укладення тоді ж у березні 1709 року українсько-шведської угоди, король Карл XII, приймаючи гетьмана Мазепу та кошового отамана Гордієнка під свій протекторат, зобов’язався не укладати миру з Москвою до того часу, поки козацька держава не буде повністю звільнена від Московії, а козакам не буде повернено давні права й привілеї.
Після об’єднання з Карлом ХІІ Мазепа намагався підняти народ на повстання. Він розіслав гетьманські універсали, у яких пояснював причини, з яких відступився від Москви. “Москва, – писав він, – хоче спустошити міста, усю старшину запровадити в неволю, козаків повернути у драгуни та жовніри, народ перегнати у московську землю за Волгу, а наш край оселити своїми людьми” (Микола Аркас. Історія України-Русі). Король Карл ХІІ зі свого боку теж розіслав універсали до українців, у яких запевняв, що прийшов не лихо їм робити, а визволити з московського ярма, та радив їм слухатися свого гетьмана Мазепу: “Я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх”.
Одержавши звістку про перехід Мазепи до Карла, Петро І розіслав маніфести до українців. В них він улещував їх, щоб не вірили Карлові та Мазепі, бо на усьому світі нема жодного народу, котрому так вільно живеться, як українцям під московською рукою: “Можна нелестиво сказати, що жоден народ під сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малоросійський”. Цар також оголосив про репресії та заслання для жінок і дітей тих старшин, які не покинуть Мазепу.
5. Знищення Батурина та розправа над країною
Перехід Мазепи на бік шведів суттєво вдарив по планах Петра. Для того, щоб не допустити повстання українців проти Москви, цар дав наказ князю Олександру Меншикову захопити столицю Гетьманщини Батурин.
13 листопада 1708 року після оборони Батурина, захисники якого виявили хоробрість і кілька разів відбивали атаки, військо Меншикова здобуло місто. Запаси харчів і зброї потрапили до ворога, а втрата столиці мала політичне значення, що у сукупності стане однією з причин поразки України у Великій Північній війні.
Московське військо вдерлося до Батурина та напало на козаків. Упоравшись із захисниками, почали бити всіх, хто тільки був у місті. Два дні тривала розправа над Батурином. Літописці тих часів пишуть про знищення Батурина з жахом і огидою. “Меншиков ударил на граждан безоружных… выбил всех до единого, не щадя ни пола, ни возраста, ни самых ссущих младенцев” (Георгій Кониський. Исторія Русовъ, или Малой Россіи). “Город одержан, люди все мечу преданы, как в крепости, так и в предместье, без остатку, не щадя ниже младенцев, не только старых… крепость разорена и совсем опровержена, и с тем без возобновления оставлена” (Олександр Рігельман). “Перебили й старих і малих, решту жінок позабирали, все розграбили” (Густав Адлерфельд). “Всі жителі перерізані – се звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити їх по ріці Сейму, щоб вони передали іншим звістку про погибель Батурина” (Фріксель).
Пощадили тільки старшин, серед яких були комендант фортеці полковник Чечель та начальник козацької артилерії Кенігсек – і тільки тому, що їм приготували страшний кінець: Чечеля було страчено на колесі, Кенігсек оминув цих мук та загинув у московському полоні від ран “и там мертвый, на колесо вскинутый, оставлен”. Палац Івана Мазепи було дощенту зруйновано. Страшні репресії пройняли жахом усю країну.
Після розправи над Батурином, 17 листопада 1708 року, цар викликав у Глухів старшину трьох полків, що перебували з московським військом та нічого не знали про намір Мазепи з’єднатися зі Швецією, і там звелів обрати гетьманом Стародубського полковника Івана Скоропадського (1708-1722). Потенційний мазепинець Іван Скоропадський, опинившись в оточенні московського війська, змушений був виявити лояльність до Петра.
Тоді ж у листопаді 1708 року було виголошено анафему Мазепі, першу у Глухові, і наступну відразу потім у Москві. Історик Микола Костомаров припускає, що обряд анафемствування було складено самим царем Петром. Перед анафемою у Глухові було проведено обряд позбавлення Мазепи гетьманства. Його було оголошено зрадником, герб його було розірвано і потоптано, шаблю переломлено, на нього було виготовлено солом’яне опудало з блакитною стрічкою Андрія Первозваного, яку було прилюдно зірвано, а опудало повішено у центрі Глухова на шибениці, і потім спалено.
Розправа над Батурином була лише початком розправи над країною. У містечку Лебедині, куди трохи згодом перенесли царську квартиру, було влаштовано особливий суд над прихильниками Мазепи. Автор “Історії Русів” наводить кількість 900 замучених старшин і козаків, яких тортурами примушували до того, що люди самі визнавали себе винними, а потім вже їх карали смертю: “…премногих урядників та значних козаків, запідозрених у прихильності їх до Мазепи через те, що вони не з’явилися були на загальні збори [до Глухова] для обрання нового гетьмана, забирано з домів їхніх і віддано на різні кари… Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати, четвертувати і на палю садити, а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови стинати. Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне тоді таїнство — тортури… канчуками, батогом і шиною, або розпеченим залізом… Той, хто пройшов одне випробування, переходив до другого, а хто всіх їх не витримував, того вважали з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що не перейшли тих проб тортурами, до дев’яти сот”.
Одночасно цілий дощ милостей і нагород посипався на голови тих, хто відразу виявив свою лояльність до московського царя: грамоти, земельні маєтки – за кілька днів було “спечено” десятки й сотні нових, з московської ласки, поміщиків.
У відсутність на Січі війська та з метою влаштування репресій запорожцям за їхню підтримку Мазепи, до центру запорозького козацтва – Чортомлицької січі – було направлено московську каральну експедицію. Її очолив полковник Петро Яковлєв, до якого приєднався компанійський полк полковника Гната Галагана, який до того був з Мазепою. Оборону Січі від московських карателів очолив наказний отаман Яким Богуш. Захопити Січ з першого разу не вдалося, і тоді компанійський полковник Галаган пообіцяв січовикам недоторканість. Козаки відступили на човнах вниз по Дніпру, а поранених, повіривши Галагану, залишили у фортеці. 25 травня 1709 року Січ було захоплено московськими військами. Над полоненими січовиками почалася віроломна розправа. “Те учинилося у нас в Січі, – писав кошовий Степаненко гетьманові Івану Скоропадському, – що по присязі Галагановій і московській товариству нашому голови луплено, шию до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті завдавано, яких і за древніх мучителів не було: мертвих з гробів не тільки козаків, а й ченців викопувано, голови їм відрубано, шкуру здирано і вішано”. Було страчено 156 козаків, зруйновано січову фортецю, спалено усі будівлі. Серед інших було розкидано й могилу кошового отамана Івана Сірка. Також було знищено низку козацьких укріплень на Дніпрі: Переволочну, Келиберду, Старий і Новий Кодак, і разом з цим усю козацьку флотилію.
Знищення Батурина та репресії по всій країні стали платою за прагнення до свободи.
6. Поразка Швеції та визвольних змагань України
8 липня 1709 року відбулася вирішальна для України Полтавська битва. Московське військо разом з українськими військами Івана Скоропадського мало 50 тисяч і 102 гармати. У війську Скоропадського був колишній правобережний полковник Семен Палій, якого колись Мазепа видав Петру, котрий і заслав його до Сибіру. Тепер цар повернув Палія для участі у війні проти шведів та Мазепи. Шведське військо мало 25 тисяч і 4 гармати. Гетьманські сили Мазепи та запорожці Гордієнка безпосередньої участі у битві не брали: запорожці з частиною шведського війська продовжували облогу Полтави, а гетьманські сили захищали шведський табір. Король Карл за кілька днів до битви отримав вогнепальне поранення у ногу і самостійно ходити не міг, внаслідок чого не мав змоги керувати битвою в оперативному режимі.
Шведи хоробро атакували. Однак перемога дісталася московитам. Під Полтавою було перегорнуто цілу сторінку історії: сталася найбільша катастрофа не лише для України, а й для усієї Європи. Полтавська катастрофа дала Московському царству не лише перемогу у Східній Європі, а й вивела його на стежку імперіалізму. Для України це була колосальна катастрофа, не тільки кінець автономії, а й повний крах національно-визвольної боротьби.
Після поразки у Полтавській битві ніщо вже не могло врятувати позбавлену своїх останніх захисників Україну. Усе населення Миргородського та Полтавського полків за те, що стали на бік запорожців та Мазепи, було тяжко покарано засланням у Сибір або смертною карою. Тих козаків, що були біля Мазепи, було тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, того заслано до Сибіру. Решту козаків, навіть тих, що залишалися усю війну на боці царя, почали посилати на Ладогу й до Петербургу копати канали. З тих козаків, яких посилали на канальські роботи, майже половина гинули, решта поверталися каліками. Замість померлих та покалічених козаків на північні канали посилали нові та нові козацькі полки.
Окрім канальських робіт українських козаків почали посилати на Північний Кавказ обороняти російський кордон від Кубанської орди, і там вони тисячами гинули від татар, черкесів та пропасниці.
Українські селяни знову стали масово рятуватися втечею на Січ. “Якщо ви приїдете на Вкраїну, – переказували запорожцям втікачі з Лівобережжя, – то всі загинете: єднайтеся з татарами та визволяйте нас, бо й ми усі від Москви пропали”.
А Іван Мазепа, тяжко пригнічений поразкою, не прожив і трьох місяців після Полтавської битви та помер 2 жовтня 1709 року у селі Варниці неподалік від містечка Бендер, що тоді було на території Османської імперії. Похорони відбувалися урочисто: прощаючись з українським гетьманом, шведський король Карл ХІІ оголив шпагу. За труною йшли генеральний писар Пилип Орлик, кошовий отаман Війська Запорозького Кость Гордієнко, племінник Мазепи Андрій Войнаровський, уся генеральна старшина. Справу Мазепи продовжить гетьман Пилип Орлик (1710-1742). Він та його послідовники стануть першою українською політичною еміграцією.
16 квітня 1710 року у місті Бендерах Пилипа Орлика було обрано гетьманом Війська Запорозького. Тоді ж було укладено Договори і постанови прав і свобод Війська Запорозького між гетьманом Пилипом Орликом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким, які стали першою українською конституцією. Договір визначав основи державного устрою України, права і обов’язки її станів, називав причини переходу гетьмана і Війська Запорозького під протекторат Шведського королівства, проголошував короля Карла ХІІ та його нащадків протекторами України, і пізніше був затверджений королем Швеції Карлом ХІІ як протектором України. Повний текст Конституції Пилипа Орлика нині розміщено на офіційному порталі Верховної Ради України.
Османська імперія надала Карлу ХІІ та Пилипу Орлику політичний притулок. Прутський похід 1711 року дав шанс Пилипу Орлику продовжити боротьбу з допомогою нового союзника Османської імперії, яка під дипломатичним тиском Карла ХІІ та Пилипа Орлика почала воєнні дії в рамках російсько-турецької війни 1710-1713 років. Спочатку союзники турки та козаки мали військовий успіх та оточили армію Петра, однак цареві з допомогою дипломатії та підкупу вдалося уникнути нищівної поразки. Для України це означало остаточну втрату останніх перспектив.
Велика Північна війна тривала далі вже поза Україною. У листопаді 1718 року у поході загинув король Швеції Карл ХІІ, і опір Швеції противникам послабшав. Північна війна закінчилася у 1721 році поразкою Швеції, після чого Шведська імперія вже не відновилася. Передчасну смерть Карла, державця, діяльність якого закінчилася страшною катастрофою для нього і його королівства, оплакувала вся країна, його не забувають і досі. Королівські солдати, що пережили війну, розповідали своїм дітям і онукам про повне пригод і звитяг життя їхнього короля.
З поразкою Карла ХІІ та Івана Мазепи у війні з Московією, визвольний рух в Україні зазнав краху. Політичні сили, які його очолювали, прийшли до занепаду. Домагання нового гетьмана Пилипа Орлика визволити Україну з-під влади Москви не мали успіху, стала на службу московському цареві Запорозька Січ, з гетьмана московський уряд зробив слухняного урядовця, якого обирали за вказівкою Москви. Жахливі репресії підірвали визвольну силу народу. Батіг, Сибір, жорстокі воєводи, хитрі дяки – ось що дістала Україна після поразки у визвольній війні.
Проте справа Мазепи не минула марно. Цар не наважився відкрито ліквідувати автономію України, навпаки, для здобуття підтримки серед козацької старшини мусив обіцяти їй зберегти політичні права та гетьманський устрій. Таким чином, виступ Мазепи унеможливив петровські плани швидкого скасування української автономії.
7. Втрата політичних прав України після поразки Мазепи
Резиденцію українських гетьманів з перетвореного на попіл Батурина було перенесено до іншого міста Ніжинського полку – Глухова.
Від нового з волі Москви гетьмана Війська Запорозького Івана Скоропадського (1708-1722), після того, як небезпека українського повстання минула, було відібрано усяку владу. Московський уряд скасував виборну посаду полковників, і почав сам їх призначати. Для реалізації намірів поліпшити становище своєї країни гетьман Іван Скоропадський мав небагато можливостей. Обурення політикою Івана Скоропадського висловили запорожці, які писали у листі до нього, що він сам з доброї волі шию свою у ярмо московське вкладає і “отчизну” в нього впрягає.
Наказний гетьман Війська Запорозького Павло Полуботок (1722-1724), а до того Чернігівський полковник, який не пішов ні за Мазепою, ні за Орликом, сподівався мирним шляхом досягти кращої долі для своєї країни. За організацію опозиційної діяльності його та кількох старшин у 1723 році наказом Петра І викликали до Петербургу. Там його допитували у Таємній канцелярії та ув’язнили у Петропавлівській фортеці, де у 1724 році він і помер, ставши, напевно, першим українським політичним в’язнем.
Після його смерті цар московський не дозволив обирати гетьмана.
І лише у 1727 році з дозволу вже нового російського імператора Петра ІІ гетьманство відновлюється. Гетьманом Війська Запорозького обирають Данила Апостола (1727-1734). Літня людина, колишній мазепинець, гетьманування якого пройшло спокійно для України. Після нього гетьманське правління ліквідовується вдруге.
8. Ренесанс гетьмана Кирила Розумовського
Гетьманський устрій в Україні встановлюється втретє з ласки російської імператриці Єлизавети Петрівни. У зв’язку з загрозою війни з Пруссією і Туреччиною та на численні прохання козацької старшини Єлизавета у травні 1747 року видала імператорський указ “Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями”. Указ стане правовою підставою для обрання у 1750 році Кирила Розумовського гетьманом Війська Запорозького (1750-1764).
У січні 1750 року до Глухова прибув посланець імператриці з жалуваною грамотою та вимогою до генеральної старшини підписати “Прошеніе в гетманы Кирилы Григорьевича”. 4 березня 1750 року на майдані у Глухові відбулося урочисте обрання, сам кандидат на раді присутній не був, його обрали заочно і одностайно.
Українські літописці з великою докладністю описали цю церемонію – останній відблиск української державності – і зберегли її у своїх літописах як останню подію українського політичного життя перед остаточним скасуванням гетьманського устрою. За Розумовського Гетьманщина пережила “золоту осінь” своєї автономії.
Кирило Розумовський вирішив перенести гетьманську резиденцію до Батурина і звернувся з відповідним проханням до імператриці Єлизавети. Яка у серпні 1750 року видала указ про відновлення статусу Батурина як гетьманської столиці.
Новий гетьман виріс у Петербурзі та був людиною далекою від українського життя. В Україні він почував себе, як у далекій російській провінції. Правителем гетьманської канцелярії він зробив свого наставника графа Григорія Теплова і усі справи передав йому та генеральній старшині. Постійно подорожував до Петербургу і в українські справи не дуже вникав. Україною правила генеральна старшина по своїй волі, зносячися безпосередньо з російським сенатом і урядом. Граф Теплов відповідав за розбудову Батурина як гетьманської столиці та був автором проекту університету в Батурині, який, однак, не відбувся. Його пізніший документ “Записка о непорядках в Малороссии” дасть цариці Катерині ІІ матеріал проти гетьманського правління для його скасування.
Водночас Розумовський дбав, як міг, за інтереси України, використовуючи свої зв’язки при царському дворі та прихильне ставлення цариці Єлизавети. Він добився підпорядкування гетьманській адміністрації Києва та Запоріжжя. Певний час самостійно призначав козацьких полковників своїми універсалами. Розпочав модернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення одностроєм та удосконалення артилерії. Був прихильником культури та освіти.
Однак загалом прихильна цариця Єлизавета не сприймала багатьох гетьманських ініціатив. Відхилено петицію про встановлення прямих дипломатичних стосунків Гетьманщини з європейськими дворами. Встановлено заборону гетьманові самостійно призначати полковників без згоди Петербургу. Намагання Розумовського звільнити козацьке військо від участі у війнах, не пов’язаних з інтересами Гетьманщини, також викликало негативну реакцію. Очевидними були тверді межі, у яких Україні дозволялося вести свої справи.
За Розумовського входять у звичай загальні з’їзди старшини, які скликалися для вирішення найважливіших справ. Ці з’їзди виявляли тенденцію до перетворення на український шляхетський сейм. На одному з таких з’їздів хтось із старшин виголосив промову, яка потім ходила по руках під назвою “О поправлєнії состоянія Малоросії”. Ця промова може служити зразком патріотичних змагань козацької старшини, яка вже усвідомлювала пригноблене, поневолене становище України. Її автор пам’ятає козацьку славу та сумує за занепадом войовничого духу в Україні. Він віддає перевагу польським республіканським порядкам перед московським самодержавством, і взагалі видно, що його ідеалом був конституційно-парламентський устрій української козацької держави: “були в нас сойми або генеральні ради!”.
У липні 1762 році Розумовський узяв участь у державному перевороті проти російського імператора Петра ІІІ на користь Катерини ІІ. Однак у подальшому його співпраця з новою імператрицею не складеться.
У 1763 році Розумовський зібрав козацьку старшину на генеральні збори у Глухові – справжній українських шляхетський сейм. Спочатку метою зібрання було обговорення реформи судочинства. Але дискусія швидко поширилася на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини. Делегати ухвалили послати цариці петицію з рішучим закликом повернути втрачені вольності та створити в Гетьманщині парламент на зразок польського сейму. В основі глухівської петиції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що Гетьманщина є окремим політичним та економічним утворенням. Петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так відверто з часів Мазепи.
Найбільш принциповим положенням глухівської петиції було клопотання про визнання спадковості гетьманства за родиною Розумовських.
Прагнення Розумовського та старшини встановити спадкове гетьманство прискорило його скасування. Ідея передачі гетьманської влади у спадок виникала в Україні не вперше. Були проекти успадкування гетьманства синами Богдана Хмельницького, братом Дем’яна Ігнатовича-Многогрішного, синами Івана Самойловича, племінниками Івана Мазепи. Спадкове гетьманство було у той час єдиним надійним шляхом закріплення гетьманського устрою та політичного статусу України. І, в перспективі, – інструментом досягнення повної державної незалежності.
Незалежницьких настроїв серед козацької верхівки Катерина пропустити не могла. Саме тоді під впливом критики на українську автономію, що містилася у “Записці…” графа Теплова, і незважаючи на участь Розумовського у державному перевороті на її користь, вона вирішила скасувати гетьманське правління взагалі. Викликаному у Петербург Розумовському вона звеліла зректися гетьманства. На його відмову цариця пригрозила репресіями йому та сім’ї, і тоді Розумовський написав “Прошеніе” про увільнення його від “тяжкої та небезпечної посади”. Обраний з царської ласки та знятий з царської волі – цей факт засвідчив місце гетьманського устрою у структурі чужої вже влади.
Царським маніфестом “до вірнопідданого малоросійського народу” і сенатським указом, послідовно виданими у листопаді 1764 року, Розумовського було усунуто від гетьманства, а саму посаду скасовано. Обраного гетьмана фактично було відправлено у відставку, як звичайного російського чиновника: за ним було збережено усі маєтки та села у вічне та спадкове володіння і у якості компенсації за позбавлення гетьманської посади призначено пенсію 10 тисяч карбованців щорічно. Це свідчить про зміну становища України у складі Російської імперії, адже при Петрі за схожі дії гетьманів арештовували, піддавали тортурам, судили та висилали до Сибіру разом з ріднею. Хоча й тут без репресій не обійшлося: Розумовському після відставки було заборонено жити у Російській імперії впродовж 11 років, і увесь цей час він жив за кордоном.
У таємному наказі Катерина каже: “У Малоросії, як гетьмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули, щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибирати. Старатися викорінити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ, цілком відмінний від росіян”.
1764 роком скінчилося хоч і не повне, та все ж схоже на самостійне життя України.
9. Остаточна ліквідація автономії України після знищення її політичного проводу в особі Гетьманщини
Та була ще Запорозька Січ, де залишалося цілком самостійне життя запорожців та автономне козацьке самоврядування. У вільному козацькому середовищі постійно генерувалася й відтворювалася ідея волі України, і доки жила козаччина – доти жила ідея, що знову, як за Богдана Хмельницького, прийде на Україну воля з Запорожжя. В умовах централізації Російської імперії ця обставина пророкувала Січі гіркий кінець.
15 червня 1775 року московські війська під командуванням генерала Петра Текелія, що поверталися з турецької війни, підкоряючись таємному наказу цариці, несподівано оточили та обложили адміністративний та військовий центр запорозького козацтва – Нову Січ – направивши жерла гармат для її бомбардування. Генерал Текелій послав сповістити запорожцям, що Січі більше не має бути, а козаки мусять її покинути, та розійтися, якщо не хочуть, щоб московське військо їх воювало. Це страшенно збентежило запорожців, не знали, що робити, багато було таких, що хотіли тільки битися з московським військом.
Проте кошовий отаман Петро Калнишевський та січовий архімандрит Володимир Сокальський вмовили козаків підкоритися наказу. 16 червня 1775 року війська генерала Текелія захопили Січ. Царський указ українському людові оповістив про скасування Запорозької Січі “зі знищенням самого імені запорозьких козаків”.
Але це не врятувало запорозьку старшину від полону. Старшин, незважаючи, що вони вмовляли запорожців не противитися та підкоритися царському наказу, було заарештовано та направлено по монастирях у заслання. Самого Калнишевського заслано до Соловецького монастиря, де він проживе ще чверть століття, замкнений у самітній келії, не бачучи людського обличчя, та помре у 1803 році у віці 112 років. Архімандрит Володимир Сокальський перебереться до Миколаївського Крупицького монастиря, що під Батурином, і буде його настоятелем до 1790 року.
Слідом за скасуванням гетьманства та знищенням Запорозької Січі було остаточно поневолено та закріпачено український народ. У 1782 році скасовано адміністративний полково-сотенний устрій України та розділено її територію на намісництва, а згодом, у 1802 році – на губернії.
У 1783 році завершено перебудову українського устрою на московський лад. Скасовано козацьку службу і козацькі полки, а полковників увільнено від служби. Усе українське селянство було прирівняно до російського і змушене сплачувати нові податки. Спеціальним указом 1783 року було запроваджено кріпацтво в Україні, внаслідок чого понад шість мільйонів українських селян стали кріпаками.
Народна маса прийняла нові порядки з пасивною покірністю. Народ реагував, і то пасивно, лише на збільшення панщини та погіршення становища кріпаків. Саме з того часу залишилося багато народних пісень, які гірко оплакували кріпацьку неволю, нарікали на панування неправди у світі.
Так само й українське громадянство мовчки прийняло скасування гетьманського устрою, поступово забуваючи гетьманство. І хоча іноді згадувало старовину, проте вірно служило новому уряду та новому начальству.
Українські патріоти того часу мали слушність нарікати козацькій старшині за те, що вона спокійно дивилася на скасування політичної автономії своєї батьківщини.
10. Батуринський заповідник сьогодні. Палац Розумовського як вінець ренесансу і символ українських устремлінь
І як згадка про другий, короткочасний період піднесення, стоїть у Батурині величний палац Розумовського. Після скасування гетьманства Кирило Розумовський жив за кордоном та у Росії, а у 1794 році переселився до Батурина, де й помер у 1803 році.
Збудовано Батуринський палац у 1799-1803 роках. Проект було замовлено шотландському архітектору Чарльзу Камерону. Для палацу було вибране місце на високому березі Сейму. Камерон помер за п’ять років до початку будівництва. Кирило Розумовський помер у рік завершення зовнішніх робіт. Сини та дочки Розумовського не жили у Батурині постійно, і недобудований всередині палац був приречений на руйнування. Що з ним і відбувалося понад двісті років.
А через двісті років доля палацу Розумовського, як і Батурина, змінилася. В ході боротьби українців за незалежність та після її здобуття у 1991 році українські політичні сили сконцентрували зусилля на відродженні національної пам’яті. У цьому контексті виникла увага до гетьманської епохи, пов’язаної з Батурином. З 1990 року під егідою чернігівських обласних організацій Народного Руху та Товариства “Просвіта” у Батурині відбуваються козацькі заходи, пов’язані з відродженням пам’яті про діяльність батуринських гетьманів. 14 червня 1993 року постановою Кабінету Міністрів утворено Державний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця”, якому 16 листопада 2007 року Указом Президента надано статус національного, і заповідник отримав назву: Національний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця”.
Починаючи з 1995 року у Батурині працювала археологічна експедиція Інституту археології НАН України і Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, яку очолював завідувач кафедри археології та етнології Університету Володимир Петрович Коваленко. Вагомий внесок у розвиток археології Батурина зробив Олександр Борисович Коваленко, директор Навчально-наукового Інституту історії, етнології та правознавства імені О.М. Лазаревського Національного університету “Чернігівський колегіум” імені Т.Г. Шевченка, автор обласних програм археологічних досліджень в Чернігівській області, невід’ємною складовою яких завжди був Батурин, та один із співавторів проекту відтворення Цитаделі Батуринської фортеці.
Генеральні директори Батуринського заповідника Алла Олещинська (1994—2002), Наталія Реброва (30 липня 2002 — 15 травня 2024), Тетяна Кербут (з 16 травня 2024) створили колективи, зусиллями яких Заповідник перетворився на потужний культурно-освітній та науково-дослідний заклад. Нині у Заповіднику діє 35 об’єктів та демонструються тисячі експонатів. Сайт Заповідника та відеоекскурсії на Ютуб-каналі Заповідника розповідають сучасному поколінню українців про козацьку славу предків.
Під егідою Президента Віктора Ющенка та при благодійній участі українських меценатів добудовано палац Розумовського, відреставровано Будинок Генерального суду (Будинок В. Кочубея), відтворено на автентичному місці Цитадель Батуринської фортеці, відреставровано інші пам’ятки. Урочисте відкриття палацу Розумовського відбулося 22 серпня 2009 року. Такою виявилася доля Батуринського палацу, добудованого вже у наш час – будівництво тривалістю 210 років: 1799-2009.
І стоїть нині палац Розумовського на високому березі мальовничого Сейму, перлина Батурина, мовчазний свідок трагічної слави, вінець українського ренесансу, символ високих устремлінь українського народу.
Володимир Бичек
Магістр державного управління,
Почесний отаман Козацького товариства Чернігівщини і Чернігівський полковник