Ситуація, що склалася в Сирії, створює ризики для безпеки Туреччини, спонукаючи до пошуку життєздатних рішень її багатогранних проблем, пишуть Сінан Хатагет, Омер Озкізільчик

Мотивація Туреччини до відновлення співпраці з Сирією після розриву відносин у 2011 році зумовлена міркуваннями регіональної безпеки, внутрішньополітичним тиском і ширшим геополітичним ландшафтом. З огляду на це, першочерговими цілями Анкари є протидія загрозі з боку «Загонів народної самооборони» (YPG), сприяння поверненню біженців і прагнення до політичної стабільності в Сирії – дії, на які значною мірою впливають Росія і Сполучені Штати. З точки зору Дамаска, примирення з Туреччиною має вирішальне значення для зміцнення сирійського контролю над майбутнім політичним ландшафтом і досягнення економічного відновлення через відновлення торговельних зв’язків, але він залишається настороженим щодо легітимізації військової присутності Анкари на своїй території.

У цій статті аналізується динаміка розвитку сирійсько-турецьких відносин, зосереджуючи увагу на ключових дипломатичних віхах і основних факторах, що впливають на їхню взаємодію, а також надається комплексне розуміння шляху до потенційного примирення. Мета полягає у визначенні критичних факторів, які можуть сприяти або перешкоджати нормалізації відносин між Дамаском і Анкарою.

Наміри Туреччини

Ситуація, що склалася в Сирії, створює ризики для безпеки Туреччини, спонукаючи до пошуку життєздатних рішень її багатогранних викликів. Починаючи з 2019 року, події в Сирії визначаються спільними російсько-американськими інтересами щодо запобігання турецької інтервенції в країну і, зокрема, захисту Сирійських демократичних сил (SDF), в яких домінують Загони народної самооборони (YPG). Присутність російських військових і перспектива економічних санкцій з боку США неодноразово перешкоджали спробам Туреччини розпочати військові операції в Сирії. Щонайменше три заплановані турецькі військові операції були зірвані через ці фактори.

Туреччині необхідно терміново врегулювати ситуацію на північному сході Сирії, головним чином тому, що вона втратила надію на те, що Сполучені Штати вирішать її проблеми безпеки, пов’язані з Силами народної самооборони, в яких домінують YPG, а також з SDF. Анкара розглядає партнерство США з YPG, сирійським відгалуженням Робітничої партії Курдистану (PKK) – визнаної іноземною терористичною організацією – як загрозу національній безпеці.

Як згадувалося раніше, Туреччина має три основні цілі в Сирії: усунути загрозу з боку YPG, сприяти поверненню біженців і шукати політичне рішення для забезпечення довгострокової стабільності. У Туреччині зростають антибіженські настрої, а турецька опозиція набирає сили, чинячи тиск на уряд з метою вирішення кризи біженців. Внутрішня політика суттєво впливає на взаємодію Туреччини з Дамаском, оскільки уряд прагне пом’якшити суспільне невдоволення і зміцнити свої політичні позиції.

Крім того, Росія провела успішну пропагандистську кампанію, спрямовану на турецьку громадськість і тих, хто приймає рішення, формуючи сприйняття і впливаючи на політичні рішення. Ця кампанія ще більше підкреслила передбачувані вигоди від переговорів з Дамаском.

Туреччина не сприймала реалістичного політичного варіанту співпраці зі Сполученими Штатами в Сирії та переговорів з Дамаском. Спекуляції щодо можливого виходу США з Сирії через майбутні вибори в США в листопаді та новий імпульс у турецько-американських відносинах призвели до того, що Анкара сподівалася на спільний підхід з Вашингтоном. Однак відмова Сполучених Штатів залишити YPG залишається головною перешкодою для досягнення будь-яких домовленостей.

Оскільки Туреччина не може досягти своїх цілей, зважаючи на протидію з боку Росії та США, а Вашингтон досі не надав Анкарі життєздатної альтернативи, Туреччина готова розглянути варіант, запропонований Росією. Президент Реджеп Таїп Ердоган визнав необхідність стратегії виходу з Сирії, і це визнають у всьому турецькому політичному спектрі. Основні питання стосуються умов у Сирії та характеру управління там. Ердоган наголосив на необхідності нового суспільного договору в Сирії, який би забезпечив безпечне повернення біженців і вирішив проблеми безпеки Туреччини.

Російська стратегія

Зусилля Росії, спрямовані на те, щоб змусити Туреччину до військового відступу з Сирії, зазнали значної невдачі у 2020 році, коли турецькі збройні сили фактично розгромили сили режиму після прикрої втрати тридцяти чотирьох турецьких солдатів. Ця подія викрила межі могутності Росії і зумовила необхідність переоцінки її стратегії щодо Туреччини та ширшої сирійської кризи.

У той час як Росія була зосереджена на вторгненні в Україну, її стратегія в Сирії була спрямована на запобігання ситуації, в якій доконаний факт з боку іншого актора зменшить її вплив. Росія активно реалізує план, спрямований на забезпечення своєї постійної присутності і контролю в Сирії, а також на те, щоб не дати західним державам або їхнім регіональним союзникам закріпитися в Дамаску. Таке стратегічне маневрування необхідне Москві для збереження своїх геополітичних важелів впливу на Близькому Сході.

Туреччина залишається головною перешкодою на шляху до вирішальної перемоги Росії в Сирії. Москва визнає, що для подолання цієї перешкоди вона повинна активно залучати Анкару у спосіб, що відповідає турецьким інтересам, які лише іноді збігаються з інтересами західних країн. Росія вважає, що Туреччина переслідує автономний порядок денний у Сирії, який може відхилятися від цілей західних країн. Ця автономія є як викликом, так і можливістю для російської дипломатії.

Росія дуже стурбована можливістю укладення турецько-американської угоди щодо Сирії, особливо з огляду на потенційне майбутнє виведення американських військ з цього регіону. Ця угода може послабити російські інтереси, що змусить Москву активно впливати на позицію Туреччини. У найгіршому для Росії випадку переговори між Анкарою і Дамаском можуть слугувати тактикою затягування часу, щоб виграти час до стабілізації ситуації в Україні або виведення США з Сирії.

Росія вміло скористалася занепокоєнням Туреччини щодо міграції, щоб отримати вигоду для себе. Спочатку вона використовувала тактику погроз нападу на внутрішньо переміщених осіб (ВПО) вздовж кордону між Туреччиною і Сирією, щоб чинити тиск на Анкару. Зараз Росія реалізує всеосяжну пропагандистську стратегію, спрямовану на те, щоб переконати турецьке населення в тому, що участь у переговорах з Дамаском є остаточним вирішенням турецької кризи з біженцями. Ця психологічна та медійна кампанія має на меті змінити громадську думку та уможливити дипломатичні переговори.

Москва посилається на Аданський протокол 1998 року, який офіційно легітимізує присутність турецьких військових у Сирії, щоб сприяти досягненню консенсусу між Анкарою і Дамаском. Тим не менш, ця пропозиція потребує ретельного вивчення і можливого вдосконалення протоколу, щоб зробити його більш привабливим для Анкари. Пропозиція Росії щодо офіційної та всесвітньо визнаної військової присутності має на меті дати Туреччині відчуття безпеки та довіри до її дій, таким чином створивши сприятливу атмосферу для дипломатичних переговорів.

Позиція Дамаска

Примирення з Туреччиною, останнім головним супротивником у регіоні, має вирішальне значення для завершення наративу перемоги Сирії. У Дамаску переважають настрої, що налагодження стосунків з Анкарою завдасть значного удару по опозиції, ще більше перешкоджаючи виконанню резолюції Ради Безпеки ООН 2254 (2254 РБ ООН). Примирившись із Туреччиною, Сирія могла б стратегічно підірвати позиції опозиції на переговорах і зміцнити її позиції. Це допомогло б Сирії зміцнити контроль над своїм майбутнім політичним ландшафтом.

Сирія воліла б вести переговори з урядом Туреччини, відмінним від того, який очолює президент Ердоган. Опозиційні партії в Туреччині продемонстрували більше бажання співпрацювати з президентом Сирії Башаром Асадом і менш зобов’язані нав’язувати Дамаску обтяжливі умови для примирення. Сирія повинна протистояти поточній реальності уряду Ердогана, який утримує владу, незважаючи на свою суперечливу позицію. Загальні настрої в Дамаску такі, що потенційне примирення з Анкарою має призвести лише до обмеженої дипломатичної взаємодії, що дозволить Сирії зберегти певний вплив для можливих майбутніх переговорів із більш сприятливим турецьким урядом. Прийнявши цей прагматичний підхід, Дамаск зможе ефективно орієнтуватися в складній динаміці турецької політики, зберігаючи при цьому гнучкість у своїх довгострокових стратегічних рішеннях.

Крім того, відновлення дипломатичних відносин з Туреччиною значно вплине на опозиційні збройні угруповання на півночі Сирії. Якщо Анкара змінить свою позицію, ці групи, багато з яких залежать від підтримки Туреччини, зазнають значного зниження свого впливу. Очікується, що забезпечивши притягнення Туреччини до відповідальності за їхні дії, опозиція з боку цих фракцій значно зменшиться. Крім того, ця нормалізація може вийти з глухого кута в переговорах із SDF, де домінують YPG. Процес примирення з Туреччиною може або призвести до подальших поступок курдських громад, або призвести до формування єдиного фронту проти YPG антагоністичними арабськими громадами за підтримки Анкари. Цей перехід може призвести до більш об’єднаної та безпечної північної Сирії, що відповідає ширшим стратегічним цілям Дамаска.

Примирення з Анкарою також має значні економічні та фінансові стимули. Відновлення часткового або повного контролю над кордонами Туреччини забезпечило б Сирії доступ до міжнародних торговельних шляхів, що мало б вирішальне значення для економічного відновлення. Сирійська економіка , серйозно пошкоджена тривалим конфліктом і фінансовими обмеженнями, терміново потребує можливостей для розширення та прогресу. Незважаючи на інтерес Туреччини до інших регіональних проектів з’єднання, зв’язок Сирії залишається більш здійсненним і економічно ефективним. Стратегічна перевага відновлення торговельних зв’язків із Туреччиною підкреслює економічну необхідність нормалізації Сирії.

Тим не менш, Дамаск відчуває суттєві побоювання щодо підтвердження присутності турецької армії в Сирії. Дамаск може втратити життєво важливі важелі впливу на майбутні дискусії з Анкарою, визнавши або тимчасово узаконивши цю присутність. У результаті очікується, що Сирія за підтримки Тегерана буде послідовно наполягати на повному виведенні турецьких збройних сил із північної частини Сирії як передумови для примирення.

Оскільки Сирія та Туреччина перебувають на цьому новому етапі дипломатії, шлях до примирення залишається сповненим невизначеності та складних технічних переговорів. Хоча останні події натякають на потепління у відносинах, вимоги та поступки, які вимагаються з обох сторін, є більш складними. Фотозйомка між лідерами може запропонувати символічну перемогу, але це найдоступніша віха у майбутньому, наповненому напруженими дискусіями та складними домовленостями. Справжнє випробування ще попереду, оскільки обидві країни прагнуть вирішити глибоко вкорінені проблеми, збалансувати регіональні інтереси та прокласти стійкий шлях вперед попри стійкий скептицизм.