Спадковий авторитаризм виходить з самої природи авторитарних політичних режимів і є результатом їхньої трансформації. В даному випадку в розумінні спадкового авторитаризму, ключовою виступає категорія передавання у спадок персоніфікованої політичної влади від авторитарного правителя своєму наступнику.
Спадковий авторитаризм, не є еволюційною формою розвитку держави, оскільки він не забезпечує якісну спадкоємність влади. Однак, при цьому, спадковий авторитаризм ми не можемо й вважати спонтанним етапом розвитку держави, оскільки він є логічним наслідком суспільно-політичних процесів, які відбуваються в країні, коли політична система потребує змін, однак ці зміни відбуваються під впливом політичної еліти, а не суспільства.
В умовах сучасних політичних систем, спадковий авторитаризм був реалізований в Сирії, Азербайджані, Туркменістані. Так, виникнення спадкового авторитаризму у Сирії пояснюється необхідністю збереження в цій країні складної владної конструкції, що поєднувала в собі міжобщинні, кланові та сімейні відносин на основі міжособистісних взаємних зобов’язаннях. В умовах Азербайджану спадковий авторитаризм існує, у формі у «спадкової республіки», основу якій заклав перший президент країни Г. Алієв. Щодо спадкового авторитаризму в Туркменістані, то його особливістю є та, що в країні була сформована двовладна система державного управління.
Окрім вищезазначених країн, тенденція спадкового авторитаризму також прослідковується у політичній практиці цілої низки країн пострадянського простору, зокрема в Казахстані, Узбекистані, Таджикистані, Білорусі.
За даними організації «Freedom House» у 2022 р. лише 88 країн світу (45% від загальної кількості країн) належить до категорії країн з вільними
(демократичними) режимами, тоді як решта 107 (55%) до категорії невільних або частково вільних [1].
Нині стає цілком очевидним те, що нинішня українсько-російська війна спричинила дедалі більш глобальні процеси, перетворившись із війни між двома країнами у геополітичне протистояння авторитаризму і демократії. Проти України і демократичних країн, що її підтримують, Росія сформувала «вісь зла», основу якої складають країни з авторитарною та тоталітарною формою державного правління, зокрема Китай, Іран, Північна Корея. До цього об’єднання нинішня російська правляча верхівка прагне залучити і більшість авторитарних режимів країн т. зв. «колективного Півдня». Задля досягнення цієї мети, Росія та її союзники пропонують світовій спільноті власне бачення майбутнього світового порядку і розуміння справедливого світоустрою, які загалом носять антизахідне спрямування.
Нині дедалі більше прослідковується тенденція згортання демократії та зміцнення авторитарних режимів, яка в свою чергу супроводжується урізноманітненням шляхів їхньої трансформації, з метою пристосування до
нових геополітичних реалій. Елементи авторитаризму також поширюються і в низці нинішніх демократичних країн ЄС, зокрема Угорщині та Словаччині про що неодноразово наголошувалося у рішеннях Європарламенту. Все це спонукає науковців, по новому підійти до вивчення авторитаризму, як суспільно-політичного та історичного явища, дослідити його нові форми, тенденції та шляхи еволюції. До таких нових тенденцій відноситься і явище спадкового авторитаризму, який у ХХІ ст. набирає дедалі більшого поширення.
Cпадковість влади має глибокі історичні коріння і сягає початків виникнення перших державних утворень, коли влада вождя з виборної поступово трансформувалася у владу, яка передавалася по спадковості (від правителя до дітей чи найближчих родичів), сформувавши тим самим монархічну форму правління. В тогочасних умовах, успадкування влади було історично виправданим, оскільки сприяло уніфікації держ влади збереженню стабільності та консолідації населення навколо монархічних династій, виникненню держав, а згодом і сучасних націй.
У період ХІХ – ХХ ст., коли під впливом буржуазних революцій та реформ, відбувалася подальша демократизація європейських суспільств і виникли держави з республіканською формою правління, спадковість влади перетворилася на своєрідний архаїзм, який гальмував економічний розвиток і не відповідав демократичним принципам організації влади. Існуючі монархії в сучасних демократичних країнах, зокрема у Великій Британії, Швеції, Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Іспанії, Монако, Ліхтенштейні, – є радше національними символами та проявом історичної традиції, володіючи при цьому досить обмеженими і чітко визначеними конституціями цих країн владними повноваженнями.
Однак, на початку ХХІ ст. в країнах з авторитарним політичним режимом ми помічаємо, що процес успадкування влади набирає дедалі більшого поширення. Спочатку це відбулося в Сирії у 2000 р., коли місце померлого президента країни Хафеса Асада (1971-2000 рр.) заступив його син Башар Асад. Згодом, у 2003 р. в Азербайджані, нинішній президент Азербайджану Ільхам Алієв був обраний президентом країни після смерті його батька президента Гейдара Алієва (1993-2003 рр.). У березні 2022 р. в Туркменістані відбулися дострокові президентські вибори, в результаті яких відбулася передача влади від діючого президента Гурбангули Бердимухамедова (2007-2022 рр.) його сину Сирдару Бердимухамедову. Тенденція спадкового авторитаризму також намітилася і в інших пострадянських країнах з авторитарною формою правління.
Все це загалом, дає нам підстави визначити спадковий авторитаризм, як нове явище в сучасній політиці.
Розкриваючи основні теоретико-методологічні засади спадкового авторитаризму, необхідно звернути перш за все увагу на понятійнотермінологічні складності, які виникають в розумінні самого терміну авторитаризм в сучасній політичній науці. І найбільшу проблему складає питання чіткого розмежування понять авторитаризм і тоталітаризм. В контексті досліджуваної нами теми, це розмежування є особливо важливим, оскільки сприятиме відмежуванню явища спадкового авторитаризму від спадкового тоталітаризму, який нині присутній в Північній Кореї, де з 1948 р. править династія Кім та на Кубі, де з 1959 р. при владі перебуває родина Кастро. Проблема визначення чітких відмінностей між авторитаризмом і тоталітаризмом ускладнюється тим, що між ними існує багато спільних рис. Зокрема, під час своєї трансформації, авторитарні режими часто перебирали на себе елементи тоталітаризму. В свою чергу тоталітарні режими набували характеристик, які притаманні режимам авторитарним. Зважаючи на це, дослідники в різні періоди намагалися вирішити цю проблему. Так зокрема, німецько-американська дослідниця Х. Арендт у своїй праці «Джерела тоталітаризму», зазначає що політичні режими з авторитарною формою правління передбачають для підвладних рівність політичних умов, однак для тоталітарного правління таке порівняння є недостатнім, оскільки не зачіпає неполітичних суспільних зв’язків між підвладними [2]. В свою чергу, М. Драхт вказував, що тоталітарні диктатури, на відміну від авторитарних, намагаються впровадити у суспільстві радикально нову систему цінностей [3]. М. Кертіс вбачав принципову рису тоталітаризму у його спроможності «тримати населення під контролем за допомогою різноманітних засобів, особливо терору» [3]. Стосовно самого ж авторитаризму, то на думку цього дослідника, характерними рисами його є «елітистське управління, довільне використання політичної влади, зведення до мінімуму особистих прав індивідів, ієрархічні інститути» [3]. Я. Корнаї у праці «Соціалістична система» вказує на однопартійність як визначальну рису тоталітарного правління [4]. Р. Арон у роботі «Демократія та тоталітаризм» також писав про наявність монопольного права партії на політичну діяльність [5], як основну рису тоталітаризму. В свою чергу, американські політологи К. Фрідріх і З. Бжезинський у праці «Тоталітарна диктатура і автократія» зазначали, що вирішальну роль у становленні тоталітаризму, відіграє його масова підтримка. При цьому, сама ж наявність масового суспільства виступає однією з передумов його тоталітарності, і тим самим призводить до появи харизматичного лідера або лідера, який згодом стає харизматичним. Для тоталітаризму, притаманна також наявність єдиної масової партії, яку, зазвичай, очолює одна людина і до складу якої входить відносно невелика частина населення. Така партія зазвичай організована за ієрархічним принципом, і або стоїть над бюрократичною державною організацією, або ж тісно з нею пов’язана [6].
Натомість, як наголошують дослідники, становлення авторитарного правління відбувається внаслідок деполітизації мас, нейтрального або ворожого їх ставлення до влади. Таким чином, необхідно зазначити, що однією з найсуттєвіших особливостей тоталітарного режиму, яка виступає його метою і водночас засобом функціонування, є встановлення тотального контролю над усіма сферами суспільства. Авторитарне ж правління не претендує на таку монополію. Йому притаманне обмежене адміністративне втручання, збереження автономності особистості та суспільства у неполітичних сферах. Окрім того, на противагу принципу заборони створення інших партій при тоталітаризмі, за авторитарних режимів можлива багатопартійність, але реальної конкуренції між партіями у боротьбі за владу немає. При цьому допускається обмежений плюралізм, існування формальної, підконтрольної владі опозиції, навіть формальна боротьба за владу [7, с.99-100]. Проте діяльність такої опозиції не може загрожувати основам системи. Реальна конкуренція у боротьбі за політичну владу не допускається.
Що стосується громадянського суспільства, то його скасування тоталітарною державою з метою усунення впливу різних суспільних груп, які потенційно можуть чинити опір режимові, призводить до порушення соціальних зв’язків (між індивідами, суспільними групами, зв’язків з державою). Натомість у авторитарній державі зазвичай є елементи громадянського суспільства, які не повністю поглинаються державою. Загалом, на підставі вищезазначеного, ми можемо виокремити основні відмінності авторитарного політичного режиму від режиму тоталітарного, які полягають у наступному:
– авторитаризм не претендує на політичний контроль усіх сфер суспільного
життя (характерне роздержавлення, деетатизація економіки, культури та соціальної сфери). Забезпечуючи будь-яким шляхом, зокрема і прямим насильством, політичну владу, авторитарний режим не втручається у сфери, що не пов’язані безпосередньо з політикою. Для нього характерне роздержавлення економіки, культури, соціальної сфери. І хоча держава може активно впливати на стратегію економічного розвитку і проводити досить активну соціальну політику, механізми ринкового саморегулювання при цьому не руйнуються;
– при авторитаризмі відсутня єдина ідеологічна база, «надідея», чи вона досить розмита. Тому авторитарні режими є більш «прагматичними диктатурами» на відміну від «ідеологічних» у тоталітаризмі;
– авторитарний режим більш гнучкий і здатний до трансформації і модернізації;
– тоталітарні режими спираються на масові рухи, партії, вожді яких, як заведено, не належать до старих структур влади, а авторитарні режими завжди користуються підтримкою традиційних сил порядку – армії, бюрократичного апарату, релігії;
– тоталітарний терор загрожує всьому населенню, а авторитарний – лише
супротивникам режиму як такого.
Все вищезазначене, загалом впливає і на розуміння спадковості влади в умовах авторитарного і тоталітарного політичних режимів. Говорячи про сам термін, «спадковий авторитаризм», ми вважаємо, що з політологічної точки зору буде не зовсім коректним прив’язувати його до характеристики всієї соціально-політичної системи, оскільки тоді може виникнути хибне уявлення про те, що процедура передавання влади спадкоємцю є традиційною (як при монархіях). Однак, сучасна наука ще не володіє достатніми фактами, які б підтверджували вищезазначене. Тому, нині мова може йти лише про розуміння спадкового авторитаризму як політичного явища. При такому розумінні, ключовою виступає категорія передавання у спадок персоніфікованої політичної влади від авторитарного правителя своєму наступнику. В цьому відношенні український науковець М. Шабанов слушно звертає увагу на персональну владу, як характернуособливість будь-якого авторитарного режиму, зазначаючи при цьому, що «харизма як джерело легітимності стосується, передусім, політичних лідерів патримоніального володіння». При цьому, як зазначає цей дослідник, «харизматичний лідер стає легітимованим» лише за умови, коли «його образ активно підтримується агітаційними та пропагандистськими методами» [8, с.162]. Такі лідери, зазвичай приймають політичні рішення без будь-яких правових підстав. Все це робить авторитарну владу непідконтрольною з боку суспільства. Як показує політична практика, таке правління часто супроводжується концентрацією і централізацією влади, в руках певної особистості, групи людей або декількох тісно взаємопов’язаних державних (або партійних) органів, рішення яких повинні виконуватися беззаперечно.
Таким чином, спадковий авторитаризм – це різновид авторитарного правління, основу якого становить диктаторський, не обмежений законом тип влади, яка передається спадково до його нащадків, з метою її збереження в межах однієї сім’ї (клану) і яка здійснюється відповідно до «політичного заповіту» чи волі самої особи (вузької групи осіб), зазвичай
шляхом імітації всенародного волевиявлення з формальним використанням чи фальсифікацією електоральних процедур.
За своєю сутністю, спадковий авторитаризм характеризується наявністю ознак, які на сучасному етапі розвитку можуть сформуватися лише в окремих архаїчних суспільствах. Зазвичай у таких суспільствах модель державнополітичних відносин опираються на історично складені традиції, а не на сучасні надбання. Окрім того, в державах із спадковим авторитаризмом процес формування національної ідентичності ще не є до кінця завершеним.
Говорячи про спадковий авторитаризм, варто зазначити, що він має певні спільні риси із спадковою монархією. Однак, на відміну від спадкової монархії, при якій влада передається в рамках однієї династії автоматично, у відповідності до порядку престолонаслідування, при спадковому авторитаризмі перехід влади здійснюється за умови формального дотримання демократичних процедур, на кшталт проведення президентських виборів і перемоги в них. При цьому, роль представницьких органів влади зводиться тут лише до рівня виконавців волі вищих органів державної влади [9, с.80-81]. Для країн такого типу правління притаманні наступні загальні особливості:
– розуміння у масовій свідомості громадян, влади як частини сакрального;
– надзвичайний вплив на перебіг політичних і соціальних процесів національної та релігійної ідентичності;
– визнання безальтернативності політики, яку проводить правляча верхівка країни;
– усвідомлення спадковості у владі, як своєрідного гаранта стабільності держави і збереження існування правлячого режиму.
Для політичних систем країн із спадковим авторитаризмом характерними також є: нерозвиненість демократичних інститутів і плюралістичних традицій; наявність стійких усталених зв’язків «панування-підкорення»; порівняно низький соціально-економічний, політичний та матеріально-культурний рівень розвитку цих країн, що призводить до дедалі більшої поляризації суспільств та домінування популістської риторики в офіційній пропаганді.
Характеризуючи спадковий авторитаризм, як різновид авторитарного типу правління, необхідно зазначити, що він є не лише засобом збереження влади у руках одного правлячого угрупування через систему її успадкування по родинній лінії, а й певним механізмом уникнення попереднього диктатора від відповідальності за негативні наслідки політики, яку він проводив (як це ми бачимо на прикладі нинішнього Туркменістану). Також, спадковий авторитаризм є одним зі способів збереження і уникнення перерозподілу накопичених за час авторитарного правління активів (грошей та власності).
Список використаних джерел та літератури
1. Freedom in the World 2022. Freedom House’s annual report on political rights and civil liberties. URL: http://freedomhouse.org/report/freedom-world/freedom-world-2022#.U7VUcJR_sqN
2. Арендт Х. Джерела тоталітаризму: Спіл. вид. проект телеканалу “1+1” та вид-ва «Дух і літера». К.: Дух і літера, 2002. 575 c.
3. Игрицкий Ю. Концепция тоталитаризма: уроки многолетних дискуссий на Западе. История СССР. 1990. № 6. С. 175.
4. Корнаи Я. Социалистическая система. Политическая экономия коммунизма. М.: Вопросы экономики, 2000. 671 c.
5. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. М.: Текст, 1993. 312 с.
6. Friedrich C.J., Bzezinski, Z.K. Totalitarian Dictatorship and Aut
7. Хорос В. Авторитаризм и демократия в развивающихся странах / В. Хорос, Т. Ворожейкина, И. Зевелев и др. М.: Институт мировой экономики и международных отношений (Российская академия наук), 1996. С. 92–108.
8. Шабанов М. Патримоніальний політичний режим та його відтворення: системні риси та специфіка. Вісник Львівського університету. 2017. № 13. С. 159–165.
9. Романюк О. Моделі державного правління: світовий досвід та реалії посткомуністичних суспільств. Політичний менеджмент. 2008. № 4. С. 75-87.