Оскільки НАТО прагне посилити колективне стримування і оборону Альянсу, Туреччина має відіграти важливу роль у цьому процесі, пише Мехмет Фатіх Джейлан
Саміт НАТО, що відбувся на початку цього місяця у Вашингтоні, став свідченням незмінної актуальності Альянсу в захисті спільних ідеалів, цінностей і спільних інтересів, закріплених у Вашингтонському договорі 1949 року. Але він також показав, що НАТО і її членам ще є над чим працювати, особливо над посиленням колективного стримування і оборони Альянсу перед обличчям викликів з боку державних і недержавних акторів.
НАТО зайняла своє місце серед найуспішніших політичних і військових альянсів в історії – незважаючи на дуже складні обставини з моменту свого заснування – завдяки солідарності, єдності мети і рішучості.
Сьогодні перед членами Альянсу стоять такі виклики, як посилення глобального системного суперництва і складний, взаємопов’язаний і нестабільний ландшафт безпеки, які загрожують євроатлантичній безпеці. Росія, як найбільш значна і пряма загроза для НАТО, підриває євроатлантичну безпеку з моменту свого вторгнення в Грузію в 2008 році, і з тих пір її агресія розширилась у вигляді вторгнення в Україну. Крім того, тероризм – в усіх його формах і проявах – продовжує існувати. Ця тема стоїть на порядку денному НАТО з моменту ухвалення Стратегічної концепції Альянсу 1991 року, і саме вона (зокрема, терористичні атаки на США 11 вересня) стала причиною того, що Альянс вирішив застосувати статтю 5 вперше і єдиний раз в історії. Починаючи з 2001 року, недержавні суб’єкти продовжують здійснювати серію терористичних нападів на низку країн-членів Альянсу, таких як Велика Британія, Іспанія, Франція і Бельгія, а також Туреччина, яка досі бореться з терористичними атаками з боку Ісламської держави Іраку і Аль-Шам та Робітничої партії Курдистану (РПК), а також сирійського осередку останньої.
Члени НАТО повинні зберігати свою рішучість, залишатися пильними і готовими протистояти викликам з будь-якого напрямку. Оборона коштує недешево і вимагає постійної уваги, турботи і інвестицій.
З моменту вступу до Альянсу сімдесят два роки тому Туреччина робить свій внесок у безпеку НАТО на різних театрах нестабільності і конфліктів. Туреччина була оплотом проти радянської загрози в період холодної війни і продовжувала витрачати значні кошти на оборону, жертвуючи можливістю витрачати більше в інших сферах. Наприклад, в той період Туреччина виділила НАТО такий рівень сил і засобів, який був важливим для безпеки Альянсу і зменшив тиск на союзників у Центральній і Східній Європі.
Оскільки Туреччина продовжувала витрачати кошти на оборону, вона не отримала вигоди від “мирних дивідендів” після холодної війни в тій мірі, в якій європейські союзники по НАТО отримали їх на початку 1990-х років, коли Сполучені Штати вперше запропонували об’єднавче бачення створення поясу безпеки, стабільності і процвітання, що включав би Росію (від Ванкувера до Владивостока). У цей період Туреччина витрачала на оборону близько або більше 4 відсотків свого валового внутрішнього продукту, тоді як більшість інших членів Альянсу з часом зменшували свої зобов’язання.
Відразу після закінчення холодної війни Туреччина зіткнулася з викликами, пов’язаними з сусідніми регіональними конфліктами в Перській затоці, на Балканах і Південному Кавказі. Проте цей конфліктний період не завадив Туреччині зробити свій внесок у зусилля НАТО, спрямовані на захист миру і стабільності в євроатлантичному регіоні і за його межами. Туреччина брала активну участь в операціях НАТО в Боснії і Герцеговині та Косово, а також зробила значний внесок у Міжнародні сили сприяння безпеці в Афганістані, а потім у місію “Рішуча підтримка”.
Сьогодні Туреччина так само послідовно підтримує зусилля НАТО, спрямовані на зміцнення миру, стабільності і процвітання в євроатлантичному регіоні, навіть попри розбіжності у сприйнятті в столицях країн Альянсу підходу Туреччини до останніх глобальних викликів, таких як війна Росії в Україні і війна в секторі Газа.
Наприклад, Туреччина приєдналася до своїх союзників по НАТО у схваленні останньої Стратегічної концепції НАТО, прийнятої в Мадриді у 2022 році, яка визначила Росію і тероризм (поряд з іншими регіональними і глобальними викликами) як загрози для Альянсу. Туреччина також має намір відігравати ключову роль у реалізації регіональних планів, започаткованих на Вільнюському саміті минулого року, які присвячені захисту Південної Європи від поширених викликів у безпосередній близькості від неї.
Роль Туреччини у результатах Вашингтонського саміту
З огляду на російську загрозу, що нависла над європейською безпекою, настав час посилити європейську складову НАТО. Члени Альянсу на саміті НАТО визнали необхідність подолання розриву між оборонними потребами Європи і її можливостями. Це передбачає, як було підкреслено на Вашингтонському саміті, розширення оборонних виробничих потужностей європейських членів Альянсу в узгоджений, взаємодоповнюючий і оперативно сумісний спосіб. Досягнення оперативної сумісності також вимагатиме від Туреччини і НАТО знайти довгострокове рішення щодо суперечки через рішення нинішньої турецької адміністрації у 2017 році закупити російську ракетну систему С-400. Розширюючи потенціал, союзники повинні брати до уваги як оборонні пріоритети Альянсу, так і потреби України, яка продовжує протистояти російській агресії.
Туреччина може відіграти вирішальну роль у розширенні обороноздатності Альянсу завдяки своїм внескам у колективне стримування і оборону. Сили і засоби, що виробляються зростаючою турецькою оборонною промисловістю, не можуть бути відсунуті на другий план в прагненні Альянсу посилити стримування і оборону і зберегти технологічну перевагу проти як державних, так і недержавних супротивників. Це вимагатиме орієнтованих на результат консультацій всередині НАТО і особливо між європейськими членами Альянсу і Туреччиною, проведених з новою енергією і взаємною рішучістю. З цією метою Європейському союзу (ЄС) настав час переглянути свою політику, яка передбачає залучення лише членів ЄС до посилення обороноздатності Європи. Сьогоднішні виклики вимагають повною мірою співпрацювати з країнами, що не є членами ЄС, такими як Туреччина.
Зважаючи на те, що тероризм вражає сусідні з Туреччиною країни і що це питання залишається на порядку денному Туреччини, Анкара, ймовірно, вітає зобов’язання союзників (як зазначено в Декларації Вашингтонського саміту) “протидіяти, стримувати, захищати і реагувати на загрози і виклики з боку терористів і терористичних організацій на основі поєднання заходів із запобігання, захисту і заперечення з рішучістю, рішучістю і в дусі солідарності”. Якщо члени Альянсу узгодять своє сприйняття загрози для Туреччини з боку РПК і її філій, включивши, наприклад, заходи стримування і оборони від цієї загрози в регіональний план оборони Південної Європи, це допоможе зменшити тертя з цього важливого питання і подолати негативне сприйняття турецьким суспільством союзників по НАТО.
Декларація Вашингтонського саміту також містить посилання на Конвенцію Монтре 1936 року. Хоча деякі турецькі спостерігачі небезпідставно вважають це посилання недоброзичливим, насправді це важливий результат для Туреччини, оскільки союзники підтвердили свої зобов’язання щодо “регіональних зусиль, спрямованих на підтримку безпеки, захищеності, стабільності і свободи судноплавства в Чорноморському регіоні”. У комюніке також вітаються спільні зусилля трьох прибережних країн-членів Альянсу (Туреччини, Болгарії і Румунії) із заснування Цільової групи з протимінної діяльності в Чорному морі.
Нарешті, коли світовий порядок опинився під загрозою через російську агресію, зростаючий глобальний вплив Китаю і загрози безпеці, в тому числі тероризм, стало життєво важливим підтримувати і посилювати співпрацю з країнами південного сусідства. Альянс визнав цю важливість на Вашингтонському саміті, коли взяв на себе зобов’язання застосувати новий підхід до свого “південного сусіда”. В рамках цього підходу Генеральний секретар НАТО призначив нового спеціального представника з питань південного сусідства для координації зусиль НАТО в цьому регіоні. Туреччина могла б відіграти позитивну роль у поліпшенні зв’язків між Альянсом і південними сусідами, використовуючи мовні, родинні, релігійні і культурні зв’язки, які вона має з іншими країнами. Туреччина також могла б мобілізувати можливості, які вона має, будучи членом Організації ісламського співробітництва і Організації тюркських держав, а також співпрацюючи з Радою співробітництва арабських держав Перської затоки і Африканським союзом.
Альянс вкотре довів свою актуальність і цінність у захисті і обороні євроатлантичного простору. Продовжуючи працювати над збереженням безпеки, захищеності і стабільності євроатлантичного регіону, Туреччина відіграє важливу роль.