Прихильність угорського прем’єра до путінської Росії дедалі більше суперечить його внутрішнім та європейським політичним амбіціям.
У книзі “Маленькі диктатори”, опублікованій у 1975 році, Ентоні Полонський майстерно описав невдалу спробу запровадження демократичних політичних інститутів у країнах Центрально-Східної та Східної Європи після Першої світової війни. За винятком Чехословаччини, країни регіону поступово потрапили під владу авторитарних лідерів та неліберальних ідеологій, тоді як зростаюча сила та самовпевненість нацистської Німеччини, що супроводжувалися вмілим використанням нацистами пропаганди, переконали багатьох у тому, що демократія зазнала жахливого провалу.
Багато в чому багаторічний прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан нагадує “маленьких диктаторів”, чия політика, що розколювала суспільство, гучний патріотизм і авторитарні інстинкти визначали політику регіону в міжвоєнний період. За словами Європарламенту, Орбан і його партія “Фідес” спричинили “крах демократії, верховенства права і фундаментальних прав”, перетворивши Угорщину “на гібридний режим електоральної автократії”.
Вагомі причини
Коментатори вже давно припускають, що, досягнувши того, що донедавна вважалося неприступною позицією в Угорщині, Орбан прагне відігравати ключову роль в Європі. Окрім його марнославства і непомірних амбіцій, можуть існувати вагомі внутрішні причини, чому прем’єр-міністр Угорщини все більше переймається справами Європейського Союзу.
Призупинення європейської інтеграції та переосмислення ЄС як об’єднання суверенних держав, які ревно ставляться до своїх національних прав і культурних традицій – основний елемент промови Орбана, виголошеної в місті Беїле Тушнад, Румунія, в липні 2023 року – обмежило б обсяг і серйозність того, що він вважає “втручанням” ЄС у внутрішні справи Угорщини, що є частиною узгоджених зусиль, спрямованих на усунення його уряду від влади. Негативні рішення Суду ЄС були незручними і дорогими, а Європейський парламент неодноразово засуджував режим Орбана за кричущі порушення норм ЄС, навіть закликав Європейську Раду та держави-члени вжити подальших заходів проти Угорщини відповідно до статті 7(2) Договору про заснування Європейського Союзу.
Блокування значних коштів ЄС, призначених для Угорщини, через порушення верховенства права занепокоїло її уряд, що перебуває у скрутному фінансовому становищі, і допомогло зміцнити рішучість Орбана кинути виклик “федералістській” орієнтації ЄС разом зі зростаючим електоратом ультраправих політиків у країнах-членах. Схоже, він розрахував, що зупинка і навіть зміна політичної траєкторії ЄС може забезпечити його уряду довгострокове виживання і необмежену свободу дій в Угорщині, а очолення такої гучної міжнародної кампанії зміцнить його позиції як одного з лідерів радикальних правих сил Європи, що знову набирають обертів.
Патріоти за Європу
Створення після виборів до Європарламенту партії “Патріоти за Європу” (PfE), об’єднання національних консервативних і ультраправих партій, є ключовим елементом зусиль Орбана, спрямованих на досягнення “більш сприятливого балансу сил в Європі”. Його бачення “знекровленого”, державоцентричного ЄС відображено в “Маніфесті для Європи” PfE, який за змістом і тональністю дуже схожий на промову в Бейле Тушнад.
Звертаючись до переважно підлабузницької угорської аудиторії, Орбан наголосив на “боротьбі” між “федералістами і сувереністами” в ЄС, звинувативши “федералістів” у спробах повалити “сувереністські” уряди, в тому числі і його власний. У тому ж дусі Маніфест для Європи стверджує, що “лінія розмежування в політиці сьогодні проходить … між центристами, які проголошують нову Європу, і патріотами та сувереністами”. У ньому наголошується на необхідності обмежити владу “європейських інституцій”, “потужних глобалістських сил” і “необраних бюрократів”, які мають намір створити “європейську центральну державу”.
Чи вдасться Орбану і PfE стати домінуючою силою на європейському крайньому правому фланзі, викликає сумніви. За участю Партії за свободу Герта Вілдерса, іспанської Vox, “Ліги” Маттео Сальвіні, “Національного об’єднання” Марін Ле Пен, угорської Fidesz та кількох менших партій, PfE вже є третьою за чисельністю групою в Європейському парламенті, яка налічує вісімдесят чотири євродепутати. Однак, незважаючи на такий вражаючий старт, Орбан і PfE майже напевно зіткнуться з хронічними розбіжностями всередині цієї політичної сім’ї.
Після виборів до парламенту увійшли три ультраправі групи: Європейська народна партія, Європейські консерватори і реформісти з 78 депутатами (включаючи італійську партію “Брати Італії” Джорджіа Мелоні та польську партію “Право і справедливість”) та менша, більш екстремальна “Європа суверенних націй” (в якій домінуючим елементом є “Альтернатива для Німеччини”). Відносини між цими конкуруючими угрупованнями, а також всередині них, майже напевно, будуть напруженими через особистісні зіткнення, а також політичні розбіжності, в тому числі щодо підтримки України в її зусиллях з відбиття російської агресії.
Хоча Орбан і PfE навряд чи стануть домінуючим елементом у зростаючому європейському радикальному правому русі, вони все ж можуть відіграти важливу роль у “переорієнтації європейської політики”, як це передбачено в маніфесті. Кас Мудде попереджає, що “створення ПЗМ (і, меншою мірою, ще новішої Європи суверенних націй) сприятиме подальшій інтеграції ультраправих в ЄС”. Це майже напевно призведе до зростаючого прийняття його бачення відродження повністю суверенних національних держав в центрі смиренного, менш напористого ЄС.
Точне вирівнювання
Сподіванням Орбана відігравати провідну роль у “переорієнтації європейської політики” може завадити його дедалі тісніше зближення з Москвою. За кілька днів після того, як Угорщина взяла на себе головування в Раді ЄС на ротаційній основі, Орбан провів зустрічі з президентом України Володимиром Зеленським у Києві та президентом Росії Володимиром Путіним у Москві, нібито з метою сприяння укладенню мирної угоди між їхніми воюючими країнами.
Однак Орбан навряд чи є миротворцем, якому можна довіряти. Від початку агресивної війни Росії проти свого сусіда він наполегливо перешкоджав зусиллям ЄС з надання економічної та військової допомоги Україні, стверджуючи, що конфлікт є “війною між двома слов’янськими народами, і … в яку ми не хочемо втручатися”. Коментарі Орбана явно ігнорують контекст конфлікту – порушення Росією міжнародного права – і він навіть припустив, що Захід спровокував Росію на розв’язання війни.
Не дивно, що самопроголошена Орбаном “миротворча місія” зіткнулася з широким засудженням. Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн назвала ініціативу Орбана, розпочату без консультацій з інституціями ЄС, “нічим іншим, як місією умиротворення”. Шарль Мішель, президент Європейської Ради, який залишає посаду, нагадав Орбану, що країна, яка головує в Раді ЄС на ротаційній основі, “не відіграє жодної ролі в представленні Союзу на міжнародній арені і не має мандату Європейської Ради діяти від імені Союзу”. Європейський парламент переважною більшістю голосів засудив візит Орбана до Москви як “кричуще порушення договорів ЄС і спільної зовнішньої політики, в тому числі принципу щирої співпраці”, закликавши, щоб “це порушення мало наслідки для Угорщини”.
Орбан не дурень, і він рідко, якщо взагалі коли-небудь, буває погано поінформований. Він, мабуть, повністю передбачав шалену реакцію на його фальшиву “місію”, особливо з боку ЄС і західних союзників Угорщини. Він також повинен був розуміти, що Україна навряд чи розглядатиме його як чесного посередника, що він не матиме жодних важелів впливу на Путіна і що його поведінка лише ще більше ізолює Угорщину в ЄС і ширшій “сім’ї” західних країн, не роблячи при цьому нічого для просування справи миру. То чому ж він взявся за це?
Існує широка думка, що фіктивна місія Орбана вигідна лише Росії. За словами Джеймі Деттмера, його візит до Москви був “відкалібрований для досягнення максимального ефекту” і був “спрямований на те, щоб посіяти ще більше роз’їдаючих сумнівів” у свідомості західних урядів, які підтримують Україну, що опинилася у все більшій облозі. Петер Креко, директор будапештського Інституту політичного капіталу, назвав Орбана “найкориснішим ідіотом Путіна”, і ця оцінка не відповідає макіавеллівському характеру Орбана.
Креко справедливо звинувачує його в тому, що він перетворив Угорщину на “продовження російської зовнішньої політики” – стратегія, яка принесла мало відчутних економічних вигод, але призвела до втрати значних коштів ЄС. Однак, як визнає Креко, в основі зростаючої орієнтації Орбана на авторитарні держави, включаючи Росію і Китай, можуть лежати політичні розрахунки.
Послаблення довіри
У 2014 році Орбан здобув міжнародну популярність, коли пообіцяв перетворити Угорщину на “неліберальну” демократію. У цій промові він висловив переконання, що в кінцевому підсумку піднімуться держави, чиї політичні системи “не є західними, не є ліберальними, не є ліберальними демократіями і, можливо, навіть не є демократіями”. Вирішивши приєднатися до путінської Росії в її жорстокій війні проти України, Орбан може бути мотивований як своєю вірою в остаточну перемогу диктатур і авторитарних держав над західними ліберальними демократіями, в новий світовий порядок, що зароджується, так і переконанням у неминучості перемоги Росії над виснаженою у військовому відношенні Україною, яка не має достатніх ресурсів і сил.
Додатковим фактором можуть бути фінансові міркування. Хоча більшість угорців, можливо, мало виграли від розширення комерційних зв’язків Угорщини з Росією, як стверджує Креко, інші коментатори звертають увагу на “завищені ціни, непрозорі проекти” з Росією і Китаєм, які дозволять “пов’язаним з урядом бізнесменам [в Угорщині] отримувати надприбутки”, часто “за рахунок угорських платників податків”.
У якийсь момент Орбан може опинитися перед вибором. Дедалі тісніше зближення з путінською Росією може ускладнити реалізацію його амбіцій відігравати провідну роль у створенні “більш сприятливого балансу сил у Європі”. Незважаючи на зростання підтримки Путіна серед деяких ультраправих партій в Європі, зокрема AfD в Німеччині, і зменшення підтримки України з боку інших, зокрема “Права і справедливості” в Польщі, вторгнення Росії в Україну залишається питанням, що викликає глибокі розбіжності в суспільстві.
Очевидна готовність Орбана підпорядкувати національні інтереси Угорщини інтересам Росії неминуче послабить його авторитет як справжнього “сувереніста” і як об’єднуючого лідера європейських праворадикалів.
Автор: Стівен Погані є почесним професором юридичного факультету Уорікського університету. Його остання книга – “Сучасність: Біографія угорсько-єврейської родини (2021).
Джерело: Social Europe, ЄС