Західні союзники та донори України наполягають, аби Київ представив їм докладний «план» перемоги над Росією. Можливо, вони мають рацію. Але для реалізації цього плану Україна має домінувати в небі.
Починаючи з перших днів війни з Росією Київ просив, щоб західні союзники надали Україні усе необхідне для домінуванням в українському небі. Таке домінування є життєво необхідним не лише із міркувань безпеки, воно є головною передумовою перемоги України й важливим пунктом цілісного «плану перемоги».
Однак західні союзники України більше хвилювались через гіпотетичні «провокації» та «ескалації», аніж через руйнування української інфраструктури та вбивства мирних українців. Можливо, українська влада теж певним чином винна в тому, що не змогла переконливо пояснити Заходу, що контроль повітряного простору є життєво важливою предумовою відновлення територіальної цілісності України.
Через майже 30 місяців після початку повномасштабної війни, попри щоденні російські обстріли, Україна продовжує чинити опір країні, чиї військово-повітряні сили вважаються третіми за потужністю у світі. І робить це, маючи на озброєнні лише два-три десятки застарілих радянських літаків, незначну кількість засобів ППО тієї ж таки радянської доби та розмаїття нещодавно переданих західними союзниками сучасніших комплексів протиповітряної оборони.
Якщо додати так само недостатню та невчасну допомогу, яку надали Україні для стримування другої за величиною сухопутної армії у світі, дивно, що Україна досі обороняється. Україну з її рівнинним, переважно степовим ландшафтом не захищають ні афганські гори, ні фінські болота, ні в’єтнамські тропічні ліси.
У прагненні здобути «контроль над небом» немає нічого «провокаційного» чи «ескалаційного». Якщо налякані Кремлем західні радники цього не розуміють, то Путін це добре розуміє.
Але тепер, коли кілька європейських країн-союзниць України взяли на себе ініціативу й погодилися надати їй винищувачі F-16, Путін стурбований тим, що українці можуть відновити контроль над українським небом. Росіяни все частіше виявляють і атакують українські авіабази, намагаючись зашкодити реалізації планів Києва.
Контроль над небом передбачає блокування прильотів авіації та ракет з-за кордону, знищення розміщених в Україні засобів ППО противника (як малої, так і дальньої дії) та підтримку з повітря українських сухопутних сил. Він не передбачає проникнення у повітряний простір ворожої держави. Тому в ньому немає нічого «провокаційного» чи «ескалаційного». Якщо налякані західні радники цього не розуміють, то Путін це добре розуміє.
Цей контроль можна забезпечити за допомогою передових винищувачів, систем протиповітряної оборони малого та дальнього радіусу дії, гелікоптерів, а також літака типу «Око в небі», наприклад, шведського ASC 890 Airborne Surveillance and Control (AWACS). Можна очікувати, що обіцяні Києву F-16 і ASC 890 зможуть витіснити більшість ворожих літаків із повітряного простору України та перехоплювати переважну кількість російських ракет, і це зробить Україну значно більш безпечною.
Оскільки F-16 мають розосередити між різними авіабазами, необхідно буде прикривати їх і літаки AWACS особливо потужним протиповітряним захистом, а також модернізувати системи захисту критично важливих міст та інших важливих об’єктів. Втім настільки ретельного захисту не потребуватимуть західні гелікоптери та літаки A-10 і Gripen , які, ймовірно, будуть невдовзі передані Україні, оскільки вони здатні приземлятися на будь-якій рівній (навіть грунтовій) поверхні й можуть потім повертатися у більш захищені лісисті райони.
Дивно, але ані вертольоти, ані такі літаки наземної підтримки, як А-10, здається, не є об’єктом пріоритетного запиту для Києва, можливо, через їхню вразливість щодо систем протиповітряної оборони противника короткої й дальньої дії, розгорнутих вздовж лінії фронту.
Є кращий спосіб: не прориватись крізь лінії, а перестрибувати їх.
Однак поява в Україні F-16 з їхньою розширеною здатністю забезпечувати прикриття своїх сухопутних сил та придушення ворожої авіації тепер може закласти стратегічний початок для реалізації переможного (але поки що неясного) «плану перемоги». Цей план має містити пункт про те, що витіснення російських військ з України буде можливим лише за умови, що українці зможуть звільнити окуповані ворогом території із тими порівняно незначними ресурсами, які українці вже мають або очікують невдовзі отримати.
Український контрнаступ вимагатиме прориву оборонних ліній противника, що може призвести до значних втрат у особовому складі та техніці. До того ж після прориву ЗСУ зіткнуться із запеклим опором зосереджень сил противника, які намагатимуться відновити лінію фронту. Але є кращий спосіб: не прориватися крізь лінії, а перестрибувати їх.
Розглянемо цей сценарій. Уявимо собі, що українці виявили уздовж 1200-кілометрової лінії фронту кілька ділянок, де протиповітряна оборона противника є слабкішою. Ці ділянки потужно «обробляють» безпілотниками та артилерією, а в цей час українські бойові вертольоти із десантно-штурмовими підрозділами, боєприпасами та важкоброньованою технікою на борту, оснащені сигнальними ракетами, прямують до заздалегідь запланованих пунктів призначення за лінією фронту.
Потім за підтримки зашифрованого зв’язку, відповідно до детального розробленого плану, українці вивантажують боєприпаси й бойові машини й починають блокувати ворожі колони, руйнують мости, звільняють українських військовополонених і поневолених цивільних та об’єднують зусилля із місцевими силами опору. При цьому гелікоптери дають можливість атакуючим поповнювати запаси, отримувати підкріплення та вивозити поранених. І поки одна бойова група створює хаос і паніку в лавах ворога в одній зоні, інші підрозділи в такий же спосіб «перестрибують» через інші слабкі відтинки лінії фронту.
Україна, очевидно, має достатньо ресурсів для висадки в тилу ворога кількох взводів або навіть рот. Приблизно 70-80 гелікоптерів радянського зразка зможуть перелетіти за лінію фронту зі швидкістю 150 миль на годину й транспортувати 25-30 повністю екіпірованих вояків, за якими летітимуть вертольоти із боєприпасами та обладнанням.
Американські бойові вертольоти, такі як UH-60 Blackhawk, розробку й виготовлення яких профінансували за системою краудфандингу, отримавши 6 мільйонів доларів від приватної особи, як відомо, значно перевершують радянські аналоги (різницю між ними хтось описав як «різницю між вантажівкою та Maserati»). Українські вертольотчики за день можуть навчитися ними керувати. Доведено, що десяток солдатів можуть висадитись із такого гелікоптера за три-чотири секунди. І тільки потім – після того, як ЗСУ почнуть звільняти окуповану росіянами територію – літаки Gripen спільно із А-10, захищені винищувачами F-16, зможуть надати належну підтримку українським сухопутним силам.
Підсумовуючи все вищесказане, можна зазначити, що українська влада мала рацію, із самого початку війни наполягаючи на тому, що домінування в небі є критично важливим пунктом плану перемоги. І сподіваємося, що Україна невдовзі зможе цього досягти.
Джордж Волошин