До кінця війни Україна не вступить до НАТО. Союзники готові допомагати, але відповіддю на запит про членство буде фраза про незворотність
Як свого часу в Мартіна Лютера Кінга, в української зовнішньої політики теж є мрія – вступити до НАТО. Але, на відміну від боротьби за рівні громадянські права, міжнародні відносини набагато цинічніші, прагматичніші та нещадніші щодо країн, у яких немає вибору.
Ювілейний саміт Альянсу, як і вся низка подій попереднього року, зменшив табір оптимістів серед українських спостерігачів, наблизивши деяких із них до відчаю. Ідея про те, що Захід робить недостатньо, а НАТО з року в рік знаходить нові відмовки, має дедалі більше прихильників.
З одного боку, це необхідне прозріння. В України ніколи не було реалістичних шансів вступити до НАТО; побудована на цих надіях зовнішня політика була занадто утопічною. Формулювання Бухарестського саміту 2008 року в Києві зрозуміли не так, як слід було, а інтереси країн-членів, насамперед Німеччини та Франції, не зрозуміли зовсім.
Коли почалася російсько-українська війна, помилилися і з приводу її впливу на перспективи вступу України до Альянсу: як тепер очевидно, війна не наближає Україну до НАТО, а віддаляє від нього. Здається, нарешті розібралися і в нехитрому механізмі колективної безпеки НАТО: країни-члени хочуть знизити ймовірність своєї участі у війні, підтримуючи взаємні зобов’язання у сфері безпеки. Захист третіх країн до їхніх планів, як правило, не входить, тому що створює невиправдані ризики. Усі ці міркування ювілейний саміт НАТО проілюстрував з усією очевидністю.
Війна не наближає Україну до НАТО, а віддаляє від нього
З іншого боку, результат саміту не такий уже й поганий, особливо з погляду тих, хто вже не мав ілюзій про членство. Якщо відкинути риторику про мости і незворотність, то залишаться деякі важливі практичні кроки: допомога в розмірі щонайменше 40 млрд євро щорічно, новий орган координації поставок військового обладнання та навчання українських військових, призначення представника НАТО в Україні та низка обіцянок про постачання різних типів озброєнь на полях саміту.
Фактично підсумкові рішення саміту Альянсу, що стосуються України, є логічним продовженням тієї серії угод про співпрацю у сфері безпеки, які Україна вже підписала з цілою низкою держав. Ці угоди не є гарантіями безпеки, але фіксують хоч якісь зобов’язання щодо підтримки Києва – і за це багато хто вважає їх важливими дипломатичними досягненнями.
Стратегія мінімізації ризиків, уникнення протистояння з Росією і фактичного перетворення війни на проксі остаточно взяла гору і стала основоположною
Вдавшись до такої практики, НАТО фактично розділила підхід адміністрації США, а також решти західних союзників: управління військовою допомогою замість надання гарантій безпеки. Цей підхід пройшов випробування двома з половиною роками війни. Стратегія мінімізації ризиків, уникнення протистояння з Росією і фактичного перетворення війни на проксі остаточно взяла гору і стала основоположною. Схоже, вона залишиться такою незалежно від результатів президентських виборів у США.
Для України це означає затяжну війну на виснаження з неясними шансами. Те, що добре виглядає на папері, може виявитися не настільки ефективним на полі бою. Досвід «ленд-лізу», підтримки України «стільки, скільки буде потрібно» та інших декларацій поки що демонструє сумнівні результати. Зрозуміти, скільки саме і якого озброєння отримає Україна хоча б до кінця поточного року, поки що доволі складно, і судити про ефективність цих рішень Альянсу можна буде тільки через якийсь час.
Російська економіка переорієнтована на війну, і в цих умовах масштаби і темпи західної допомоги Україні можуть виявитися недостатніми не тільки для перемоги, а й для утримання поточного статус-кво.
Та й війна не стоїть на місці: 40 млрд євро військової допомоги на рік були б геймчейнджером ще три роки тому, але відтоді річний оборонний бюджет Росії значно зріс і поточного року становить приблизно $120-140 млрд. Російську економіку переорієнтовано на війну, і за цих умов масштаби й темпи західної допомоги Україні можуть виявитися недостатніми не лише для перемоги, про контури якої мало хто має уявлення, а й для втримання поточного статус-кво.
Україна мало що може змінити в цьому підході, тому що в неї немає вибору і впливу на позиції країн НАТО. Але питання в тому, наскільки така стратегія відповідає інтересам самого Заходу. У цьому контексті питання, які стосувалися не України, а міжнародної безпеки загалом, були ще більш проблематичними.
У рік свого 75-річчя НАТО перебуває у складній ситуації. Усвідомлення цієї складності відображено в тій частині Декларації саміту, де йдеться про стратегічне протистояння, нестабільність, що розширюється, і кризи, що повторюються. Світ справді стає більш небезпечним, позиції Заходу перебувають під загрозою, і російське вторгнення в Україну – один із багатьох симптомів. Російсько-українська війна з усією очевидністю поставила перед Заходом перспективу втрати лідерства, перегляду міжнародного порядку і ослаблення єдності. Її довгострокові ефекти створюють додатковий попит на націоналізм, правий порядок денний, авторитаризм і, таким чином, загрожують багатьом ключовим цінностям.
У Заходу більше немає такої силової переваги, яка була 20 років тому, а отже, стратегію, можливо, доведеться змінювати
Відповіддю НАТО на загрози, що множаться, стало збільшення військових витрат і концепція «кругового огляду». Обидві опції можуть виявитися недостатніми. «Круговий огляд» з’явився в риториці Альянсу кілька років тому, і він відображає готовність захищатися від загроз, які походять із різних напрямків (на той час, наприклад, такими були зростаюча агресивність Росії в Європі, тероризм, проблема міграції тощо). Але подальші події показали низький ступінь такої готовності. Множинні загрози виснажують ресурси; разом із цим зростає попит на їхнє обмежене використання. У США, наприклад, результатом цього стало зростання популярності неоізоляціонізму, і проблема зовсім не зводиться до зовнішньополітичних поглядів Дональда Трампа. У Заходу більше немає такої силової переваги, яка була 20 років тому, а отже, стратегію, можливо, доведеться змінювати. Наскільки Альянс дійсно готовий захищатися «на 360 градусів»? Поки що в цьому впевненості немає, як і немає впевненості в тому, що зростання військових витрат союзників на 18 відсотків у 2024 році виявиться достатнім. Схоже, нові виклики вимагатимуть не лише кількісних, а й якісних змін.
Одна з найбільш часто вживаних у Декларації саміту фраз: «Ми будемо продовжувати». Схоже, в НАТО вважають ювілей гарним приводом заявити про історичні успіхи. З одного боку, для цього є підстави. Альянс створив дуже високий рівень захисту для своїх членів і ефективно стримував будь-яких потенційних агресорів. Але, з іншого боку, його ефективність була результатом конкретних історичних обставин, за яких Захід мав значні силові переваги перед конкурентами, а світ загалом залишався західноцентричним. Але сьогодні світ змінюється, і багато процесів складно передбачити. Чи буде продовження звичних підходів, зокрема і в російсько-українській війні, рецептом успіху?
Вашингтонський саміт НАТО став тріумфом обережності, використання перевірених практик, але залишив майбутнє туманним, а надто багато питань – відкритими. Для Києва він став оформленням усіх тих численних сигналів, які долинали з різних столиць протягом останніх місяців: до закінчення війни членом НАТО Україна не стане. Союзники готові допомагати, але відповіддю на запит про членство буде тепер фраза про незворотність замість колишньої про відкриті двері.
Автор: Микола Капітоненко (Mykola Kapitonenko) – кандидат політичних наук, доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, директор Центру досліджень міжнародних відносин. Член Громадської ради при Комітеті з міжнародних відносин Верховної Ради України. Редактор журналу UA: Ukraine Analytica.
Джерело: IPG–Journal, ЄС