Переможців немає, і не зрозуміло, що буде далі. Так коротко можна описати результат другого туру парламентських виборів у Франції.

Ще кілька днів тому деякі французькі ЗМІ обговорювали кандидатури міністрів в потенційному уряді 28-річного Жордана Барделли, очікуючи неминучого приходу партії “Національне об’єднання” до влади. Молодий політик є офіційним лідером партії, хоче де-факто найбільший вплив у ній має Марін Ле Пен з відомої політичної династії.

Втім, у підсумку “Національне об’єднання” фінішувало лише третім, перше місце здобули ліві з “Нового Народного фронту”, друге – прихильники президента Макрона. В жодної політичної сили немає більшості у 289 з 577 місць в нижній палаті французького парламенту для формування уряду.

Вибори продемонстрували, що французьке суспільство розколоте на кілька політичних таборів, жоден з яких немає довіри достатньої кількості французів, щоб контролювати уряд і втілювати свої програми в життя.

Тож цілком імовірно, що на країну чекає політична криза і довгий пошук можливості сформувати урядову коаліцію. Втім, для відносин України з Францією, яка є одним з ключових безпекових партнерів Києва і постачає зброю, це не такий вже й поганий сценарій.

“Республіканський фронт” спрацював

З 577 місць в Національних зборах 182 місця здобув лівий “Новий Народний фронт”, до якого входять соціалісти (59 місць), зелені (28), комуністи (9), ліворадикальна “Непокірна Франція” (74) і дрібніші ліві групи. 168 місць отримав пропрезидентський блок лібералів “Разом за республіку”. 143 місця – “Національне об’єднання” Марін Ле Пен і його союзники, 45 місць – консервативна партія “Республіканці”.

Після оголошення дострокових виборів у червні здавалося, що французи готові ризикнути, погодитися на експеримент і дати шанс партії Марін Ле Пен реалізувати її програму. Однак проти “Національного об’єднання” ліберали і ліві все ж змогли створити неформальний “Республіканський фронт” і завадили тріумфу ультраправих, які просять їх називати сувереністами і патріотами.

Більшість французів вирішила, що експериментувати з долею країни і передати її в руки Марін Ле Пен неготова. Явка, яка була феноменально високою для цього сторіччя і в першому турі, у другому ще більше зросла до 66,7% – найвищого показника з виборів у 1997 році.

Опитування цього разу навіть не змогли передбачити те, що на перше місце вийде лівий “Новий Народний Фронт”, а ліберальний і “макроністський” “Разом за республіку” візьме друге місце. Партія Марін Ле Пен “Національне об’єднання” весь час після першого туру була лідеркою опитувань і претендувала на 170-240 місць. Це не справдилося.

Як так сталося?

За французьким законодавством в другий тур проходять кандидати, які набрали понад 12,5% голосів, тож у другому турі у 301 окрузі мало відбутися змагання між трьома кандидатами, у 9 – між чотирма, ще у майже 200 відбувалися “дуелі”.

Далі ситуація для Національного об’єднання погіршилася. Владі і лівій опозиції частково вдалося створити неформальний “Республіканський фронт” проти партії Марін Ле Пен.

Деякі кандидати від “макроністів” зняли свої кандидатури на користь кандидатів від лівого “Нового Народного фронту”, які мали кращий шанс на перемогу над кандидатами від “Національного об’єднання”.

Так само низка кандидатів від лівого “Нового Народного Фронту” зняли свої кандидатури на користь “макроністів”, аби в їхніх округах не перемогли кандидати від партії Ле Пен.

Загалом відмовилися від подальшої боротьби 134 кандидати лівих і 82 “макроністи”.

Після хвилі зняття кандидатур лишилися лише 89 округів, де у другому турі відбувалися протистояння трьох кандидатів, і 2 округи з протистоянням чотирьох кандидатів. У понад 400 округах відбувалися “дуелі”, в більшості з них ліві і ліберальні виборці мобілізувалися разом, щоб завадити перемозі кандидатів “Національного об’єднання”.

Формування “Республіканського фронту” лівих і лібералів підважило позиції партії Марін Ле Пен, яка втратила шанс на перемогу.

Хто переміг і що далі?

Все дуже складно.

“Національне об’єднання” не перемогло, але й не програло. Шансів на формування власного уряду або входження до якоїсь правої коаліції в партії Ле Пен не має. Формувати цю коаліцію ні з ким – інша права партія, “Республіканці”, розкололася у своєму ставленні до коаліції з Ле Пен, і це було одним з найбільших скандалів передвиборчої кампанії. Лідер “Республіканців” Ерік Сьотті ідею альянсу підтримав, за що його усунули від керівництва партією.

Однак для Ле Пен результат виборів не такий вже поганий – за її партію голосувала третина французів, кількість місць у парламенті зросла з 89 до 126, ще 17 місць здобули її союзники – дисиденти з партії “Республіканці” на чолі з Сьотті.

“Національне об’єднання” може і далі критикувати владу за ситуацію з падінням купівельної спроможності, за зростання розриву у рівні життя між великими містами і “провінцією”, зростання цін на енергоносії, за великий обсяг імміграції, що дратує частину французів, і за втрату відчуття безпеки на вулицях через зростання злочинності. Було б наївним думати, що обраний “підвішений” парламент зможе якось вирішити ці питання.

Тож партія Ле Пен буде і далі чекати свого зоряного часу і нагадувати, що у французів був шанс змінити країну, але перемогу вкрав “альянс безчестя” – саме так Жордан Барделла охарактеризував неформальний “Республіканський фронт” між лівими і лібералами проти кандидатів “Національного об’єднання”. “Лепеністи” посилили свої позиції і будуть переконувати виборців, що вони єдина надія для порятунку від політичної кризи, в якій опинилася республіка.

“Новий Народний фронт” формально здобув на виборах перемогу і показав, що коли ліві об’єднуються, вони можуть досягти високого результату. Проте єдине, що може об’єднати французьких лівих – це загроза приходу до влади ультраправих або бажання високим результатом дати ляпас президенту Макрону. Після виборів і післявиборчих обіймів ліве середовище повертається до звичних ідейних та особистісних конфліктів. У “Непокірній Франції” вже відбувається конфлікт між частиною депутатів і її лідером Жан-Люком Меланшоном.

В нинішніх умовах, щоб сформувати уряд більшості лівим треба йти на болючі компроміси з прихильниками Макрона, але ті не хочуть мати нічого спільного з ліворадикальною “Непокірною Францією”, яка здобула найбільшу кількість депутатів у лівому альянсі (74). Та й серед соціалістів і зелених критиків президента достатньо. Тож ліві наче і вибороли перше місце, але все настільки заплутано, що очікувати формування дієздатного лівого уряду складно.

Явно не може задовольнити результат виборів прихильників пропрезидентського ліберального альянсу “Разом за республіку”. Власне, саме в них є всі підстави питати в президента Макрона: навіщо це все було, навіщо було оголошувати дострокові вибори? В попередньому парламенті в лібералів було 245 місць – не абсолютна більшість, але все ж достатня, щоб контролювати уряд. Тепер в лібералів 168 місць і без залучення лівих уряд не створити. Проте й бажання йти на виконання соціальних обіцянок лівих немає.

Врешті-решт, права партія “Республіканці” скоротила своє представництво з 62 до 47 місць. Колись могутня партія, яка під різними назвами багато років керувала країною з часів генерала де Голля, востаннє у 2002-2012 роках, показала, що дедалі більше маргіналізується і втрачає правих виборців на користь “Національного об’єднання” Марін Ле Пен.

Отже, якщо президент Макрон і призначав вибори з метою “прояснити” політичну ситуацію в країні, то в підсумку ситуація стала ще більш заплутаною.

Згідно з Конституцією, прем’єра у Франції призначає президент. Проте 50-та стаття Конституції чітко визначає, що якщо парламент не затвердить програму уряду, прем’єр має подати у відставку, тому в будь-якого голови уряду має бути підтримка парламентської більшості. Тож президенти доручають формувати уряд партіям-переможцям виборів.

На цих виборах де-факто переможців немає.

Уряд меншості теоретично створити можливо – врешті-решт уряди “макроністів” у 2022-2024 роках мали лише 245-250 депутатів, і щоб досягти більшості у 289 голосів періодично залучали голоси то лівих, то правих під різні ініціативи.

Проте програму уряду меншості все одно мають підтримати ідейні опоненти – тобто знову-таки ліві, які мають лише 182 мандати, мають заручитися підтримкою значної частини “макроністів”. Що не гарантує в подальшому голосування за будь-які ініціативи такого уряду.

В “макроністів” теж теоретично лишається шанс на формування уряду, але тільки якщо вони вмовлять підтримати їх частину лівих політиків і правих “Республіканців” одночасно. Домовитися про це, враховуючи протиріччя цих сил, буде неймовірно важко.

І згідно з 12-ю статтею Конституції Франції президент не може розпустити новообраний парламент (точніше нижню палату, Сенат не може бути розпущений) у перший рік його роботи.

Що буде далі – вирішуватиме президент Макрон, чия популярність продовжує падати. Довгі безуспішні перемовини про коаліцію чи спроби створити технократичний уряд є цілком можливими.

Що зміниться для України

У французько-українських відносинах з такими результатами негативних змін очікувати не треба. В умовах “підвішеного парламенту” зовнішню політику визначатиме Емманюель Макрон і для України це найкращий варіант.

У випадку приходу до влади уряду “Національного об’єднання” було зрозумілим, що Франція відмовиться від поставки Україні частини озброєнь – наприклад, ракет, якими можна бити вглиб російської території. Ще однією “червоною лінією” було заперечення пропозиції Емманюеля Макрона щодо відправки французьких військових в Україну.

Звісно, лідер “Національного об’єднання” Жордан Барделла обіцяв, що Україну не дадуть зжерти “російському імперіалізму”. Проте це виглядає більше як визнання того факту, що українці в очах французьких ультраправих своїм опором агресії довели право на існування української держави. Що не означає, що в “Національному об’єднанні” готові допомагати відвоювати втрачені території, цій політичній силі набагато ближчі позиція Віктора Орбана щодо мирного рішення конфлікту. І як показує досвід, зовсім не обов’язково публічно відмовляти в поставках озброєнь Україні – достатньо місяцями затягувати ці поставки з метою тиску.

За результатами виборів підтримка України збережеться на попередньому рівні, проте про ідею відправки французьких військових будуть згадувати дедалі менше – ця пропозиція Макрона не знайшла підтримки серед більшості французів, а прихильники Ле Пен, ліворадикалів і “Республіканців” ефективно використали її у політичній боротьбі проти президента.

Прем’єр Польщі Дональд Туск, коментуючи результати виборів у Франції в соцмережі Х, підсумував так:

“В Парижі ентузіазм, в Москві розчарування, в Києві полегшення. Достатньо, щоб бути щасливим у Варшаві”.

Георгій Ерман