Піт артилерії береже кров піхоти. З цього старого армійського прислів’я треба розпочати розмову.
Бо це справді так. В усіх сучасних війнах зв’язка «піхота-артилерія» відіграє одну з ключових ролей. Піхота утримує територію, але без належної артилерійської (а також танкової та авіаційної) підтримки вона зазнає важких втрат і з часом може втрачати території.

В умовах російської агресії проти України, яка триває з 2014 року і повномасштабного вторгнення з 2022-го це на собі досвідчують Сили оборони України. Ціною надзусиль солдати та офіцери ЗСУ, Національної гвардії, Поліції, Прикордонних військ та СБУ обороняють свою державу, суверенну територію та громадян від російської окупації.

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки пояснює, яку роль відіграє належне і вчасне забезпечення українських воїнів західною зброєю і боєприпасами, а також чому зусиль, які наразі докладаються нашими партнерами, вже недостатньо для якісних змін на полі бою.

Варті того, щоб допомагати

Протягом 8 років російської агресії, які передували повномасштабному вторгненню, Сили оборони захищали Україну, покладаючись на запаси радянської стрілецької зброї, артилерії, танків та авіації з невеликою часткою новітніх розробок українського оборонпрому. Частина техніки радянського зразка на момент повномасштабного вторгнення вже була морально застарілою, або на межі свого робочого ресурсу.

Напередодні повномасштабного вторгнення західні партнери Києва почали посилювати українське військо наданням стрілецького, переносного протитанкового, зенітного озброєння та боєприпасів до них, а також легкою бронетехнікою. Направду мало західних воєнних експертів сподівались на дієвий опір України й розраховували щонайбільше на перехід війни у партизанські форми. Такі песимістичні очікування й визначали обсяги та номенклатуру матеріальної-технічної допомоги Україні.

Проте, вже у перші місяці повномасштабного вторгнення, наприкінці зими – на початку весни 2022 року українські солдати розвіяли міф про непереможність російської армії. З’ясувалося, що ефективно Росія була здатна воювати лише проти значно слабших за себе держав (Грузія), партизан (Ічкерія) та розрізнених парамілітарних формувань (Сирія). Взагалі після 1991 року Москва вдавалася переважно до гібридних війн, які дозволяли їй досягати успіху без застосування всього свого військового потенціалу: Молдова та Грузія в 1990-х, Україна протягом 2014-2022 років, країни Близького Сходу та  Африки в 2020-х. Коли ж дійшло до потреби швидко перемогти у відкритій повномасштабній війні зі співмірним собі противником, армія Росії не впоралася.

В перші ж місяці українські військовослужбовці та добровольці навіть за допомогою техніки старого зразка і легкого західного озброєння змогли розгромити російські колони, всерйоз налаштовані «взяти Київ за три дні». За допомогою творчого підходу до планування оборони, поєднання симетричної та асиметричної війни, та особистого героїзму своїх воїнів Україна змогла зірвати зухвалі ворожі плани. 

Проте, на превеликий жаль, через недостатність сил і засобів на самому початку повномасштабного вторгнення, Україна втратила частину своїх територій. Зазнали короткочасної окупації північні регіони, включаючи передмістя Києва. Росіяни захопили значні частини областей на сході та півдні. І це не просто втрати територій, Україна зазнала людських втрат. Після звільнення Київщини та Чернігівщини перед усім світом відкрились кадри та свідчення масових вбивств у Бучі та інших містах та містечках. Були стерті з лиця землі міста Маріуполь, Волноваха, Попасна, Сєвєродонецьк, Рубіжне разом із десятками тисяч цивільних мешканців. Ті громадяни на сході та півдні України, які пережили бойові дії, зазнали на собі окупаційний режим, який супроводжується терором, катуваннями, сексуальним насильством та придушенням всіх можливих прав і свобод: від свободи віросповідання до права на мирні зібрання.

Можливо, якби Україна ще раніше почала отримувати весь спектр західного озброєння, техніки та боєприпасів, цього вдалося б уникнути? Історія не має умовного способу дії, але цілком можливо, що наслідки були б куди менш трагічними.

«Change maker» на полі бою

З відступом окупантів із півночі України в квітні 2022 року російська армія почала адаптуватись. Вороже командування зрозуміло, що наступом броньованими колонами не вдасться вирішити завдання знищити українську державу (хоча часом рецедиви спроб трапляються). Тому російська армія зробила ставку на масований артилерійський вогонь, бомбардування як військових, так і цивільних об’єктів, і планомірний наступ піхотою й танками. 

У зв’язку із цим західна допомога стрілецьким озброєнням та переносною протитанковою і зенітною зброєю перестала бути достатньою. Для протидії російському наступу на сході та півдні України потрібна була артилерія та боєприпаси до неї в достатній кількості, щоб протистояти ураганному вогню ворожої артилерії. Також особливої актуальності набула потреба у високоточній зброї, необхідній для точкового ураження російських військових об’єктів особливої важливості – командних пунктів і центрів забезпечення.

Важливо зазначити, що попри функціонування українського ОПК і випуск нових видів озброєння і техніки, він не міг і не може повністю покривати потреби мільйонного війська, тим паче, що промислові об’єкти перебувають під постійною загрозою ракетного ураження з боку противника.

Тоді «change maker» стало постачання реактивних систем залпового вогню HIMARS та М270. Завдяки західній допомозі, а також постачанню цілого спектру ствольної та самохідної артилерії зі США, Західної та Центральної Європи, а також творчому підходу у її застосуванні українськими солдатами, вдалось порушити російську логістику та управління військами в ближньому тилу. Це зробило можливими блискучі операції зі звільнення більшої частини Харківської області та частини Донеччини у вересні 2022 року. 11 листопада Україна визволила Херсон. Ці приклади показують, наскільки важливою є вчасна матеріально-технічна допомога, використовуючи яку Сили оборони України здатні самостійно визволяти великі території та громадян своєї держави.

Поразки Росії змусили її командування адаптуватись, і було прийнято рішення про проведення мобілізації, яка триває і досі. Збільшення кількості ворожої армії посилило ще більше потребу України у західній матеріально-технічній допомозі.

Починаючи з жовтня 2022 року Росія розпочала масовану повітряну кампанію, ціллю якої була українська енергетика. Ворог сподівався деморалізувати українських громадян і примусити Україну здатись. І хоча енергогенерувальні потужності зазнали збитків, і частина українських міст та сіл змушена була жити деякий час без світла, проте матеріально-технічна допомога партнерів дозволила посилити українські Повітряні Сили і досягти серйозних успіхів у відбитті атак, що дало українцям можливість пережити зиму, хоч і в складних умовах.

Зволікання призводять до трагедій

Західна підтримка України завжди викликала роздратування і гостру реакцію у Москви. Щоб зупинити потік допомоги Силам оборони, Росія вдається до цілої низки заходів: від спроб переконати у марності зусиль партнерів та фейків про передачу зброї в чужі руки (від Мексики до ХАМАС), і до прямих погроз ескалацією та навіть ядерного шантажу. Кремль постійно погрожує наслідками перетину уявних «червоних ліній», починаючи з моменту, коли матеріально-технічна допомога обмежувалась стрілецьким озброєнням. Проте ці постійні погрози Путіна і його поплічників насправді засвідчують, що «король голий», адже боїться, що повноцінне забезпечення Сил оборони України сучасним озброєнням та його вміле застосування по всім військовим об’єктам, які обслуговують машину агресії, поставить російську армію на коліна.

Вільний світ частково зміг навчитись фільтрувати російську пропаганду, яка стосується допомоги озброєнням, боєприпасами і військовою технікою. Про це красномовно свідчить еволюція матеріально-технічної допомоги (від стрілецького озброєння до артилерії, танків, далекобійних ракет і анонсованої передачі літаків F-16). Проте мусимо відзначити, що й досі партнери посилаються на хибний аргумент про «уникнення ескалації», наприклад у питанні про постачання Україні крилатих ракет Taurus. Тим часом тривалі сумніви та зволікання вкрай негативно позначаються на полі бою. А неуспіхи України розпалюють апетити і азарт агресора.

Наведемо конкретні приклади за останній рік війни. Ще з 2022 року на Заході тривала велика дискусія щодо можливості надання Україні винищувачів F-16, які здатні нівелювати перевагу російської авіації у повітрі. Лише влітку 2023 року рішення про їхню передачу було остаточно прийняте і почалось навчання українських пілотів. Через таке тривале зволікання українським пілотам доводиться воювати в нерівних умовах з російськими, а війська вже третій рік не мають повноцінної авіапідтримки, зазнаючи постійних атак ракетами та керованими авіабомбами. Чимало прикордонних і прифронтових міст зруйновані російськими КАБами. 

Допоки в 2022-му та на початку 2023 року тривали важкі переговори про постачання танків західного зразка, в Бахмуті, Соледарі та Вугледарі йшли запеклі й кровопролитні бої, в яких сильно бракувало підтримки бронетехніки. На момент, коли танки нарешті прибули в Україну у 2023 році, Росія встигла побудувати потужну укріплену лінію, яка загальмувала український контрнаступ у Приазов’ї.

Критичною для України була нездатність Конгресу США протягом півроку ухвалити необхідний пакет допомоги Україні розміром в $61 млрд. Затримка постачання боєприпасів та зброї призвела до драматичних змін на фронті. 17 лютого 2024 року після кровопролитних боїв захисникам довелося відступити з Авдіївки – прифронтового міста, яке українська армія обороняла протягом 10 років. Російська армія продовжує наступ в напрямку Покровська та Часового Яру Донецької області. А з 10 травня 2024 року ворог розпочав наступ зі своєї території на північ Харківської області. Нові бої за місто Вовчанськ, яке щойно у 2022 році було визволене Силами оборони, тривають просто зараз.

Міста і села у смузі російського наступу перетворюються на згарища, які не підлягають відновленню. Вже зафіксовані моторошні новини про російський терор проти цивільних мешканців на щойно захоплених територіях. 

З кінця березня 2024 року Росія веде чергову ракетну кампанію проти української енергетики, поставивши її у вкрай скрутне становище. Через ураження енергогенеруючих об’єктів з 14 травня довелося вводити обмеження на споживання електрики. Це відбулось як через масованість атак, так і через дефіцит ракет до західних систем ППО, які перебувають на озброєнні ЗСУ.

Сучасна повномасштабна війна вимагає величезної кількості боєприпасів, а тим часом українським солдатам доводиться економити кожен снаряд. Через затримку із постачанням боєкомплекту, Сили оборони зазнають людських втрат, яких можна було б уникнути, міста – руйнувань, території – окупації, а їх мешканці – смертельної небезпеки.

Українці з розумінням ставиться до демократичних процесів і політичних дискусій в державах Заходу. І дуже вдячні партнерам за будь-яку підтримку. Але наша спільна справа вимагає активізації зусиль. Тоталітарні режими дуже швидко приймають свої злочинні рішення, бо вони не обмежені такими чинниками, як громадська думка і демократичний контроль над урядом, армією та спецслужбами. Диктатури з легкістю домовляються про миттєву відправку ракет, снарядів та дронів дружній стороні. Вільний світ мусить навчитися відповідати на виклики не менш рішуче та швидко.

Час підвищувати ставки

Окрім зволікань, ще однією проблемою є обмеження, які накладають партнери на застосування переданої ними зброї.

Хоча деякі уряди вже підтвердили право України завдавати ударів отриманою від них зброєю по російській території, інші досі категорично не погоджується на це. З березня 2024 року тривають дискусії, чи справді необхідні українські атаки по російських нафтопереробних заводах. 

Варто подивитись на картину ширше. Міжнародне право і Статут ООН не обмежують право держав на самооборону при відбитті воєнної агресії. Територія РФ ще з 2014 року використовується для агресії проти України, а особливо з 2022 року. З російських аеродромів щодня злітають літаки, які бомбардують Україну: військових та цивільних. На території Росії перебувають військові об’єкти, які забезпечують агресію. Просто зараз триває наступ на Харківщину саме з території Росії. І виглядає дуже дивним дозвіл атакувати західною зброєю цілі через метр від державного кордону на українському боці, і заборона робити те саме за метр на протилежному. 

А нафтопереробні заводи насамперед обслуговують воєнну машину. Паливо – це кров армійського організму. Щогодини російські заправники наливають це паливо у військові машини, танки та літаки, які вбивають українців. А те, що не заливається у військову техніку – те експортується за межі Росії, щоб на виручені кошти фінансувати машину війни, терору та пропаганди. Сьогодні агресія здійснюється передусім проти України. Але вже завтра вона може бути спрямована на будь-яку країну вільного світу. Зрештою, машина дезінформації вже працює проти нього. Удари по нафтовій галузі Росії здатні знекровити агресивну воєнну машину, чим наблизити мир в Україні і безпеку для всього світу.

Росія підвищує ставки у війні, час це зробити і партнерам України. Ми заплатили занадто високу ціну за нерішучість, зволікання та ілюзії наших друзів про те, що непровокування і добра воля будуть належно оцінені в Москві. Щоб надолужити втрачене – принаймні за останні півроку війни – просто відновлення обіцяних раніше обсягів допомоги вже замало. Необхідні нові сміливі рішення, які змусять Кремль серйозно замислитися над ціною агресії.

«Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки»