Погроза Дональда Трампа кинути союзників загрожує ядерною війною для всіх
Ядерне стримування працює – або принаймні працювало до цього часу. Щоб зрозуміти, як саме, подивіться на війну в Україні. Америка і Європа озброюють свого союзника, але не наважуються розгорнути бойові війська проти Росії. Своєю чергою, Росія не наважується завдати удару по Заходу. Взаємний терор гарантує, що ядерні держави не нападуть одна на одну відкрито, так само як він зупинив холодну війну від переростання в гарячу, попри те, що безліч проксі-конфліктів вирували. Ознакою успіху є те, що лише дев’ять країн мають ядерну зброю – менше, ніж колись побоювалися, і менше, ніж кількість держав, здатних її виробляти.
Оскільки НАТО цього тижня відзначає 75-ту річницю підписання Північноатлантичного договору, подякуймо за щедрість “розширеного стримування”, завдяки якому Америка прихистила європейських і азійських союзників під своєю ядерною парасолькою. Вона зробила це частково для того, щоб стримати ворогів, а частково для того, щоб утримати друзів, таких як Німеччина, Японія і Південна Корея, від того, щоб самим стати ядерними державами.
Повернення Дональда Трампа на посаду президента загрожує посіяти хаос у час, коли світовий ядерний баланс став ще більш нестабільним. Його погроза дозволити Росії “робити все, що завгодно” з союзниками по НАТО, які витрачають занадто мало на оборону, ризикує зруйнувати довіру, яка робить можливим розширене стримування. Це може призвести до кошмарного ядерного беззаконня, якого Америка завжди прагнула запобігти.
Будучи першою атомною державою світу, Америка вже давно намагається зупинити інших від створення ядерної зброї. Вчені називають це “проблемою n-ї країни”: чим більше країн матимуть ядерну зброю, тим більше інші захочуть її мати, тим вірогідніший ризик неконтрольованих криз, тим більше обмежень для американської могутності і тим вища небезпека того, що Америка сама буде піддана ядерному удару. Стримування за допомогою двох наддержав під час холодної війни було досить страшним; за наявності ще більшої кількості ядерних держав воно може стати неймовірно складним.
Тому Америка намагалася запобігти ядерному розповсюдженню за допомогою часто неоголошеної, але далекосяжної “стратегії стримування”, що базується на трьох стовпах: нормах і договорах, таких як Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року; примусі друзів і ворогів за допомогою дипломатії, санкцій і погроз військових дій; і заспокоєнні через військові альянси і гарантії безпеки.
Розширене стримування суперечить інтуїції, оскільки Америка ризикує батьківщиною заради союзників. Обіцянка, достатньо тверда, щоб стримувати Кремль, завжди піддавалася певним сумнівам. Щоб зміцнити її, Америка розмістила війська і ядерну зброю в Європі, а також надала союзникам роль у ядерних місіях. Кажуть, що Вінстон Черчилль пожартував, що все, що йому потрібно для захисту Європи, – це один американський солдат, “бажано мертвий”.
Пан Трамп, який, згідно з опитуваннями, йде ніздря в ніздрю з президентом Джо Байденом, розглядає союзників як тягар, а не як перевагу. Його презирство мало менше значення під час його першого терміну, коли світ був спокійним (що він любить ставити собі в заслугу). Зараз Америка глибоко втягнута у війни в Україні та Газі, а над Тайванем згущуються хмари. Насувається ядерна гонка, оскільки Росія виступає з погрозами, а Китай нарощує свій ядерний арсенал.
Ніхто точно не знає, що робитиме пан Трамп; навіть він сам може не бути впевненим, незважаючи на його заяви про закінчення війни в Україні за один день. Але його коментарі, розповіді колишніх радників про його бажання вийти з НАТО і безглузді пропозиції ймовірних майбутніх радників вказують на зменшення або відмову від американських гарантій безпеки для НАТО, а отже, і для союзників загалом. Багатомісячне блокування республіканцями в Конгресі законопроекту про надання допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню є поганим знаком.
Члени Альянсу сподіваються, що, як і під час першого терміну пана Трампа, традиційно налаштовані члени його адміністрації якось допоможуть обмежити шкоду. Але деякі діячі світу Трампа кажуть, що країни НАТО, які не витрачають 2% ВВП на оборону, не повинні бути захищені обіцянкою, що напад на одного союзника є нападом на всіх. Інші пропонують “спляче” НАТО, в якому Америка виводить сухопутні війська з Європи, зберігаючи при цьому ядерну парасольку. Такі ідеї є нонсенсом. Америка не може захистити воюючий схід Європи без захисту ліній постачання через відсталий захід. І чи ризикнув би пан Трамп завдати ядерного удару по американських містах, щоб допомогти європейцям, яких він не став би захищати традиційно?
Європейські уряди думають про немислиме. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський попереджає, що відмова від подальшого озброєння України може підштовхнути союзників до “власних ядерних програм”. Політики від Німеччини до Південної Кореї говорять подібні речі. Інші говорять про “європеїзацію” НАТО і заміну британської та французької ядерної зброї американською, хоча їхні сукупні запаси складають менше десятої частини російських, а їхні доктрини захисту решти Європи все ще перебувають у зародковому стані. Європейські союзники готуються взяти на себе більший тягар допомоги Україні, сподіваючись “убезпечити себе від Трампа”.
Ніщо з цього не може замінити надійного американського стримування. Світ без американської сили загрожує Америці з двох причин: тому що вороги, такі як Росія і Китай, відчують себе більш сміливими, і тому, що друзі втратять віру у свого старого союзника. Ізоляціонізм “Америка понад усе”, далекий від того, щоб ізолювати країну, лише збільшить ядерні ризики, з якими стикається Америка.