Захід повинен подвоїти допомогу Києву, прийняти компромісну угоду або зазнати приниження з боку Росії.
Влітку і восени 2022 року було багато дискусій щодо пошуку “з’їзду з траси”, який би дозволив президенту Росії Володимиру Путіну вийти із програшної війни, зберігши обличчя. Зараз, коли Україна вступає в третій рік оборони від російської агресії, ця думка залишається актуальною – але дедалі частіше “з’їзд” потрібен саме Заходу.
Перспективи України після двох років виснажливої війни, що призвела до величезних людських жертв, є невизначеними. Втрати населення в результаті бойових дій і потоку еміграції, що послідував за вторгненням, буде важко компенсувати, і вони можуть мати руйнівні наслідки для економіки України, яка і без того перебуває в скрутному становищі.
Мало того, вартість війни зростає приголомшливими темпами. За останньою спільною оцінкою Європейського Союзу, Світового банку та Організації Об’єднаних Націй, потреби України у відновленні становлять 486 мільярдів доларів, що на 75 мільярдів доларів більше, ніж минулого року. Це означає, що за 12 місяців потреби України зросли у півтора рази, що перевищує загальну суму, яку ЄС виділив на підтримку України протягом наступних чотирьох років.
Відповідно до щорічного індексу ризиків за 2023 рік, підготовленого Мюнхенською конференцією з безпеки, глобальним форумом для обговорення міжнародної політики безпеки, Росія сприймається як головний ризик п’ятьма країнами G7. У 2024 році це сприйняття поділяють лише два члени G7.
Враховуючи абсолютно критичну залежність України від політичної, економічної та військової підтримки G7, це викликає занепокоєння. Це не обіцяє нічого доброго для здатності європейських політичних лідерів підтримувати необхідну громадську підтримку для продовження надання допомоги. Виборці у Франції та Німеччині, наприклад, значно більше стурбовані масовою міграцією та насильством з боку радикальних ісламістів, ніж планами Путіна щодо України.
Більше того, Україна – не єдина криза, що вимагає уваги колективного Заходу. Війна в Газі та ширша пожежа на Близькому Сході є і залишатиметься головним питанням порядку денного. Але є багато інших гарячих точок, які часто не потрапляють у заголовки світових новин.
Громадянська війна в Судані, загострення конфлікту на сході Демократичної Республіки Конго і зростання напруженості у відносинах між Ефіопією і Сомалі – все це може безпосередньо підживлювати страх західної громадськості перед ще однією масовою міграційною кризою. Ядерне брязкання шаблею Північної Кореї, спонсорство Іраном войовничих маріонеток на Близькому Сході та очевидна консолідація нової “осі зла” між цими двома країнами і Росією навряд чи заспокоять нерви в західних столицях.
Дороге відволікання уваги
На цьому тлі війна в Україні стала головним і все більш дорогим відволікаючим фактором. Багато лідерів – зокрема в Європі – стурбовані, можливо, непропорційно, поверненням Дональда Трампа в Білий дім і можливим кінцем значущого трансатлантичного альянсу. Якщо Сполучені Штати припинять підтримку, є побоювання, що продовження війни в Україні може зробити Європу ще більш вразливою до російської агресії, ніж зараз.
Ключова проблема полягає в тому, що просто риторичні зобов’язання підтримувати Україну не лише не мають сенсу, але й є контрпродуктивними. Вони підтримують міраж війни, яку можна виграти, не надаючи необхідних можливостей. Як заявив президент України Володимир Зеленський на Мюнхенській конференції з безпеки 17 лютого, дефіцит військової техніки, який Україна відчуває протягом останніх кількох місяців, став ключовим фактором нещодавньої втрати Авдіївки російськими військами.
Можливо, лінія фронту не змістилася більш ніж на кілька сотень метрів у результаті цієї втрати, але психологічний вплив є значним, у тому числі на заході, де знову зростають сумніви щодо волі та здатності України підтримувати свої зусилля. Якщо конфлікт продовжуватиме розвиватися за нинішньою траєкторією – і навіть більше, якщо наратив про непереможну війну набуде більшої популярності – західна підтримка навряд чи зможе навіть запобігти значним втратам України, що, можливо, призведе до повної поразки, яку Путін уявив у своєму нещодавньому інтерв’ю Такеру Карлсону.
Поразка України стала б небезпечним приниженням для Заходу. У світлі постійної риторики про “залізну відданість” Заходу справедливому миру для України, перемога Росії прискорить занепад нинішнього міжнародного порядку. Вона покладе початок затяжному перехідному періоду до чогось набагато менш сприятливого – і не лише для західних інтересів.
Повернення до блокового протистояння часів холодної війни – але з імовірно сильнішим альянсом під проводом Китаю з Росією, Іраном і Північною Кореєю, який протистоятиме послабленому і менш згуртованому західному альянсу – залишить мало місця для вирішення таких проблем, як зміна клімату і продовольча безпека. Це також має стати застереженням для тих на глобальному півдні, хто вважає, що на карту поставлено мало що, якщо взагалі щось поставлено в Україні.
Компромісне рішення
Шукати обхідні шляхи не означає дозволити Путіну перемогти. Це означає дати можливість Україні захистити території, які наразі все ще перебувають під його контролем. Це вимагатиме більшої західної допомоги, але також серйозного розгляду питання про переговори про припинення вогню. Припинення бойових дій дасть Західній Європі та Україні час для розбудови сильнішої внутрішньої обороноздатності.
Україна уклала двосторонні угоди про безпеку з Великою Британією, Францією та Німеччиною, і, ймовірно, будуть укладені угоди з іншими членами “Великої сімки”. Вони забезпечать більшу гарантію для української демократії і суверенітету, ніж нині марні спроби відновити територіальну цілісність країни в повному обсязі або її надії на неминуче членство в Організації Північноатлантичного договору, які навряд чи справдяться.
Переоцінка реалій на полі бою в такий спосіб, безсумнівно, буде сприйнята деякими як умиротворення. Але більш доречною аналогією може бути ситуація із Західною Німеччиною в 1949 році і, навіть більше, Південною Кореєю в 1953 році, які потребували встановлення міжнародно визнаних кордонів для забезпечення суверенітету перед обличчям ворожих сусідніх держав. Виклик для України та її західних партнерів полягає у встановленні еквіваленту 38-ї паралелі Корейського півострова.
Альтернативою, якщо Захід серйозно не подвоїть військову підтримку Києва, є повільна і болісна поразка на полі бою, що матиме далекосяжні наслідки за межами України.
Автор: Стефан Вольф – професор міжнародної безпеки в Бірмінгемському університеті, спеціалізується на сучасних викликах безпеці, особливо на запобіганні та врегулюванні етнічних конфліктів і громадянських війн, а також на постконфліктному державному будівництві в глибоко розділених і зруйнованих війною суспільствах.
Джерело: The Conversation