За рік перебування Джорджії Мелоні на чолі уряду стало зрозуміло, що називати її «постфашисткою» не тільки необґрунтовано, але й безглуздо
У будь-якому підручнику з історії можна прочитати, що фашизму в Італії поклали край наприкінці квітня 1945 року. 27 квітня Беніто Муссоліні з оточенням зупинили біля міста Донго партизани-комуністи, які розстріляли дуче та його коханку Клару Петаччі, привезли тіла до Мілана та підвісили їх догори ногами на даху автозаправної станції. Лише за кілька днів міністр оборони Родольфо Ґраціані капітулював разом з залишками збройних сил, поклавши край недовгому існуванню Республіки Сало́, яку створили в 1943 році як маріонеткову державу Німеччини і яку за кілька десятків років Паоло Пазоліні використає як місце дії своєї екранізації «120 днів Содому». Після цього настав період потрясінь: скасування монархії, конституційна реформа, євроінтеграція.
Але ідеології ніколи не вмирають повністю. Відкинутий фашизм невдовзі повернувся у формі неофашизму. Проте різниця була очевидною: колись масовий рух перетворився на розрізнену зграю рухів і фракцій, які не могли закріпитися в повоєнній парламентській політиці Італії, де домінувала Democrazia Cristiana. Та й загалом у молодій республіці більшість негараздів виникала саме через комуністів – вони вбили колишнього прем’єр-міністра Альдо Моро у період так званих Свинцевих років, коли праворадикальний і ліворадикальний тероризм чергувалися між собою.
Джанфранко Фіні, який першим деідеологізував Movimento у 1990-х роках, назвали «постфашистом». Голова партії Fratelli, прем’єр-міністерка Джорджа Мелоні, зараз опинилась у схожій ситуації.
По-справжньому напруга спала лише з розпадом радянської імперії, наблизивши Італію до ідеологічної норми Західної Європи. Незалежно від того, наскільки хиткими були партійно-політичні групи (Democrazia Cristiana розпустилася в 1994 році, і функціонально її замінила Popolo della Libertà нещодавно померлого Сільвіо Берлусконі), були праві та ліві центристи, які боролися за крісло прем’єр-міністра. Було й кілька менших партій, які їх підтримували, коли вважали за потрібне.
Починаючи з 2010 року, римська політична карусель знову почала обертатися швидше. Спочатку технократичний кабінет Монті, який прийшов до влади на хвилі кризи євро, потім підйом і падіння «Руху п’яти зірок» і Lega і, нарешті, у 2022 році тріумф партії, яка раніше набирала не більше десяти відсотків: Fratelli d’Italia. У цієї партії, якій на той час було менш як 10 років, вже була дещо сумнівна репутація через її погляди та історію, що тягнулася через Alleanza Nazionale та Movimento Sociale Italiano до неофашизму повоєнного періоду.
Фашисти, постфашисти, чи, може, неофашисти?
Джанфранко Фіні, який першим деідеологізував Movimento у 1990-х роках, а потім перетворив його на Alleanza, назвали «постфашистом». Голова партії Fratelli Джорджа Мелоні, призначена прем’єр-міністеркою, зараз опинилась у схожій ситуації. Весь світ відразу ж заговорив про зловісну історію цієї жінки та почав віщувати темні часи.
У випадку з Fratelli є підозра, що ярлик насамперед використовують для делегітимізації та часто вважають необов’язковим
У цьому майже ніхто не сумнівається, попри те, що в цього судження є й певні недоліки. Префікс «пост-» (на відміну від «нео-») сам по собі означає тільки те, що щось йде за чимсь іншим, і залежно від контексту може вказувати і на відхід від попередньої позиції. Наприклад, термін «постмодерний», як відомо, вказує на відхід від модернізму та його віри у прогрес. Назвати партію «постфашистською» означає просто те, що в якийсь момент існувала певне відсилання до фашизму, але зараз це вже не є суттю партії – принаймні не в тій формі, яка б виправдовувала постійне навішування такого ярлика. З погляду історії ідеологій це може бути цікаво, але це має небагато відношення до справжнього політичного аналізу. Було б продуктивніше поцікавитися, яку роль партія відіграє в політичній системі, хто її виборці і наскільки вона ефективна як партнер в коаліції та в уряді.
У випадку з Fratelli є підозра, що ярлик насамперед використовують для делегітимізації та часто вважають необов’язковим. «Постфашистка заколисує Європу», – попередив Олівер Майлер у статті про Мелоні в газеті Süddeutsche Zeitung й пошепки додав, що не варто вводити себе в оману тим, що вона нібито нешкідлива: «полум’я фашизму все ще горить». Підтекст полягає в тому, що про префікс тут наче й можна забути. Це лише маска, а якщо поглянути ближче, ми бачимо ту саму безодню туги за минулим.
Матеріал у «taz» ще більш прямолінійний, розповідаючи про «girl boss фашизм». Слідкуйте за руками: розмитий постфашизм, якому ніхто не може дати точного визначення, стає жорстким сучасним фашизмом, а Fratelli – останнім втіленням Partito Nazionale Fascista Муссоліні.
Такий самий уряд, як і всі?
Слід визнати, що такі концептуальні повороти не надто й дивують, оскільки звинувачення у фашизмі з усіх сторін зараз переживають справжнє відродження. У США Дональда Трампа назвали фашистом після першого ж випадку нецензурного висловлювання. А він сам з задоволенням грає в ту саму гру і регулярно називає фашистами всіх, хто його критикує. На старому континенті ситуація не надто відрізняється: «фашизм» перетворився на типовий маркер, просто негативну характеристику, під парасолькою якої об’єднують розмаїту мішанину популізму, націоналізму й авторитаризму.
Таке універсальне використання термінів рідко буває ефективним. Необережне поводження з цим терміном «не лише контрпродуктивне, але й не враховує історичні факти», як мудро прокоментував Міхаель Бренінг на початку року. Адже «як хтось може бути фашистом, якщо всі – фашисти?» Ніхто не сприйматиме серйозно звинувачення, яке зі сторони здається перебільшенням чи ударом нижче пояса.
Якщо Мелоні вдасться забезпечити стабільне, безконфліктне правління на Апеннінському півострові в майбутньому, вона зрештою може принести несподівані переваги
Підсумовуючи результати року врядування «постфашизму», очевидно, що похмурі чорносорочечники Fratelli все ще не марширують вулицями Риму. Натомість уряд Мелоні робить те, що можна було б очікувати від будь-якого іншого правоцентристського альянсу за відсутності християнсько-демократичної альтернативи: працює над структурними реформами, запроваджує пільги для малого бізнесу та скорочує видатки на соціальне забезпечення, протидіє промисловій політиці на рівні ЄС і дихає в спину сусідам-французам.
Що стосується українського питання, попри побоювання щодо нібито «русофілії» голови уряду, натомість Мелоні продемонструвала зразкову солідарність. А що стосується питання міграції біженців, уряд дійсно дотримується обмежувального курсу, але далеко не з таким завзяттям, як у період Конте, коли Маттео Сальвіні, який відтоді перейшов на питання інфраструктури та транспорту, майже безперервно воював з різними рятувальними організаціями.
Таким чином, замість історій про демоницю-фашистку під прикриттям постфашизму доводиться говорити про те, що загалом все працює, як завжди, а прем’єр-міністерка — далеко не настільки ворожа до всього європейського, як це часто стверджували. Натомість вона знає, як завойовувати прихильність людей тим самим поєднанням народності, спритності, жорсткості й інстинкту, які свого часу допомогли політичним досягненням Берлусконі. Звичайно, це схвалюють не всі, надто не ті, хто хоче отримати жорсткого радикала у владі для утвердження власного світогляду.
Головний інтерес Європи має полягати в стабільному, безконфліктному врядуванні на Апеннінському півострові. Якщо Мелоні вдасться забезпечити це і в майбутньому, це зрештою може принести несподівані переваги. І, можливо, посприяти зниженню ідеологічної напруги.
Автор: Марко Бічнау (Marco Bitschnau) здобуває ступінь доктора філософії з політичної соціології у Швейцарському форумі досліджень міграції та народонаселення (SFM) при Університеті Невшателя, а також є науковим співробітником Швейцарського національного наукового фонду. Його дослідження зосереджені на міграції, популізмі, демократії та державі загального добробуту.
Джерело: IPG-Journal, ЄС