Колишній директор ЦРУ і британський історик пояснюють, чому війни за участі НАТО, США і інших великих держав будуть мати зовсім не такий вигляд, як російсько-українська війна.
Війна в Україні містить багато рис минулих конфліктів. Чи може вона також дати підказки про те, якими можуть бути майбутні війни, зокрема, за участі США, НАТО і інших великих держав?

Деякі аспекти російсько-українського протистояння більше нагадують конфлікти минулого століття, ніж нинішнього. На Донбасі простягаються довгі траншеї, з’явилися території, які ніхто не контролює, а також колючий дріт. Все це нагадує про Першу світову війну. Мінні поля в Україні нагадують про Другу світову, а бронетехніка, артилерія і ракетні системи – про епоху Холодної війни.

Про це в статті для The Economist пишуть колишній директор ЦРУ і генерал Армії США у відставці Девід Петреус і британський історик, член Палати лордів Великої Британії Ендрю Робертс.

Вони визнають, що у цій війні використовується також багато найсучаснішого озброєння: від складних протитанкових і протиповітряних систем до безпілотних повітряних і морських систем та сучасних ракет. Вона також ведеться в умовах безпрецедентної прозорості поля бою, враховуючи доступність комерційних супутникових знімків, нові можливості геолокації і повсюдне поширення смартфонів, доступу до інтернету, соціальних мереж і сервісів агрегації даних. Однак вона ще не охоплює багато складних безпілотних систем далекого радіусу дії, які, безсумнівно, будуть залучені в будь-якому майбутньому конфлікті між великими державами.

Те, що події в Україні не віщують майбутнє війни, також частково пояснюється тим, що небагато воєн дають підказки про те, яким буде майбутнє. Війна в Іраку 2003 року, наприклад, радикально відрізнялася від війни в Перській затоці 1990-91 років, попри те, що вона відбувалася в тому ж регіоні трохи понад десять років потому, і в ній брали участь ті ж самі сторони. Так само американська війна у В’єтнамі кардинально відрізнялася від конфлікту в Кореї. Хоча це не завадило американським радникам намагатися сформувати сили Південного В’єтнаму для конфлікту на кшталт корейського, а не для кампанії проти партизанських сил, на якій мали б зосередитися їхні зусилля.

Розвиток війни ніколи не був лінійним. Вона розвивається ривками, частково завдяки ентузіазму (або його відсутності) генералів і політичних лідерів, які прагнуть засвоїти уроки і застосувати їх у майбутньому, а частково – завдяки контексту, можливостям, обмеженням та іншим якостям (в тому числі готовності йти на жертви) учасників бойових дій. Розвиток технологій сприяв змінам у війнах з моменту винайдення пороху, зокрема, з появою кулемета в 19 столітті, танка в Першій світовій війні і ядерних бомб, які завершили Другу світову війну, докорінно змінивши вигляд бою.

Значна частина роздумів Пентагону про Холодну війну в 1970-х і 1980-х роках, а пізніше про війну в Перській затоці, наприклад, була натхненна глибоким вивченням війни Йом-Кіпур між Ізраїлем і арабськими країнами в 1973 році. З іншого боку, реакція американських військових на досвід у В’єтнамі полягала в тому, щоб відправити іррегулярну війну на смітник історії. Тому американським збройним силам після терактів 11 вересня 2001 року довелося засвоювати уроки, які слід було винести з найдовшої війни в історії США.

«Війна в Україні вже багато чому навчила нас про застаріле озброєння і надзвичайно високі показники споживання боєприпасів. З технічної точки зору, конфлікт багато чого розповів про те, що працює, а що ні, але не так багато, як це могло б бути, враховуючи, що у війні ще не залучено багато з передових можливостей, якими володіють великі держави», – пишуть автори.

Тому Україна далека від того, щоб стати ідеальним прикладом для більш загальної війни між найсучаснішими збройними силами світу. Америка і НАТО досі не надали Україні таких найсучасніших систем, як винищувачі п’ятого покоління і новітні безпілотники, які їхні війська могли б швидко розгорнути в разі агресії Росії проти однієї з країн НАТО.

Будь-який прямий конфлікт між НАТО і Росією в країнах Балтії або в Сувалкській протоці під Калінінградом, безсумнівно, передбачатиме використання набагато потужніших засобів розвідки, спостереження і розвідувальних систем, ніж ті, що були застосовані в Україні, а також набагато далекобійніших, більших і швидших боєприпасів і досконаліших систем озброєння повітряного, морського, наземного, підводного, космічного і кібернетичного простору.

«Те, що можна побачити, можна вдарити, а те, що можна вдарити, можна вбити», – говорила приказка часів Холодної війни. Цей вислів часто повторювали, хоча він ніколи не застосовувався на практиці через обмежену здатність бачити і завдавати глибоких ударів, особливо по рухомих цілях. Проте, зважаючи на досягнення останніх трьох десятиріч, а особливо на досконалість систем спостереження, з’єднаних з системами озброєнь надійними комунікаційними мережами, цю приказку потрібно відродити і сприймати серйозно», – вважають Петреус і Робертс.

Сьогодні практично будь-яку значну військову платформу: від кораблів і літаків до об’єктів матеріально-технічного забезпечення і з’єднань військ, – все частіше можна побачити на будь-якому театрі воєнних дій (хоча підводні системи все ще важче виявити). Таким чином, вони також можуть бути уражені, зокрема складними ракетами і роями БПЛА, здатними подолати оборону і завдати надзвичайно точний удар.

Зважаючи на цю нову реальність, політичні і військові лідери повинні використовувати передові технології, в тому числі штучний інтелект і робототехніку, для трансформації усіх аспектів своїх збройних сил. А там, де це не стримує потенційних супротивників, системи озброєнь повинні бути захищені від армад відносно недорогих дронів, від ракет з сенсорним наведенням, а також в кібернетичному і космічному просторі.

«На війні необхідність є матір’ю винаходів. Але замість того, щоб Росія демонструвала майстерність гібридної війни, яку нібито пропагувала її так звана доктрина Герасимова, саме Україна, попри свої обмежені ресурси, найбільш вражаюче продемонструвала майстерність у всіх сферах ведення війни (хоча багатокілометрові мінні поля на півдні України наразі стримують її успіхи в цій сфері). Зокрема, Україна виявилася набагато стійкішою в кіберпросторі, ніж очікувалося, підірвавши репутацію Росії як майстра кібератак», – підкреслюють автори.

Україна стала протверезним досвідом для Владіміра Путіна. Він і його верховне командування можуть не сумніватися, що досягнення їхніх цілей буде набагато складнішим у будь-якій ширшій війні, яку вони спровокують проти НАТО. Попри всю інноваційність, рішучість і мужність українців, їхня боротьба не може вважатися точним відображенням майбутнього війни, хоча вона, безсумнівно, дає уроки з минулого і натяки на те, що може статися в майбутньому.