ІНТЕРВ’Ю
Експерт з питань Росії *Сабіне Фішер про майбутнє Росії, вплив кремля в Європі та російський шовінізм.
Путін виголосив промову в Бундестазі в 2001 році про інтеграцію Росії в Європу і партнерство. З лютого минулого року він веде жорстоку агресивну війну проти України. Як могло статися, що ситуація змінилася таким чином?
е доречно, що про цю промову досі так часто згадують. Позиція Путіна, висловлена тоді, не має нічого спільного з реальною російською зовнішньою політикою навіть через кілька років. Промова також була виголошена в зовсім іншому історичному контексті. Якщо придивитися до неї уважніше, то можна побачити, що певні речі вже тоді існували: наприклад, дуже велика відстань до США. Також спроба дати зрозуміти Німеччині, що майбутнє Європи пов’язане з Росією, а не зі Сполученими Штатами. Ця антитрансатлантична позиція дуже чітко простежується в цій промові. Це аспект, який був повністю втрачений у нашому дискурсі та колективній пам’яті. У своїй книзі я описую постійну інтенсифікацію того, що я називаю російським шовінізмом у трьох напрямках: по-перше, агресивний націоналізм та імперіалізм у російській політиці; по-друге, сексизм і крайній патріархат; і по-третє, автократія. Ці три тенденції неухильно і дедалі різкіше посилювалися протягом останніх 23 років. Вони значною мірою сприяли початку війни Росії проти України у 2014 році та повномасштабному вторгненню 24 лютого 2022 року.
В яких моментах ви конкретно спостерігаєте ці три стовпи в Росії?
Націоналізм та імперіалізм проявляються насамперед у зовнішній політиці, особливо у відносинах із сусідніми державами. Російська політична еліта одержима ідеєю, що Росія, як велика держава в багатополярному світі, має право на регіональну сферу впливу, в якій вона визначає і забезпечує дотримання правил. У цій сфері впливу велика держава є єдиним актором, який реально претендує на повний суверенітет. Таке ставлення вже існувало в 1990-х роках, але стало визначальним для політики в 2000-х роках за часів режиму Путіна. Зростання сексизму я бачу, серед іншого, у постійному погіршенні прав жінок і все більш дискримінаційній політиці щодо ЛГБТКІ. Це відбувається як на суспільному рівні, так і на політичному та правовому.
Жінки та маргіналізовані групи майже не залучені до процесу прийняття рішень.
Систематичне закріплення цієї дискримінації в російській “правовій системі” через репресивне законодавство, яке все частіше систематично використовується для витіснення феміністичного та ЛГБТКІ-активізму з політичної та соціальної сфери, є одним із прикладів. Російський режим вже перейшов до дуже пронаталістської політики у 2000-х роках, оскільки, з точки зору цього самого сексистського та патріархального режиму, це був нібито єдиний спосіб вирішити демографічні проблеми, з якими зіткнулася Росія на тлі трансформаційної кризи 1990-х років. Ця тенденція до так званих традиційних цінностей значно посилилася в 2011/12 роках після повернення Путіна до Кремля. У російській політиці надзвичайно домінують чоловіки. Жінки та маргіналізовані групи майже не беруть участі у процесі прийняття рішень. Автократизація є стовпом у цій шовіністичній тріаді, яка неминуче випливає з двох інших. Адже націоналізм і сексизм – відповідно, патріархат – самі по собі є автократичними. Якщо суспільні та приватні відносини структуровані таким чином, то майже неминуче, що політичні відносини та політична система також матимуть сильні автократичні тенденції. Націоналізм та імперіалізм, сексизм та автократія тісно пов’язані між собою, вони обумовлюють та підсилюють одне одного. Вони продукують насильство – внутрішнє і зовнішнє.
Праві популістські європейські партії, такі як “Національне об’єднання” або AfD, роками підтримують тісні стосунки з Кремлем. Чи може російський шовінізм також причалити до Європи через ці партії?
Так, правопопулістські та правоекстремістські сили в ліберальних демократіях створюють точки дотику через свої ідеологічні перегуки з російським шовінізмом і є воротами для російської політики. Це саме по собі є вкрай неліберальним і антиєвропейським. Вона спрямована проти Європейського Союзу як втілення ліберального порядку і цінностей. Це системна загроза, на яку також потрібно реагувати системно. Праві популістські політичні сили є каналами, якими російський шовінізм підриває ліберальні демократії, а також Європейський Союз. Проблеми і кризи ліберальних демократій, звичайно, не спричинені Росією чи іншими недружніми до ЄС акторами. Але ці актори використовують ці кризи, щоб послабити лібералізм і демократію, які вони сприймають як загрозу для себе.
Росія використовує для своєї пропаганди ЗМІ, які спрямовані безпосередньо на міжнародну і особливо європейську аудиторію. Яку роль це відіграє у сприйнятті війни в Україні європейцями?
Ці російські закордонні пропагандистські ЗМІ відіграють важливу роль і, зрештою, – російські пропагандисти, такі як Маргарита Симоньян, неодноразово говорили про це дуже відкрито – вони є зброєю війни. Відповідно, починаючи з 2000-х років, Росія все більше і більше цілеспрямовано та інтенсивно інвестує в ці медіа – Russia Today, Ruptly чи Sputnik. Через ці медіа робляться дві речі: поширюється російська пропаганда і здійснюється дезінформація. З одного боку, для передачі російських пропагандистських наративів, наприклад, про війну проти України. Але також повністю релятивізувати правду та об’єктивність. Дуже яскравим прикладом стало збиття MH17, малайзійського пасажирського літака над Донбасом з майже 300 жертвами, де можна було спостерігати, як російські пропагандистські ЗМІ протягом дуже короткого часу запустили в світ десятки різних версій цієї події.
Ви дійсно повинні розглядати ці іноземні пропагандистські ЗМІ як зброю в російській гібридній та інформаційній війні.
Мета цієї стратегії – досягти тотальної плутанини, повної релятивізації та піддати сумніву будь-яку форму істини. До певної міри це досить успішно. Деякі європейські суспільства є більш сприйнятливими до цього, ніж інші. У Польщі, наприклад, вони матимуть набагато менший успіх, ніж – на жаль – у Німеччині та інших західноєвропейських суспільствах. І тут також причина в тому, що є точки дотику з праворадикальними і правоекстремістськими політичними течіями. Російська пропаганда підхоплюється і поширюється далі, і тому вона, безумовно, може досягти часткових успіхів для себе. Онлайн-ЗМІ та інтернет як комунікаційний простір є настільки важливими ще й тому, що ЄС заборонив російські пропагандистські ЗМІ після початку повномасштабного вторгнення. Однак вони все ще легко доступні через інтернет. А отже, вони потужні, як і російські боти та тролі в соціальних мережах. Ви дійсно повинні розглядати ці іноземні пропагандистські ЗМІ як потужну зброю в російській гібридній та інформаційній війні.
Якщо Росія програє війну проти України, що станеться з шовінізмом у Росії?
На жаль, я приходжу до не дуже оптимістичного висновку, що шовінізм продовжить відігравати роль у російській політиці навіть у малоймовірному випадку демократичного переходу. Також і в суспільстві, оскільки він вкорінений у політичних поглядах, сприйнятті та ідентичності. Треба припустити, як це було у 1990-х роках, що ці самі установки залишатимуться ефективними і після зміни демократичного режиму. Я бачу дуже сильний зв’язок між розвитком російської політики і війною проти України. Путін, прийнявши рішення про повномасштабне вторгнення, пов’язав майбутнє свого режиму з результатом цієї війни. І чим ближче Росія до фактичної поразки у цій війні, тим небезпечніше це буде для його режиму.
У книзі я виокремлюю три сценарії майбутнього Росії. Перший – це спадкоємність режиму: поки цей режим перебуває при владі, ми не можемо очікувати, що щось зміниться в російській політиці загалом, і зокрема в її агресивній та анігіляційній політиці щодо України. Другий сценарій – це крах режиму, який може статися, наприклад, якщо Україна досягне значних військових успіхів, таких як прорив до Азовського моря або відвоювання Криму. Такий удар може призвести до великої внутрішньої нестабільності і, можливо, до громадянської війни в Росії. Ми бачили це на власні очі протягом лише 24 годин після заколоту Пригожина. Але навіть у третьому сценарії, демократичного переходу, слід припустити, що, зважаючи на структуру політичної еліти і суспільства, в Росії все одно залишаться значні шовіністичні гравці. Отже, шовінізм залишиться незалежно від того, як розвиватиметься країна, але це не означає, що він не може зменшитися в разі демократичного переходу.
Чи є феміністична зовнішня політика, яку проводить Німеччина, правильною відповіддю на шовіністичну політику Росії?
Я вважаю, що ця війна докорінно змінила німецьку політику. Навіть весь комплекс поставок зброї був би просто немислимий до вечора 23 лютого минулого року. Феміністична зовнішня політика є важливою відповіддю на шовіністичну агресію Росії. Вона починається з того, що феміністична перспектива робить видимим, перш за все, те, наскільки глибоко сексизм вкорінений в російську політичну і соціальну систему. Що вкрай патріархальні структури і гіпермаскулінність є дуже важливими стовпами цього режиму, його виробництва легітимності і його насильства. І що сексизм є частиною агресії. Феміністична перспектива і погляд на гендер, особливо на приватні стосунки, надзвичайно важливі для раннього виявлення структурного насильства та його можливих наслідків, як всередині країни, так і за її межами. Адже якщо є багато насильства на приватному рівні, то можна припустити, що воно продовжуватиметься і на інших рівнях.
Нерівномірно успадковані структури потребують рефлексії та змін.
Феміністична політика також може зробити важливий внесок у створення сталого миру в Україні в майбутньому: Політично, соціально, економічно. Це включає включення жінок і маргіналізованих груп у політичний процес та участь суспільства в цілому у відновленні. Для цього феміністична перспектива є дуже важливою. На мою думку, вона має бути невід’ємною частиною політики. Несправедливі структури мають бути осмислені та змінені, щоб вони більше не призводили до насильства. Це все ще має бути прописано в імплементації. Це тільки початок, але я радий, що ця перспектива зараз набирає ваги.
*Сабіне Фішер – старший науковий співробітник дослідницької групи Східної Європи та Євразії Німецького інституту міжнародних відносин та безпеки (SWP) у Берліні. Раніше вона була керівником проекту “Публічна дипломатія. ЄС та Росія в Московському центрі Карнегі. Вона спеціалізується на зовнішній політиці Росії та відносинах між ЄС та Росією. Нещодавно вона опублікувала книгу “Шовіністична загроза: війни Росії та відповіді Європи”.
Питання ставила Лінн Янсен.
Джерело: IPG–Journal, ЄСМК