Ізраїль не повинен повторювати помилок, яких припустилися Сполучені Штати після 11 вересня. Ось кілька важливих запитань, які необхідно поставити зараз, пише Вільям Ф. Векслер для Atlantic Council.
ЄРУСАЛИМ – Сьогодні на вулицях Єрусалиму біля урядових установ було тривожно тихо. Перехрестя, відомі як місця регулярних протестів, були порожні. Прилеглі магазини були зачинені. Зали Міністерства закордонних справ були малолюдними, оскільки дипломати працювали позмінно і з дому, щоб впоратися з великим навантаженням, яке вже лягло на них, а також як стратегія розпорошення ризиків. Якщо в штаб-квартиру влучать ракети, то міністерство втратить лише керований відсоток своїх офіцерів. Коли я відвідав Міністерство закордонних справ і апарат Ради національної безпеки в середині дня, звичайної довгої черги з бажаючих потрапити на прийом не було. Співробітниця служби безпеки МЗС сказала, що я був першим з американським паспортом, який вона бачила за свою зміну. Це був інший Ізраїль, ніж я звик бачити.
Друзі з аналітичних центрів і фондів, яким я зазвичай дзвонив, щоб обмінятися думками про ізраїльські військові стратегії, зараз раптово стали недоступні, їх негайно призвали в резервісти, щоб допомогти планувати майбутню війну, і вони вже працювали в першу ніч. Сьогодні уряд зробив офіційним те, що прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу оголосив у суботу, офіційно встановивши, що Ізраїль перебуває у стані війни – юридичне визначення, яке дозволяє набагато більшій кількості ізраїльтян повернутися на військову службу. Перші повітряні удари по Газі вже почалися, і питання про майбутню військову кампанію, зрозуміло, домінують в новинах.
З суто військової точки зору, однак, Хамас програв війну в той момент, коли вирішив її розпочати. Ізраїль є значно переважаючою силою, і хоча військові плани ніколи не витримують першого контакту з ворогом, військовий результат цієї війни навряд чи викликає сумніви. Наступного дня після терористичних атак ХАМАСу ізраїльська громадськість виглядає глибоко шокованою, вражаюче згуртованою і рішуче налаштованою на роботу, яку потрібно виконати. Ізраїльська громадськість жадає відплати, а ізраїльські політики з усього політичного спектра змагаються, щоб звучати найжорсткіше, неявно кидаючи виклик один одному, щоб придумати нові прикметники для опису руйнувань, які обрушаться на ХАМАС.
Історії про масові вбивства і викрадення, скоєні Хамасом, тільки починають з’являтися, і коли буде зроблений весь похмурий підрахунок, може виявитися, що за один день було вбито більше ізраїльтян, ніж за весь час другої інтифади. Багатьом за межами Ізраїлю може бути важко повністю оцінити глибину емоційної реакції на наступний день після терактів 10/7, але ті американці, які пам’ятають, що вони відчували наступного дня після 11 вересня, знайдуть це до болю знайомим. І так само як 11 вересня розпочалася війна, яка могла закінчитися лише смертю Усами бін Ладена і ліквідацією Аль-Каїди, подібна доля чекає на ХАМАС і його керівництво в Газі.
Але війни насправді не виграються і не програються лише військовими факторами. Сполучені Штати засвоїли цей вічний урок заново, і особливо болісно, як в Іраку, так і в Афганістані. У 2003 році, в перші тижні американського вторгнення в Ірак, генерал Девід Петреус, як відомо, запитав: “Скажіть мені, чим це закінчиться”. Адміністрація Джорджа Буша вступила у війну, не маючи чіткої відповіді на це фундаментальне питання, не маючи реалістичного бачення того, як Ірак буде управлятися після повалення Саддама Хусейна.
Ізраїль не повинен припуститися подібної помилки. Як його генерали планують війну, так і його політичні лідери повинні планувати мир, який настане після неї. А це починається з того, що на самому початку ставляться правильні запитання. Ось кілька найважливіших з них, які виникли під час моїх сьогоднішніх дискусій.
Як Ізраїль може гарантувати, що кампанія проти Хамасу не переросте в багатофронтову регіональну війну?
Як я писав у суботу, єдиний спосіб для ХАМАСу досягти своїх стратегічних цілей – це розширення конфлікту. Сьогоднішня новина про те, що Тегеран нібито порадив і схвалив атаки 10/7, анітрохи не дивує, але привертає увагу той факт, що джерелом цієї історії були високопоставлені члени Хамасу і Хезболли, а також радник сирійського уряду. Іран явно хоче, щоб ця історія вийшла, ймовірно, сподіваючись спровокувати реакцію Ізраїлю, що призведе до регіональної війни.
Як буде управлятися Газа після війни?
Ще до атак 10/7 в Ізраїлі було багато тих, хто стверджував, на мою думку, помилково, що роз’єднання з Газою у 2005 році було помилкою. Ці голоси стануть гучнішими в найближчі тижні. Я очікую, що в ізраїльському уряді існує консенсус щодо того, що Газі не буде дозволено повернутися до статус-кво домінування ХАМАСу після війни, але я поки що не бачу жодних доказів консенсусу щодо бажаної альтернативи. Дехто виступатиме за нову окупацію, принаймні часткову, а інші вбачатимуть можливість відновити там поселенський рух. Мінуси тут очевидні, і можна сподіватися, що врешті-решт спокійні голови візьмуть гору. Інші будуть виступати за розширення повноважень Палестинської адміністрації на Газу, але її керівництву вже зараз дедалі важче керувати Західним берегом річки Йордан. А ще інші уявлятимуть собі імпортування нового сильного лідера, який протистоїть як ХАМАСу, так і нинішньому керівництву ФАТХу.
Як Ізраїль буде сприйматися на міжнародній арені після війни?
Ізраїльським дипломатам добре відомо, що вони є жертвами несправедливих іноземних наративів, які намагаються делегітимізувати їхнє право на самооборону. Тому вони вже оцінюють “вікно легітимності” війни, тобто період часу, протягом якого їхні дії будуть вважатися належними іноземними урядами, про які вони найбільше піклуються. Динаміка цього виклику в цілому добре зрозуміла, але наявність такої великої кількості іноземних заручників створює новий набір потенційних проблем. Якою буде реакція, коли Хамас використає їх як живий щит, а деякі з них загинуть в результаті ізраїльських операцій? Як Ізраїль може забезпечити, щоб сприйняття результатів війни не підірвало ізраїльські зусилля зі сприяння більшій регіональній інтеграції?
Як ця війна вплине на внутрішню політику та національну ідентичність Ізраїлю?
Друга інтифада залишила незгладимий слід в ізраїльській політиці, поклавши початок чіткому консенсусу правоцентристської більшості з питань національної безпеки, який зберігається дотепер, і розчистивши шлях до нинішніх розбіжностей в ізраїльському суспільстві з питань ідентичності та управління. Чи зрушить ця війна ізраїльську політику ще далі вправо? Або ж лідери скористаються можливістю створити коаліцію національної єдності і розпочнуть процес відходу від розколів у країні?
На жодне з цих питань нелегко відповісти. Але подає надію те, що ізраїльтяни починають ставити їх ще до початку війни.