Щоб змінити архітектуру безпеки на Південному Кавказі, Заходу настав час зробити конкретні дії в регіоні
У 2022 році відчувався певний оптимізм щодо безпосередньої участі Заходу у вирішенні конфлікту в Нагірному Карабаху: у західних столицях, зокрема у Брюсселі, Празі та Вашингтоні, відбувалися численні переговори між лідерами Азербайджану та Вірменії. Але після 19 вересня, коли Баку розпочав військовий наступ на Нагірний Карабах, цей оптимізм почав швидко зникати.
Протягом майже десяти місяців Баку перевіряв реакцію Заходу за допомогою екопротестів, встановлення КПП на Лачинському коридорі та, зрештою, повного його блокування. Він дійшов висновку, що Захід не готовий гарантувати безпеку вірмен у Карабаху або брати на себе зобов’язання у контексті миротворчої діяльності чи розгортання військових сил. Тоді Азербайджан досяг згоди з Анкарою та Москвою і взявся за так звану антитерористичну операцію, хоча переговори, здавалося, просувалися саме на його користь. На думку Азербайджану, зараз ключі до потенційних оборудок саме в руках Росії та Туреччини, а не держав Заходу.
Росія, схоже, лише радіє можливості покарати прозахідний уряд Вірменії руками Азербайджану
Однак, як це не парадоксально, що більше Азербайджан зміцнює владу над Карабахом, то більше він стає залежним від Росії. У Москви залишається військова присутність у Карабаху, і, незважаючи на рішення влади Нагірного Карабаху про саморозпуск , російські війська навряд чи скоро звідти вийдуть. Таким чином, основними сторонами конфлікту фактично стали саме Азербайджан і Росія, і від останньої залежить доля вірмен, які досі залишаються в Карабаху. Вірменія натомість активно самоусувається від цього процесу.
Карт-бланш Росії на войовничі дії з боку Азербайджану, а також невизначеність щодо майбутнього російських військ у Карабаху викликають питання щодо того, які саме відносини зараз у Москви та Баку та які їх потенційні наслідки. Торік Азербайджан підписав угоду про лояльністьз Росією лише за два дні до її вторгнення до України. Ця угода охоплює ключові питання зовнішньої політики та безпеки, такі як «аналогічні або подібні позиції з тематичних міжнародних питань» та зобов’язання «утримуватися від будь-яких дій, які, на думку однієї із Сторін, завдають шкоди стратегічному партнерству та союзним відносинам між двома державами». Хоча Азербайджан не повинен обов’язково стати «другою Білоруссю», виникає занепокоєння тим, що заради територіальних досягнень Азербайджан може принести в жертву частину своєї незалежності.
Росія, яка веде себе як керівна сила регіону, схоже, лише радіє можливості покарати прозахідний уряд Вірменії руками Азербайджану. Москва очікує, що перемога Азербайджану посіє нестабільність у Вірменії, що потенційно може призвести до повалення уряду Пашиняна. Тривалі зв’язки Єревана з Москвою вже зіткнулися зі значними перешкодами, хоча повна зміна в короткостроковій перспективі є малоймовірною. Такі перешкоди стали результатом низки подій, починаючи з відмови ОДКБ допомогти Вірменії під час війни 2020 року та аж до настання Азербайджану у вересні 2022-го. У відповідь на це Єреван почав диверсифікацію зовнішньої політики, відмовившись від такої сильної залежності від Росії. У січні Вірменія скасувала військові навчання з Росією , а у травні прем’єр-міністр Пашиняннатякнув на перегляд альянсу з Москвою , якщо не побачить серйозних переваг такого співробітництва. У червні він відкрито заявив , що Вірменія не є союзником Росії у конфлікті з Україною і що Вірменія почувається затиснутою між Росією та Заходом. Пашинян визнав , що покладатися виключно на Росію у питаннях безпеки було стратегічною помилкою і навіть організував спільні військові навчання із США у вересні. Також він розпочав процес ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду . При цьому Росія стверджує, що до перемоги Азербайджану призвели «загравання Вірменії із Заходом» , а не тісна співпраця з Москвою та Баку.
США та ЄС мають вивчити варіанти виведення тристоронньої угоди з-під контролю Росії та її переміщення під ширший міжнародний контроль
Амбіції Москви виходять за межі Карабаху – вона прагне створити транспортний коридор під назвою « Зангезурський коридор » на основі тристоронньої угоди, підписаної Ільхамом Алієвим, Ніколом Пашиняном та Володимиром Путіним 10 листопада 2020 року. Мета коридору – з’єднати основну частину Азербайджану з ексклавом Нахіджеван через найпівденнішу провінцію Вірменії Сюнік. Незважаючи на те, що встановлення силового контролю над Нагірним Карабахом є порушенням угоди від 10 листопада, Баку наполягає на відкритті Зангезурського коридору як передумові досягнення миру з Вірменією.
Суть питання полягає у природі цієї транзитної ланки. Вірменія готова забезпечити регулярне сполучення з Азербайджаном, але Баку хоче створити екстратериторіальний коридор, який був би не під юрисдикцією Вірменії, що порушує її територіальний суверенітет. Баку стверджував , що напади на південь Вірменії у вересні 2022 року відбувалися саме через те, що Єреван змінював умови або заважав процесу відкриття шляхів сполучення та перевезень, а також заявляв, що йдеться не про напад взагалі, оскільки кордон між двома країнами не є чітко демаркованою. Президент Алієв навіть погрожував, що Азербайджан силоміць захопить територію, необхідну для коридору, якщо Вірменія не виконає цих умов. Нещодавня заява держсекретаря США Ентоні Блінкена на підтримку територіальної цілісності Вірменії викликає побоювання щодо потенційного відновлення військової ескалації через це питання.
Жорстока реальність полягає в тому, що зараз Сполучені Штати та Європейський Союз мають мало варіантів, як запобігти етнічному чищенню вірмен, що підкреслює провал політики Заходу на Південному Кавказі. Але вони повинні вивчити варіанти виведення тристоронньої угоди з-під контролю Росії та її переміщення під ширший міжнародний контроль, в ідеалі за підтримки ООН замість того, щоб передавати важливі комунікаційні лінії Кремлю. Іншим потенційним способом врегулювання може бути офіційна денонсація урядом Пашиняна угоди 2020 року та участь у прямих переговорах із Азербайджаном та Туреччиною, щоб розблокувати регіональні транзитні маршрути на справедливих умовах без участі Росії. Проте, враховуючи високий рівень співробітництва між Анкарою та Москвою, цей шлях зараз є складним.
Великий потенціал має ініційована США міжнародна наглядова місія в Нагірному Карабаху, яка могла б замінити Росію у цій ролі
Примітно, що саме в день початку військових дій Азербайджану, 19 вересня, міністр оборони Росії Сергій Шойгу розпочав візит до Тегерану, у тому числі й для того, щоб отримати згоду Ірану на відкриття коридору. Але зусилля Росії швидше за все були невдалими, адже під час зустрічі з Пашиняном 25 вересня посол Ірану Мехді Собхан підтвердив підтримку Тегераном територіальної цілісності Вірменії. Враховуючи такий складний ландшафт, для боротьби з просуванням Росії в регіоні потрібна більш активна участь США та ЄС. Поки що Франція за прикладом Ірану вирішила відкрити консульство в вірменській провінції Сюнік, а ЄС розгорнув моніторингову місію в вірменських поселеннях на кордоні з Азербайджаном, розуміючи всю делікатність ситуації на місцях.
Великий потенціал має ініційована США міжнародна наглядова місія в Нагірному Карабаху, яка могла б замінити Росію у цій ролі. Але для початку західні держави мають якнайшвидше відмовитися від міфів про енергетичну безпеку та транспортні проекти у своїй політиці щодо Баку. Як зазначивТомас де Ваал, роль Азербайджану в енергетичній безпеці Європи часто переоцінюється; Баку далекий від виконання своїх обіцянок постачати більші обсяги газу. Крім того, Вірменія має не менше, ніж Азербайджан, значення в організації сполучення між Китаєм і Європою через маршрут Середнього коридору, через що така важлива співпраця в регіоні. Отже, Заходу настав час зробити конкретні дії, щоб запобігти новій гуманітарній кризі та змінити архітектуру безпеки на Південному Кавказі.
Автор: Ровшан Маммадлі (Rovshan Mammadli) – журналіст, колумніст і факт-чекер з Баку.
Джерело: IPG-Journal, ЄС