ІНТЕРВ’Ю
Путін також виправдовує напад на Україну розширенням НАТО на схід. Історик Мері Еліз Саротт реконструює, яким саме він був у той час.
wochentaz: Пані Саротте, як історик Ви інтенсивно займалися історією розширення НАТО на схід і розпаду Варшавського пакту. Чи є щось, що вас особливо здивувало?
Мері Еліз Саротт: Важливість України. Коли я починала працювати над своєю книгою про розширення НАТО на схід, я спочатку думав, що мова піде про Польщу, Угорщину, Чехію, країни Балтії. Вони всі зараз там. Але ті, хто при владі, дуже рано сказали, по суті: мир у Європі залежить від України. З сьогоднішньої точки зору, дивно читати це розуміння в історичних джерелах.
Тоді йшлося переважно про ядерні ракети, які були розміщені в Україні.
Коли Україна стала незалежною в 1991 році, вона раптом стала третьою за величиною атомною державою у світі. Там зберігалося понад 1000 ядерних боєголовок. Держсекретар США Джеймс Бейкер стрімголов прилетів до Києва в грудні 1991 року, щоб запитати: хто, будь ласка, контролює ці ракети? Говорили, що контроль все ще був у Москві – з технічних причин, тому що зброєю керували з Москви в радянські часи.
Але так не повинно було залишатися.
Було зрозуміло, що в Україні є інженери, щоб це змінити. Бейкер повернувся і сказав своєму другові і президенту Джорджу Бушу-молодшому: немає важливішого завдання, ніж забезпечення безпеки колишньої радянської ядерної зброї, яка, крім Росії, зберігалася в основному в Україні. Він тоді багато зробив, щоб переконати країну, а також Білорусь і Казахстан знищити або здати цю зброю. Однак у 1992 році Буш несподівано програв президентські вибори Біллу Клінтону, Бейкеру довелося піти, залишивши своєму наступнику проблему, яку терміново потрібно було вирішити. Йшлося про квадратуру трикутника.
Що ви маєте на увазі?
Потрібно було знайти рішення, з яким могли б жити українці, росіяни та країни Центральної та Східної Європи, які наполягали на швидкому вступі до НАТО. Ідея тоді була такою: замість того, щоб негайно прийняти багато країн до НАТО, ми повинні створити проміжну станцію, до якої кожен зможе належати. Це зберігає обличчя для Москви, це тимчасове рішення для України, щоб вона не залишалася осторонь – і допомагає центральноєвропейським і східноєвропейцям технічно адаптуватися до стандартів НАТО. Так, в 1994 році було створено «Партнерство заради миру», до якого приєдналася і Росія. Це створювало можливості для дій.
Як?
Країни Центральної та Східної Європи можуть зблизитися з НАТО і залишитися на межі членства – якщо демократизація в Росії пройде погано, вони можуть швидко вступити. Однак у 1994 році Сполучені Штати і Росія тісно співпрацювали в галузі ядерного роззброєння. Міністр оборони США Вільям Перрі попередив президента Білла Клінтона, що якщо він занадто швидко продовжить розширення НАТО, це поставить під загрозу роззброєння.
У що Клінтон спочатку вплутався. Він не хотів проводити нову розділову лінію через Європу.
Так, але пізніше він змінив свою думку з різних причин і продовжив працювати в НАТО за методом «все або нічого». Україна залишилася в біді. Особисто я вважаю програму “Партнерство заради миру” на той час дуже хорошим рішенням. Хотілося б, щоб так і залишилося. Все виявилося інакше. Іноді мене зображують як противника розширення НАТО на схід. Я ні. Країни Центральної та Східної Європи мали повне право вільно вибирати свій союз, НАТО мало право їх прийняти. Я просто критикую метод, він був занадто швидким і занадто конфронтаційним.
Але це сталося не тільки через Клінтона.
Ні, президентом Росії Борисом Єльциним повинен був стати великий демократ, але потім він знову почав кровопролиття. У жовтні 1993 року його власний парламент був обстріляний, а в 1994 році він почав надзвичайно кровопролитну першу чеченську війну. Поляки та угорці сказали: ми знаємо метод – і тому вони ще палкіше наполягали на членстві в НАТО.
Будапештським меморандумом 1994 року Україна відмовилася від ядерної зброї. У свою чергу, США, Великобританія і Росія запевнили, що її суверенітет і існуючі кордони будуть поважатися. Угода, яку Володимир Путін вперше порушив у 2014 році з анексією Криму.
Я переконаний, що ми на Заході повинні були набагато гостріше відреагувати на анексію Криму. Але Будапештський меморандум називається меморандумом, тому що це не договір. Це не схоже на статтю 5 НАТО, яка зобов’язує всі країни-члени надавати допомогу в разі нападу на країну НАТО. Меморандум став визнанням, яке Україна отримала за здачу зброї. Але коли прийшов поштовх, це був просто папірець.
Сьогодні існує два наративи про розширення НАТО на схід. З російського боку кажуть, що в 1990 році ціною за возз’єднання Німеччини було обіцяно не розширювати НАТО далі на схід. Просто це не було написано. Із західного боку кажуть, що такої обіцянки не було і що в кінці переговорів має значення те, що є в контракті.
Була обіцянка чи ні, багато в чому залежить від того, що ви маєте на увазі під обіцянкою. У цьому відношенні це більше психологічне питання. За словами джерел, чітко зрозуміло, що на переговорах піднімалося питання про розширення НАТО на схід. В кінці 1989-початку 1990-х років Захід думав: що можна запропонувати Михайлу Горбачову, щоб він погодився на возз’єднання? Можливо, він хоче, щоб ми пообіцяли йому, що НАТО не розширюватиметься? Тоді держсекретар США Бейкер і міністр закордонних справ Західної Німеччини Ганс-Дітріх Геншер говорили з ним про це. Горбачов сказав: так, звучить непогано, ми продовжимо про це говорити.
Що було далі?
Після зустрічі з Горбачовим у лютому 1990 року Бейкер повернувся до Вашингтона і доповів про переговори президенту Бушу. Буш сказав, що він дуже розчарований. За його словами, це була помилка, і він не вважає, що про майбутнє НАТО слід домовлятися. Бейкер повинен забрати це назад. Потім Бейкер написав до Міністерства закордонних справ, він написав наступне – я перефразовую, точні цитати та посилання є в моїй книзі – Вибачте, я викликав плутанину; У мене є чітка позиція начальника, ми не ведемо переговорів про майбутній ступінь юрисдикції НАТО. Геншер, однак, більш-менш проігнорував цей лист.
А Гельмут Коль?
Коли Коль зустрічався з Бушем у Вашингтоні, він сказав йому, що якщо ви не підете на поступки Горбачову в НАТО, ви повинні запропонувати йому щось інше. Тоді мова піде про гроші. Буш відповів: Ну і що, у них глибокі кишені. Коль погодився з цим, але Геншер продовжував говорити про НАТО. Потім Коль кілька разів зв’язувався з Геншером і просив його зупинитися. Справа дійшла навіть до того, що він надіслав йому офіційного листа. Коль писав: «[…] Я хотів би офіційно повідомити вам», що він не поділяє позицію Геншера і не підтримує її. «Більше того, я не готовий погодитися з тим, що Федеральний уряд рішуче налаштований з цих питань без будь-яких консультацій».
Як це було вирішено тоді?
Коли справа дійшла до підписання Договору «два плюс чотири» у вересні 1990 року і політики вже приїхали до Москви на церемонію, між західними союзниками і Геншером виникла справжня суперечка. Зрештою, вони домовилися про протокольну ноту. Він передбачав, що іноземним військам НАТО дозволяється перетинати колишню німецьку лінію кордону, якщо це не називалося передачею. Те, що було визначено таким, мало вирішувати уряд об’єднаної Німеччини. Це актуально і сьогодні.
Тобто те, що російська сторона називає обіцянкою, було лише уявним експериментом, але воно мало довге життя через розбіжності із західною стороною на переговорах?
Це один із способів висловитися. Я вважаю, що те, що написано в Договорі врешті-решт, важливо. Ми не говоримо про недосвідчених людей або дітей. Ми говоримо про міжнародні відносини між Москвою і Заходом, там багато було поставлено на карту, про єдність Німеччини, колишньої нацистської Німеччини. Радянські дипломати не забули записати це в той час. Москва підписала договір, ратифікувала його і отримала передачі за нього. Адже вони отримали 15 мільярдів німецьких марок. Англійською мовою ми б сказали: Вони перевели чек у готівку. Путін завжди про це забуває.
Підхід Путіна до розширення НАТО на схід різко змінився з роками. У 2004 році під час другого раунду розширення, коли до альянсу приєдналися колишні радянські республіки, країни Балтії, він заявив, що проблем у відносинах між НАТО і Росією немає.
Путін радикалізувався. Чим більше насильства він використовував, тим корисніше це питання було для нього в якості виправдання насильства. Все почалося з чеченської війни і вбивств таких журналістів, як Анна Політковська. Потім був його виступ на Мюнхенській конференції з безпеки в 2007 році, в якому він поскаржився, що НАТО не дотрималося нібито наданих гарантій щодо розширення на схід. Так само він поскаржився на нібито зраду у своїй промові про анексію Криму у 2014 році та у своєму виступі наприкінці 2021 року перед широкомасштабним вторгненням в Україну.
Зараз Європа готується до того, що конфлікт з Росією триватиме ще довго після можливого завершення війни в Україні.
Моя книга про взаємодію між німецькою, російською, американською та політикою Центральної та Східної Європи. І там можна побачити, що врешті-решт трагедією стало те, що вікно можливостей не було краще використано. Холодні війни не короткочасні, вони тривають довго. І якщо настане відлига, ви повинні це оцінити. Тоді ми зробили цього недостатньо. Тепер ми повернулися туди, де ми є.
*МЕРІ ЕЛІЗ САРОТТ є професором історії в Школі передових міжнародних досліджень Джона Хопкінса у Вашингтоні, округ Колумбія. Її книга «Ні кроку далі на схід» (C. H. Beck) щойно була опублікована німецькою мовою.
Джерело: TAZ.DE