Вірменія обурена бездіяльністю Москви в конфлікті з Азербайджаном і планує військові навчання з США. Чи буде тепер зміна стратегії?
Зайшли в глухий кут переговори між Вірменією та Азербайджаном, блокада Лачинського коридору та розгортання військ на кордонах: є побоювання нової війни на Південному Кавказі. У цій небезпечній ситуації Вірменія робить ставку на дипломатичне протистояння з Росією, яка фактично є її союзником, оскільки від Москви не можна чекати ні політичної підтримки, ні зброї. Російське керівництво відчуває тиск, щоб підкреслити свою власну роль на Південному Кавказі. Вірменія ж повільно змінює курс на захід. Посилення напруженості також є ознакою того, що ера російських правоохоронних органів у регіоні добігає кінця . Чи готова Європа заповнити російський вакуум?
Зображення пробуджує спогади про передостанню війну 2020 року: з’являється все більше аматорських фотографій азербайджанських військових конвоїв як у напрямку території Нагірного Карабаху, яка за міжнародним правом належить Азербайджану, але населена більшість вірмен, до кордону з Вірменією та в азербайджанському анклаві Нахічевань. Також спостерігається збільшення польотів азербайджанських вантажних літаків між союзниками Ізраїлем і Туреччиною до Азербайджану, причому незалежні спостерігачі висловлюють підозру, що це перевезення зброї. Часткова мобілізація азербайджанських військових для навчальних цілей, а також кадри батареї вірменських реактивних систем залпового вогню, які рухаються до кордону, і, нарешті, нещодавні перестрілки з пораненими та загиблими викликають побоювання найгіршого. Побоювання майбутнього геноциду в Нагірному Карабасі, висловлені колишнім головним прокурором Міжнародного кримінального суду Луїсом Морено Окампо, роблять майбутнє невизначеним. Угода, досягнута на вихідних, щодо відновлення поставок допомоги через заблокований Лачинський коридор залишається лише маленьким промінчиком надії. Невідомо, чи триватиме угода і як довго. Підкріплюють це внутрішні суперечки в керівництві невизнаної Республіки Арцах щодо правильного курсу щодо Азербайджану – між жорсткою позицією та готовністю до прямих переговорів. Побоювання майбутнього геноциду в Нагірному Карабасі, висловлені колишнім головним прокурором Міжнародного кримінального суду Луїсом Морено Окампо, роблять майбутнє невизначеним. Угода, досягнута на вихідних, щодо відновлення поставок допомоги через заблокований Лачинський коридор залишається лише маленьким промінчиком надії. Невідомо, чи триватиме угода і як довго. Підкріплюють це внутрішні суперечки в керівництві невизнаної Республіки Арцах щодо правильного курсу щодо Азербайджану – між жорсткою позицією та готовністю до прямих переговорів. Побоювання майбутнього геноциду в Нагірному Карабасі, висловлені колишнім головним прокурором Міжнародного кримінального суду Луїсом Морено Окампо, роблять майбутнє невизначеним. Угода, досягнута на вихідних, щодо відновлення поставок допомоги через заблокований Лачинський коридор залишається лише маленьким промінчиком надії. Невідомо, чи триватиме угода і як довго. Підкріплюють це внутрішні суперечки в керівництві невизнаної Республіки Арцах щодо правильного курсу щодо Азербайджану – між жорсткою позицією та готовністю до прямих переговорів. Угода, досягнута на вихідних, щодо відновлення поставок допомоги через заблокований Лачинський коридор залишається лише маленьким промінчиком надії. Невідомо, чи триватиме угода і як довго. Підкріплюють це внутрішні суперечки в керівництві невизнаної Республіки Арцах щодо правильного курсу щодо Азербайджану – між жорсткою позицією та готовністю до прямих переговорів. Угода, досягнута на вихідних, щодо відновлення поставок допомоги через заблокований Лачинський коридор залишається лише маленьким промінчиком надії. Невідомо, чи триватиме угода і як довго. Підкріплюють це внутрішні суперечки в керівництві невизнаної Республіки Арцах щодо правильного курсу щодо Азербайджану – між жорсткою позицією та готовністю до прямих переговорів.Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян нещодавно визнав територіальну приналежність Нагірного Карабаху до Азербайджану , тому що це, ймовірно, було неминучим, щоб Азербайджан також визнав територіальну цілісність і кордони Вірменії. Проте вірменське керівництво виступає за безпечний статус для вірмен, які проживають у Карабасі, але воно занадто слабке, щоб підкреслити цю вимогу без міжнародної підтримки.
2000 російських солдатів фактично служать миротворцями для забезпечення безпеки Лачинського коридору, єдиної артерії постачання Нагірного Карабаху. Так багато про теорію.
Власне, згідно з традиційним вірменським прочитанням, цією опорою є Росія. 2000 російських солдатів фактично служать миротворцями для забезпечення безпеки Лачинського коридору, єдиної артерії постачання Нагірного Карабаху. Так багато про теорію. Насправді, однак, війська, про які йде мова, швидше за все будуть помічені своєю бездіяльністю. Їм не вдалося запобігти встановленню азербайджанського блокпосту, що є явним порушенням угоди про припинення вогню 2020 року. Навпаки, це сталося в межах видимості їх бази. І політично Росія, очевидно, визнала свою слабкість і тому змінила свої пріоритети на Південному Кавказі. Якщо раніше Москва була зацікавлена в збереженні статус-кво, то зараз Москва відкрито говорить про те, що карабаські вірмени повинні прийняти владу Баку над спірною територією.
Розчарування в Єревані Москвою зростає з 2020 року. Очевидно, люди в Кремлі ворогують з прем’єр-міністром Ніколом Пашиняном, легітимізованим народною революцією та демократичними виборами, і хочуть, щоб старі, підтримувані Москвою, авторитарні кліки повернулися в Єреван. У вересні минулого року, коли поновлена ескалація між Вірменією та Азербайджаном призвела до близько 400 смертей і Азербайджану вдалося взяти військові висоти на вірменській території, Москва не привернула уваги ні засудженням Азербайджану, ні наданням допомоги. Хоча Росія мала надати це відповідно до двосторонньої військової угоди та в рамках Організації Договору про колективну безпеку, тодішні заклики Вірменії до дій були марними.
В Єревані поступово поширюється відчуття, що перед лицем військової загрози та переходу Росії (так званої) сторони нема чого втрачати. Нещодавно МЗС Вірменії звинуватило Москву в «повній байдужості» до нападів Азербайджану на територію Вірменії. А Пашинян на початку вересня заявив, що російські миротворці «не виконали своєї місії», коли допустили блокаду Нагірного Карабаху, і що для Вірменії було «стратегічною помилкою» покладатися лише на одного партнера. Про це Пашинян заявив у розмові з італійською газетою La Repubblica, що архітектура безпеки Вірменії була «на 99,999% пов’язана з Росією», залишивши країну без військової підтримки чи поставок боєприпасів після повномасштабного вторгнення Росії в Україну: «Скуштувавши гіркі плоди цієї помилки заднім числом, ми вживаємо заходів [ Зараз] слабкі спроби диверсифікувати нашу безпекову політику», – сказав Пашинян. Чи оприлюднив він ризиковану зміну курсу?
В Єревані поступово поширюється відчуття, що перед лицем військової загрози та переходу Росії на інший бік втрачати вже нічого.
Прес-секретар МЗС Росії Марія Захарова заявила, що важливо брати на себе відповідальність за власні дії, а не намагатися перекладати провину. Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков навіть був змушений додати, що хоча “нові події” змінили ситуацію в регіоні, це не означає, що Росія “буде будь-яким чином обмежувати свою діяльність”. Крім того, Росія продовжує відігравати роль гаранта безпеки.
Але за словами Пашиняна йдуть і дії: минулого тижня Вірменія вперше надіслала Україні гуманітарну допомогу з початку російського вторгнення в Україну. Доставку допомоги супроводжувала особисто Анна Акопян, дружина Пашиняна. Хоча серед вірменського керівництва є велика симпатія до України, через власну залежність вони поки що утримуються навіть від незначних жестів. Напевно, це не випадково сталося цього тижня.
Оголошення Вірменії та США про проведення спільних військових навчань з підготовки миротворців у середині вересня стало повною несподіванкою. Тут, мабуть, ця тема вирішена, тому що Вірменія не відома сильною роллю миротворця, навіть якщо є досвід Косово та Афганістану. Ще більше обурення викликало початок ратифікації парламентом Вірменії Римського статуту. Офіційно Вірменія хоче мати можливість переслідувати Азербайджан перед Міжнародним кримінальним судом. Але цей крок також означає, що президент Путін більше не зможе їздити до Вірменії в майбутньому, тому що його там заарештують.
Керівництво Вірменії йде на ризикований крок.
Керівництво Вірменії йде на ризикований крок. У будь-якому випадку, не варто очікувати різкої реакції з боку Москви, як мінімум дрібних кроків на зразок заборони імпорту окремих товарів (вірменські молочні продукти були заборонені до імпорту кілька місяців тому). Однак вони також попереджають, що в разі нової війни Росія, швидше за все, не заступиться за Вірменію. З одного боку, тому що Росія занадто зав’язана в Україні і просто не може втрутитися . З іншого боку, також виникає питання, чи насправді цього хоче Москва:Нікол Пашинян, швидше за все, політично не пережив би ще одну програну війну. Отже, чи припускає Москва, що в цьому випадку керівництво старого стилю, можливо, більш лояльне до Москви, знову візьме кермо у Вірменії, а молода, крихка вірменська демократія виявиться короткою перервою?
Якщо новий курс вірменського керівництва виявиться стійким і успішним, європейці постануть перед складним питанням: чи готові ми заповнити російський вакуум на Південному Кавказі чи залишимо поле Туреччині, найближчому союзнику Азербайджану? І чи готові ми допомогти молодій вірменській демократії?
Росія має близько 10 000 солдатів у Вірменії (в тому числі біля кордону з Туреччиною), а також війська, розміщені на кордонах з Азербайджаном та Іраном, і 2 000 солдатів в Азербайджані вздовж Лачинського коридору. Збройні сили Вірменії тісно пов’язані з Росією, протиповітряна оборона, наприклад, була б неможливою без ЄС. З місією цивільних спостерігачів цього року ЄС уже робить більше, ніж наважувався робити раніше. Місія користується найвищим рівнем довіри у Вірменії, де вони хотіли б бачити розширення, включно з мандатом на відновлення військової техніки, в ідеалі також до зони конфлікту на азербайджанській стороні кордону.Час Росії закінчується. Мандат на Лачинський коридор закінчиться в 2025 році, і тоді Азербайджан стане першою країною на Південному Кавказі без російської військової присутності. А існування найбільшої російської військової бази в Гюмрі, Вірменія, лише договірно зафіксовано в часі, наразі до 2044 року. Оскільки Росія не має сухопутного зв’язку з Вірменією, а Грузія, яка прагне приєднатися до ЄС і НАТО, знаходиться між ними, і Росія, ймовірно, буде зайнята внутрішніми проблемами після ймовірної поразки в Україні, постійна присутність Росії у Вірменії не здається висіченим у камені.
У будь-якому випадку, зміна курсу Пашиняна б’є по нервах молодому поколінню Вірменії. Понад 30 років питання Нагірного Карабаху об’єднувало вірменський народ і, здавалося, домінувало в усій політиці. З визнанням належності Нагірного Карабаху до складу Азербайджану цей період завершився. Якщо ви запитаєте молодь у Вірменії, мрія про демократичну європейську Вірменію є об’єднуючим елементом і великою надією на майбутнє. Але чи готова Європа прийняти цю надію? Безвізовий режим для Вірменії, яка вже має тісні зв’язки з ЄС через діаспору, буде першим кроком; сильніша присутність – можливо, також військова – друга. У довгостроковій перспективі дебати про європейську перспективу Вірменії стають дедалі ймовірнішими.
Автор: Марсель Ретіг є керівником південнокавказького регіонального офісу Фонду Фрідріха Еберта та відповідає за Грузію, Вірменію та Азербайджан. Раніше працював в офісі FES в Україні та Молдові, Російській Федерації та Білорусі.
Джерело: IPG-Journal, ЄС