Те, що дехто називає протекціонізмом і меркантилізмом, насправді є зміщенням балансу в бік розв’язання національних проблем. Найбільший ризик для світової економіки походить не від цієї ширшої переорієнтації, яку слід вітати, а від китайсько-американського суперництва, яке загрожує потягнути всіх на дно, про це пише Дані Родрік в колонці для Project Syndicate
“Ера вільної торгівлі, схоже, закінчилася. Як розвиватиметься світова економіка в умовах протекціонізму?”
Це одне з найпоширеніших питань, які я чую сьогодні. Але відмінність між вільною торгівлею та протекціонізмом (як і між ринком та державою, або між меркантилізмом та лібералізмом) не особливо допомагає зрозуміти глобальну економіку. Воно не лише спотворює недавню історію, але й неправильно тлумачить сьогоднішні політичні перетворення та умови, необхідні для здорової глобальної економіки.
“Вільна торгівля” викликає уявлення про те, що уряди відступають, щоб дозволити ринкам самостійно визначати економічні результати. Але будь-яка ринкова економіка вимагає правил і норм – стандартів продукції, контролю за антиконкурентною діловою поведінкою, захисту прав споживачів, праці та навколишнього середовища, функцій кредитора останньої інстанції та фінансової стабільності – які, як правило, запроваджуються і виконуються урядами.
Більше того, коли національні юрисдикції пов’язані між собою через міжнародну торгівлю та фінанси, виникають додаткові питання: Правила та норми яких країн повинні мати пріоритет, коли бізнес конкурує на глобальних ринках? Чи слід розробляти правила заново через міжнародні договори та регіональні чи глобальні організації?
У цьому світлі стає зрозуміло, що гіперглобалізація, яка тривала приблизно з початку 1990-х років до початку пандемії COVID-19, не була періодом вільної торгівлі в традиційному розумінні. Торговельні угоди, підписані за останні 30 років, стосувалися не стільки усунення транскордонних обмежень на торгівлю та інвестиції, скільки регуляторних стандартів, правил охорони здоров’я та безпеки, інвестицій, банківської справи та фінансів, інтелектуальної власності (ІВ), праці, довкілля та багатьох інших питань, які раніше належали до сфери внутрішньої політики.
Ці правила не були нейтральними. Вони, як правило, надавали пріоритет інтересам політично пов’язаного великого бізнесу, такого як міжнародні банки, фармацевтичні компанії та транснаціональні корпорації, над усіма іншими. Ці компанії не лише отримали кращий доступ до світових ринків, але й стали основними бенефіціарами спеціальних міжнародних арбітражних процедур, спрямованих на скасування державного регулювання, яке зменшувало їхні прибутки.
Аналогічно, під виглядом вільної торгівлі контрабандою були введені жорсткіші правила інтелектуальної власності, які дозволяють фармацевтичним і технологічним компаніям зловживати своїм монопольним становищем. Уряди підштовхували до вивільнення потоків капіталу, в той час як робоча сила залишалася в пастці за кордонами. Питаннями зміни клімату та охорони здоров’я нехтували, частково через те, що їх витіснив порядок денний гіперглобалізації, а також тому, що створення суспільних благ у будь-якій з цих сфер зашкодило б інтересам бізнесу.
Останніми роками ми стали свідками зворотної реакції на цю політику, а також широкого перегляду економічних пріоритетів загалом. Те, що дехто називає протекціонізмом і меркантилізмом, насправді є переорієнтацією на вирішення важливих національних проблем, таких як переміщення робочої сили, відсталі регіони, кліматичні зміни та громадське здоров’я. Цей процес необхідний як для того, щоб вилікувати соціальну та екологічну шкоду, завдану гіперглобалізацією, так і для того, щоб створити більш здорову форму глобалізації в майбутньому.
Промислова політика президента США Джо Байдена, зелені субсидії та положення про “зроблено в Америці” є найяскравішими прикладами такої переорієнтації. Правда, ця політика викликає роздратування в Європі, Азії та країнах, що розвиваються, де її розглядають як таку, що суперечить усталеним правилам вільної торгівлі. Але вона також є прикладом для тих, хто – часто в тих самих країнах – шукає альтернативи гіперглобалізації та неолібералізму.
Нам не потрібно заглиблюватися в історію, щоб знайти аналог системи, яка може з’явитися в результаті цих нових політик. Під час Бреттон-Вудського режиму після 1945 року, який переважав за духом до початку 1980-х, уряди зберігали значну автономію у питаннях промислової, регуляторної та фінансової політики, причому багато з них надавали пріоритет здоров’ю своїх національних економік, а не глобальній інтеграції. Торговельні угоди були вузькими і слабкими, накладаючи мало обмежень на розвинуті економіки, але ще менше – на країни, що розвиваються. Внутрішній контроль над короткостроковими потоками капіталу був скоріше нормою, ніж винятком.
Незважаючи на цю більш закриту (за сьогоднішніми мірками) глобальну економіку, Бреттон-Вудська епоха виявилася сприятливою для значного економічного і соціального прогресу. Країни з розвиненою економікою пережили десятиліття швидкого економічного зростання та відносної соціально-економічної рівності аж до другої половини 1970-х років. Серед країн з низьким рівнем доходу ті, що прийняли ефективні стратегії розвитку – такі як “Східноазійські тигри” – зростали стрибкоподібно, навіть незважаючи на те, що їхній експорт стикався з набагато вищими бар’єрами, ніж країни, що розвиваються, сьогодні. Коли Китай з великим успіхом приєднався до світової економіки після 1980-х років, він зробив це на власних умовах, зберігаючи субсидії, державну власність, управління валютою, контроль за рухом капіталу та інші політики, що більше нагадують Бреттон-Вудську систему, ніж гіперглобалізацію.
Спадщина Бреттон-Вудського режиму повинна змусити задуматися тих, хто вважає, що надання країнам більшої свободи дій у проведенні власної політики неодмінно шкодить світовій економіці. Забезпечення власного внутрішнього економічного здоров’я – це найважливіше, що країна може зробити для інших.
Звичайно, історичний прецедент не гарантує, що новий політичний порядок денний призведе до створення сприятливого глобального економічного порядку. Бреттон-Вудський режим діяв в умовах холодної війни, коли економічні відносини Заходу з Радянським Союзом були мінімальними, а радянський блок мав лише невелику частку у світовій економіці. Як наслідок, геополітична конкуренція не завадила розширенню торгівлі та довгострокових інвестицій.
Сьогодні ситуація зовсім інша. Головним суперником Америки зараз є Китай, який займає дуже велику позицію у світовій економіці. Справжній розрив відносин між Заходом і Китаєм мав би серйозні наслідки для всього світу, в тому числі для розвинених країн, через їхню значну залежність від Китаю у сфері промислових поставок. Таким чином, можна знайти багато вагомих причин для занепокоєння щодо майбутнього здоров’я світової економіки.
Але якщо світова економіка і стане негостинною, то це станеться через неправильне управління геополітичною конкуренцією між Америкою і Китаєм, а не через якусь нібито зраду “вільної торгівлі”. Політики і коментатори повинні зосередитися на ризиках, які дійсно мають значення.