Хвиля військових переворотів в Африці, останній з яких стався в багатій на нафту центральноафриканській країні Габон 30 серпня, є тривожним сигналом для всього світу.

Починаючи з 2020 року влада перейшла до рук військових вже в кількох країнах континенту – у Малі, Гвінеї, Буркіна-Фасо, Нігері та Габоні.

У Чаді військові після загибелі президента у бою з повстанцями в обхід конституції просто передали владу його сину.

У Судані військові у 2021 році усунули прем’єра, призначенню якого самі сприяли і вже самостійно вирішили керувати країною. А цього року між двома конкуруючими групами всередині хунти спалахнули сутички з тисячами жертв.

Ще в кількох країнах спроби переворотів (Гамбія, Гвінея-Бісау, Сан-Томе і Принсіпі) та змова військових (Сьєрра-Леоне) зазнали невдачі.

У деяких країнах Африки військові хунти оголосили, що передадуть владу обраним урядам, проте лише після перехідного періоду, який триватиме кілька років. Немає жодної гарантії, що цей період не продовжать під приводом боротьби з нападами джихадистів, як в Малі або Буркіна-Фасо, чи заради здійснення необхідних, на думку військових хунт, перетворень.

Дедалі більше офіцерів, які мають вплив в армії, вирішують, що можуть визначати майбутнє власних країн разом з групами своїх прихильників.

Перевороти в Африці – правило чи виняток?

Для Африки, особливо для більшості франкомовних країн континенту, перевороти не є чимось унікальним в історії.

Проте за останні три роки їхня кількість суттєво зросла у порівнянні з періодом 2000-2020 років, який для більшості африканських країн позначився домінуванням демократично обраних урядів та високими показниками економічного зростання.

Саме в цей час відбулося становлення Африканського союзу, з’явилася хвиля оптимістичних прогнозів щодо майбутнього континенту.

Проте далися взнаки соціальні наслідки пандемії та війни Росії проти України. Інфляція, зростання цін на продовольство та паливо загострили всі економічні негаразди і політичні протиріччя, які існували в африканських країнах і раніше.

Наприклад, у Малі, Буркіна-Фасо та Нігері це була активізація джихадистських угруповань, які з 2012 року перетворили Західну Африку в один з найбільш нестабільних регіонів планети, у Гвінеї та Габоні – звинувачення обраних на виборах президентів у фальсифікаціях та авторитаризмі.

Суттєвим фактором для більшості країн лишається демографічний вибух – кількість молоді постійно зростає, робочих місць не вистачає. Захисників обраних урядів під час переворотів виявилося замало, натомість центральні площі заповнювала невдоволена молодь, яка підтримувала військових.

Антизахідні настрої

Ініціатори військових переворотів максимально використали на свою користь антизахідні, особливо антифранцузькі настрої. Майже всі країни, в яких відбулися перевороти – колишні французькі колонії, де Франція довго мала великий вплив в рамках “Франсафрік” – системи тісних політичних та економічних зв’язків із впливом на внутрішню і зовнішню політику африканських держав.

Під час Холодної війни Франція сприяла зміні влади в деяких країнах Африки, але й після її завершення французьких президентів, особливо Ніколя Саркозі, звинувачували у втручанні у внутрішні справи деяких африканських держав, зокрема, через активну участь у війні в Лівії (2011) проти Муамара Каддафі.

В останні роки Франція намагається побудувати новий імідж у країнах Африки, проте звинувачення у подвійних стандартах є досить поширеними. Наприклад, Емманюель Макрон засудив перевороти в Малі та Нігері, хунти яких поставили за мету розрив відносин з Францією, але лояльно поставився до військового лідера Чаду Махамата Дебі, який відносини з Парижем прагне зберегти.

Деякі військові хунти (Малі, Буркіна-Фасо) почали активно розбудовувати відносини з противниками Заходу, насамперед з Росією. Буркінійська хунта на чолі з капітаном Ібрагімом Траоре оголосила також про бажання побудувати тісні відносини з Китаєм, Іраном, КНДР та Венесуелою.

Францію та Захід прихильники хунт використовують як “цапів-відбувайлів”, звинувачуючи їх в протидії змінам та усіх бідах.

Як реагує Захід та прозахідні еліти

Лакмусовим папірцем реакції Заходу та демократичних країн Африки був переворот у липні цього року у Нігері, багатій на уран та нафту західноафриканській країні.

Західноафриканська спільнота держав ECOWAS на чолі з Нігерією оголосила ультиматум хунті Нігеру, вимагаючи повернути владу обраному президенту Мухамеду Базуму, і пригрозила введенням до країни військового контингенту об’єднання.

Проте термін ультиматуму давно сплив, ніякої військової інтервенції не сталося, по суті єдиним засобом протидії військовому режиму лишаються економічні санкції.

Брак рішучих дій попри гучні обіцянки міг лише переконати амбітних військових в усьому регіоні, що великого опору встановленню диктатур вони не зустрінуть.

Натомість хунта Нігеру за цей час фактично домовилася про взаємодопомогу з хунтами Буркіна-Фасо та Малі і дозволила їм ввести війська на територію держави у разі інтервенції ECOWAS. Від Франції військові правителі Нігеру вимагають тепер вивести війська з країни (1500 французьких військових) і забрати французького посла.

Париж поки що проігнорував ці вимоги, бо вважає хунту нелегітимною.

Поки навколо Нігеру зберігається напруга і невизначеність, частково справджуються найгірші прогнози про те, що кілька успішних військових переворотів запустили крах демократичних режимів в Африці, немов у теорії доміно.

Звісно, в деяких країнах Африки військові взагалі ніколи в історії не були при владі (Сенегал, Танзанія, Кенія та низка інших), і навряд чи варто там очікувати переворотів. Проте в багатьох інших, особливо франкомовних країнах з історією переворотів у минулому та нестабільними політичними інститутами, спокуса амбітних офіцерів захопити владу може бути занадто великою, щоб встояти.

Переворот у Габоні

Останній переворот у Габоні можна розцінити і як “палацовий переворот”, адже створений військовими “Комітет переходу і реставрації інститутів” очолив кузен скинутого президента Алі Бонго – командувач Республіканської гвардії, генерал Бріс Клотер Олігі Нгема.

Він не є якоюсь темною конячкою, був ад’ютантом батька нинішнього президента – Омара Бонго, після смерті якого впав на деякий час у немилість в його сина і був відправлений у “дипломатичне заслання” на посаду військового аташе. Але у 2019 році повернувся до країни на високу посаду.

Не викликають якогось подиву і натовпи, які радіють тому, що президента усунули від влади – династія Бонго править Габоном 56 років. Чинного президента опозиція часто звинувачувала у фальсифікації виборів і в тому, що він отримав владу у спадок.

Проте, як і у випадку з іншими військовими хунтами, є вірогідність, що у Габоні так само буде перехідний уряд, який максимально відкладатиме проведення наступних виборів. Якщо ж західні держави вимагатимуть повернення до демократичного правління, хунта може почати шукати нових партнерів.

Що далі буде з Африкою

Наслідки масового приходу до влади військових режимів можуть бути катастрофічними для Африки. Вони можуть використовувати бюджетні кошти та позичати гроші в інших держав без жодного контролю з боку суспільства, хунтам простіше змусити замовкнути журналістів чи незадоволену опозицію.

І оскільки західні держави та МФО навряд чи будуть позичати гроші нелегітимним режимам, вони шукатимуть і далі фінансову й військову підтримку в Росії та Китаю в обмін на доступ до місцевих природних ресурсів та зовнішньополітичну підтримку.

Наприклад, Малі, яка раніше утримувалася під час голосування резолюцій за цілісність України, у лютому 2023 року проголосувала проти такої резолюції. Проте російська допомога аж ніяк не допомогла ані Малі, ані Буркіна-Фасо вирішити безпекові питання – 2022 рік був “найсмертельнішим” за кількістю жертв атак джихадистів в цих країнах, повідомляє Armed Conflict Location & Event Data Project.

В підсумку африканські країни, які потрапили під правління хунт, можуть вийти з цієї епохи з ще більш слабкою економікою та політичними інститутами, купою невирішених безпекових проблем та ще більшим бажанням молоді залишити власну країну.

Георгій Ерман