Коментарі експрезидента Франції викликали побоювання, що пропутінський хор на континенті може стати гучнішим, адже повільний контрнаступ України тисне на рішучість Заходу.
Колишній президент Франції Ніколя Саркозі колись був відомий як «Сарко-американець» за свою любов до свободи ринків, вільних дебатів і Елвіса Преслі. Однак останнім часом він став більше схожим на «Сарко-росіянина». І це в той час, коли безжалісність президента Владіміра Путіна стала очевидною, як ніколи.
В інтерв’ю, які з’явилися на тлі публікацією мемуарів, Саркозі сказав, що можливість визволення Криму з російської анексії «ілюзорна», так само як і вступ України до ЄС або НАТО. Оскільки, на його думку, Київ повинен залишатися «нейтральним». При цьому, Саркозі і наполягав на тому, що Росія і Франція «потребують одна одної», – пише New York Tiems.
«Люди кажуть мені, що Путін вже не та людина, яку я зустрічав. Мені це не здається переконливим. У мене були десятки розмов з ним. Він не ірраціональний», – сказав Саркозі в інтерв’ю Le Figaro.
«Цього разу європейські інтереси не збігаються з американськими», – додав експрезидент Франції.
Його коментарі в інтерв’ю, а також на телеканалі TF1 були, незвичними для колишнього президента, оскільки вони глибоко розходяться з офіційною французькою політикою. Вони викликали обурення з боку посла України у Франції і осуд кількох французьких політиків включно з президентом Еммануелем Макроном.
«Ці висловлювання також підкреслили силу осередків пропутінських симпатій, що зберігаються в Європі. Ці голоси були приглушені з тих пір, як Європа збудувала єдину позицію проти Росії, запроваджуючи чергові пакети економічний санкцій проти Москви і відправляючи військову допомогу Києву. Ймовірність того, що вони стануть гучнішими, зросла, оскільки контрнаступ України поки що виявився непереконливим», – пише американське видання.
«Той факт, що контрнаступ досі не дав плоди, означає дуже довгу війну з невизначеним результатом. Існує ризик політичної та фінансової втоми західних держав, що послабить Україну», – сказала політолог з паризького університету Sciences Po Ніколь Бачаран.
У Франції, Німеччині, Італії й інших країнах навіть очевидні звірства російської армії в Україні не знищили прихильність до Росії, традиційно притаманної крайнім правим і крайнім лівим. Іноді це також стосується і політиків з істеблішменту, таких як Саркозі, які відчувають певну ідеологічну спорідненість з Москвою, звинувачують розширення НАТО на схід у розв’язанні війни або шукають фінансову вигоду.
Від Німеччини, де колишній канцлер від СДПН Герхард Шрьодер став найвідомішим прихильником Путіна, до Італії, де колишній прем’єр-міністр Джузеппе Конте з «Руху п’яти зірок» виступив проти поставок зброї в Україну, – деякі політики здаються непохитними у своїй підтримці Кремля.
У Франції, як і в Німеччині, завжди була значна кількість русофілів і шанувальників Путіна, незважаючи на його неприкриту готовність ліквідувати опонентів. Схоже, що за останнім часом така доля спіткала його колишнього соратника Євгенія Прігожина, який перетворився на вискочку-суперника і очолив короткочасний заколот два місяці тому. Симпатики дуже різні і варіюються від голлістського правоцентристського табору Саркозі з його киплячим обуренням американськИм впливом в Європі і захопленням сильними лідерами, до ультраправої Марін Ле Пен, яка в захваті від боротьби російського автократа з «занепалим Заходом» за сімейні цінності. Крайні ліві, які перебувають у стані похмілля з радянських часів, також мають затяжну симпатію до Росії, яку не викорінила 18-місячна війна. Проте відвертість Саркозі вражає, так само як і його недвозначний проросійський тон і провокаційний вибір часу.
«Голлістська рівновіддаленість від США і Росії – це стара історія, але те, що сказав Саркозі, шокує. Ми перебуваємо у стані війни, і демократії стоять на боці України, в той час як автократії світу – на боці Путіна», – сказала Бачаран.
Упертість емоційного зв’язку французьких правих з Росією багато в чому пояснюється періодичним свербінням «галльських великодержавників» і обуренням масштабами американського післявоєнного домінування. Це проявляється в нинішньому прагненні до європейської «стратегічної автономії» під керівництвом Франції. Навіть центрист Макрон у 2019 році заявив, що Росія «дуже глибоко європейська, і ми віримо в цю Європу, яка простягається від Лісабона до Владивостока».
Зближення з путінською Росією також завжди було пов’язане з грошима. Ультраправа партія «Національне об’єднання» Марін Ле Пен взяла російський кредит. Колишній прем’єр-міністр Франсуа Фійон увійшов до складу правління двох російських фірм (до того, як минулого року пішов у відставку на знак протесту проти війни). А сам Ніколя Саркозі з 2021 року перебуває під слідством через контракт з російською страховою компанією на 3 мільйони євро. Ці фінансові зв’язки з Москвою підірвали довіру до колишнього президента Франції, але не зробили його менш активним.
Він закликав Макрона «відновити діалог» з Путіним, «ратифікувати» анексію Криму через референдум під міжнародним наглядом і заявив, що референдуми також мають бути організовані на сході Донбасу, щоб вирішити питання територіальної приналежності до Росії і України.
«Для Саркозі Донбас – це не окупована територія, а територія, про яку можна вести переговори. Що стосується Криму, то він в його уявленнях частина Росії. Дмітрій Медведєв, колишній російський президент, а нині запеклий критик Заходу, похвалив «здоровий глузд» Саркозі, який виступив проти тих, хто надає ракети «київським нацистам»», – пише New York Times.
Коментуючи слова Саркозі в газеті Libération, журналіст Серж Жюль написав: «Реалізм підказує, що мізерні результати українського контрнаступу несподівано перекроїли карту Росії. Прихильники, які були стриманими, повертаються до мікрофонів. Згадуються слова Едгара Фора, зірки Четвертої республіки: «Це не флюгер обертається, а вітер дме»».
«Якщо метою Заходу було використати значні військові здобутки українського контрнаступу для досягнення вигідної позиції України на переговорах з Москвою, толі зараз цей сценарій здається далеким від реальності», – зауважує американське видання.
Це, в свою чергу, може створити більший тиск на єдність і рішучість Заходу з наближенням президентських виборів у США наступного року. Путін, який, очевидно, зміцнив своє 23-річне правління завдяки вбивству Прігожина, можливо, тягне час. Секретар штату Джорджія Бред Раффенспергер вступив у конфлікт з Дональдом Трампом через вимоги колишнього президента змінити результати виборів 2020 року. Тож не дарма Раффенспергер дивним чином опинився в опублікованому в травні списку осіб, яким заборонений в’їзд до Росії.
Макрон відповів Саркозі, заявивши, що їхні позиції відрізняються і що Франція «не визнає ані анексію Росією української території, ані результати пародійних виборів, які були там організовані». Кілька французьких політиків висловили обурення поглядами Саркозі.
За час війни позиція самого Макрона еволюціонувала від діалогу з Путіним у формі численних телефонних розмов з ним і заяв про те, що Росію не можна «принижувати», до рішучої підтримки української боротьби і президента Володимира Зеленського.
Відлуння позиції Саркозі пролунало і в інших країнах Європи, хоча рішучість Заходу у підтримці України, схоже, не зазнала фундаментальних змін.
Колишній канцлер Німеччини, а нині близький до Путіна російський газовий лобіст Герхард Шрьодер був присутній на святкуванні Дня Перемоги в російському посольстві в Берліні в травні. Там також був присутній Тіно Хрупалла, співголова ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини». Також помітна меншість в СДПН зберігає певні симпатії до Москви. Багато людей в колишній Східній Німеччині, яка була частиною радянської імперії незадовго до об’єднання Німеччини в 1990 році, прихильно ставляться до Кремля. Опитування, проведене в травні, показало, що 73% західних німців підтримують санкції проти Росії, порівняно з 56% тих, хто живе на Сході. «Альтернатива для Німеччини» успішно використовує цей розкол, називаючи себе партією миру.
В Італії найпалкішим прихильником Путіна був Сільвіо Берлусконі, чотириразовий прем’єр-міністр, який помер кілька місяців тому. Джорджа Мелоні, яка зараз очолює ультраправий уряд, дотримується проукраїнської лінії, незважаючи на симпатії ультраправих рухів по всій Європі до саме до Кремля.
Конте, колишній прем’єр-міністр Італії, нещодавно заявив, що «військова стратегія не працює» і призводить до руйнівних фінансових втрат. У Франції відома колишня кандидатка у президенти від соціалістів Сеголен Руаяль, яка назвала українські заяви про російські звірства «пропагандою», оголосила цього тижня, що має намір очолити об’єднану ліву групу на виборах до Європарламенту наступного року. Це стало ще однією маленькою ознакою потенційного відродження проросійських настроїв.
Путін використовував заморожені конфлікти на свою користь у Грузії та інших країнах. Якщо жодна зі сторін не переможе в Україні до виборів у США в листопаді 2024 року, «результат війни буде вирішуватися в США», – сказала Бачаран.