Такий висновок можна зробити, проаналізувавши візити Президента Зеленського на Північ і Південь Європи. А також з того, як пройшла третя Кримська платформа

Війна примушує використовувати будь-які можливості, щоб перетворити ситуативних союзників на друзів, а сторонніх спостерігачів хоча б на прихильних нейтралів. З цим завданням українська дипломатія справляються дедалі краще, від європейської Півночі до Півдня. І не лише в Європі…

Зовнішня політика за умов війни. Цілі незмінні, способи інші

До початку війни контакти з країнами Європи були радше спорадичними та обмежувалися порядком денним, що його визначали наші європейські партнери. З початком Великої війни суттєво збільшилася кількість країн, з якими відносини з суто формальних було переведено у робочий, дружній, навіть, стан. Візити перших осіб європейських країн до України стали чимось звичним. Візити українського президента та міністра закордонних справ до європейських столиць також перестали мати суто ритуальний характер, набувши ділових та ефективних рис.

Країни, які ще донедавна розглядали Україну як аморфне пострадянське утворення, під тиском реалій змушені переглядати своє ставлення. Адже Україна, зараз і на осяжну перспективу, перетворилася з суб’єкта геополітичної битви між Заходом та Сходом.

Розпочавши агресію проти України, Путін намагався на прикладі нашої держави продемонструвати Заходу, що відкидання його вимоги, грудневий 2021 року ультиматум, щодо переформатування Європи за російськими лекалами був не хворобливим маренням, а цілком прорахованим планом. Український спротив довів Європі та всьому світові, що з будь-якого агресора можна збити пиху, а плани насправді можуть виявитися прорахунками.

Винищувачі з Півночі, підтримка з Півдня

Візити президента Зеленського до Швеції, Нідерландів та Данії можна назвати тріумфальними з огляду на новину, яка співпала з його відвідинами Північної Європи – остаточним узгодженням між США та цими країнами рішення передати Україні винищувачі F-16.

Загалом політика Європи (і відвідані Володимиром Зеленським країни не є виключенням) стосовно Росії нагадує китайську тактику «тисячі мілких порізів». Кожна з цих країн робить свій внесок у підсилення ЗСУ. Якщо подивитися на загальні обсяги і фінансової, і військової допомоги, то вони зливаються у безперервний потік грошей, зброї та обладнання. Важливо, що це відбувається узгоджено і у рамках коаліції “Рамштайн”, яка безупинно працює над узгодженням обсягів поставок для Україні.

Під час війни будь-яка допомога здається недостатньою. Однак загальні обсяги європейської допомоги дозволяють українським збройним силам і українській економіці не тільки тримати російські удари, але й завдавати відчутні відповіді.

21 серпня у столиці Греції Афінах відбувся безпрецедентний саміт Україна-Балкани, в якому взяли участь представники одинадцяти країн. Учасники зустрічі підписали спільну декларацію, в якій було висловлено підтримку суверенітету, незалежності та територіальній цілісності України. Важливим є те, що балканські країни не лише підтримали українську “Формулу миру”, але й заявили про неприйняття безкарності за вбивства мирного населення та руйнування інфраструктури. Країни-учасниці саміту заявили про свою підтримку європейських прагнень України, Молдови та тих балканських країн, які не є ще членами ЄС.

Окремої уваги заслуговує участь у цьому саміті Молдови, в особі президента Майї Санду. Здається, Україна, ще не вступивши до Євросоюзу, вже зараз виступає своєрідним адвокатом Молдови в Європі. Не менш важливою була зустріч президентів України та Сербії на полях саміту. Говорячи дипломатичною мовою, сторони знайшли ввічливе порозуміння з багатьох питань.

І це дуже важливо, адже Сербія, з огляду на свої традиційні відносини з Росією, займає доволі специфічну позицію щодо російсько-української війни. І от президент Вучич заявляє про підтримку територіальної цілісності України і відзначає зважену позицію України щодо питання про визнання Косово. Це при тому, що президент Косова також брав участь у грецькому саміті. Якщо вважати, що одним з найголовніших завдання дипломатії, окрім пошуку друзів, є ще й не наживати собі ворогів, то, у відносинах з Сербією та Косовим, українська дипломатія з цим завданням впоралися.

Європа визнала Україну своєю

Іронія історичного процесу останніх десятиліть полягає у тому, що чим більше і хтивіше Росія намагалася включити в орбіту свого військового та економічного впливу як колишні країни СРСР, так і своїх колишніх союзників за примусом з Варшавського договору та Ради економічного співробітництва, то більше вона розпалювала діаметрально протилежні настрої у цих країнах. Головним протиріччям російської зовнішньої політики є несумірність її справжнього інтелектуального, військового та економічного потенціалу з імперськими амбіціями. Спроба виступити новим «жандармом Європи», як колись імператорська Росія у ХІХ столітті, обернулася для Москви тими самими ловами геополітичного облизня, як і для Санкт-Петербурга півтора-два століття тому. Тоді об’єднані сили європейських країн під час Кримської війни вказали Росії на її справжнє місце під європейським сонцем. Зараз неоімперців трощать українські війська, спираючись на допомогу США та Європи.

Саме у цьому сенсі варто дивитися на європейські візити представницьких українських делегацій, перш за все, на часті візити Володимира Зеленського до європейських столиць, з географією, яка щоразу розширюється. Останні візити українського президента відбулися як до Північної Європи, так і на Південь континенту, і дали чудові результати.

Ми можемо іноді кепкувати з мілітарного одягу наших високопосадовців або тлумачити якісь фрази, виходячи з внутрішньополітичного контексту, який нікуди не подівся. Проте візуалізація для західних керівників та їхніх виборців стану війни, в якому перебуває Україна, дає свій ефект, і це є найголовнішим. Українські дипломати у своїх зверненнях апелюють не до тієї фасадної, ситої та млявої Європи, яку тиражують на постерах туристичних компаній. Українці пробудили в Європі той справжній дух честі, першості і змагальності, який і вивів її у лідери сучасної цивілізації.

Коли європейці бачать українців-воїнів, чують про українську битву з агресором, з підсвідомості мимоволі підіймається той архетип європейця, який зумів не лише вистояти перед навалою Орди, але й відродити на спустошених гунами або аварами землях квітучі міста і села, створити велику культуру, розробити та втілити у життя безліч технічних та наукових відкриттів. Європа підтримує Україну тому, що бачить у нас своїх за духом та цілями, а українські дипломатичні зусилля знаходять відгук в Європі. Попри всі вкиди про «тривожну» соціологію, їхні уряди не надавали б нам такої безпрецедентної допомоги, якби не спиралися б на підтримку своїх власних виборців, які розпізнали в українцях своїх.

Кримська платформа – український майданчик про загальну безпеку

Україна продовжує та нарощує дипломатичні зусилля в рамках Кримської платформи. Питання деокупації Криму та повернення півострова у межі материнської держави, України, є принциповим моментом для подальшої долі всього світового порядку. Певні кола на Заході вважають за можливе впровадження формули «території в обмін на мир». Така позиція є схилянням голови перед пихатими недоімперіями. Це – апріорі поразка Демократії і Закону, бо де-факто узаконює стан речей, за якого право сильного превалює над міжнародним правом, а насильницька анексія чужої території стає припустимою.

Спроба вивести Крим за межі майбутньої угоди про припинення війни означала б, що й інші українські землі розглядалися як можливий об’єкт для торгу з агресором. Окрім того, що така позиція є аморальною та неприйнятною для українців, навіть спроби її обговорення означають створення небезпечного прецеденту, який перекреслює Гельсінські угоди щодо непорушності європейських кордонів.

Президент Зеленський, виступаючи на Третьому саміті міжнародної Кримської платформи заявив: «У мене однозначна позиція: Крим – це Україна. Ми боремося за Крим і за всі інші тимчасово окуповані українські території та не міняємо наші території на будь-яке членство у будь-якому союзі». Цілком природно в цьому контексті прозвучала заява українського президента про те, що за його дорученням готуються пропозиції щодо створення безпекового союзу країн Чорноморського узбережжя. «Я б сказав більше: Азовського, Чорноморського і Балтійського простору», – підкреслив Володимир Зеленський.

Ця заява варта особливої уваги, адже йдеться про відродження давнього проєкту союзу країн Міжмор’я, який жваво обговорювався ще на початку 90-х років минулого століття. У ситуації зі збройною російською агресією проти України та загрозою безпеці не лише вільному судноплавству, але й самому суверенітету країн Чорноморсько-Балтійського регіонів, така ініціатива є суттєвим внеском у пошук ефективної протидії російській експансії.

Важлива деталь кількість країн-учасниць Кримської платформи цього зросла, їх уже 64. І тут треба відзначити, за рахунок яких саме кран це сталося: Сербія, про важливість якої для України вже йшлося вище, а ще – ОАЄ та Бахрейн – з числа світових лідерів економіки, впливові представники глобального Півдня. Оце і є – дипломатичний прорив найвищого рівня.

Серед подій Кримської платформи також варто виділити присутність на ній президента Фінляндії, країни, яка щойно стала членом НАТО, та зустріч президента Зеленського зі своєю колегою з Угорщини Каталін Новак. Уряд Угорщини займає нейтральну, на його погляд, позицію в великій європейській війні, намагаючись балансувати між своїми зобов’язаннями перед об’єднаною Європою та економічним зиском від співробітництва з Росією. Попри певні непорозуміння та претензії, які Угорщина висуває до України щодо стану справ з національною угорською меншиною в Закарпатті, угорська влада приймає українських біженців, допомагає у лікуванні поранених військовослужбовців та у навчанні військових медиків.

Ми вже 32 роки живемо за календарем незалежності, проголошеної 24 серпня 1991 року. Якщо подивитися у минуле, то за цей час Україна стала державою, з якою не лише рахуються, але й багато в чому звіряють власні годинники та календарі багато провідних держав світу. Міжнародна ситуація навколо України визначається дедалі більшим впливом нашої боротьби на позиції багатьох держав. Рівень підтримки України залишається дуже високим, наші союзники заявляють про готовність й надалі надавати нам допомогу та сприяти інтеграції України до НАТО та ЄС. Голоси тих, хто закликає до миру за рахунок України, лунають вже з узбіччя тієї дороги, якою прямують Україна та її союзники і друзі. Перемога, якої ми всі прагнемо, якій сприяємо в міру своїх можливостей, неодмінно буде.

Дмитро Редько