Від того, чи вдасться повернути українців додому після війни, залежить майбутнє економіки України та її відновлення. “Це мегаважливий фактор”, – каже голова НБУ Андрій Пишний. Дедалі частіше про це говорять в уряді, у бізнес-колах і серед експертів.
Проте нові дослідження дедалі очевидніше показують: що довше триває війна, тим більше причин залишитися за кордоном з’являється у значної частини українських біженців. Вони знаходять роботу, відкривають свій бізнес, а діти, особливо старшого шкільного віку, отримують реальну перспективу вільного доступу на європейський ринок праці із європейською освітою.
Хтось наголошує, що опитування все ще свідчать про наміри більшості українців, які після початку війни опинилися за кордоном, повернутися в Україну.
Але інші зауважують: тих, хто реально планує це зробити найближчим часом, не так вже й багато. Натомість на порядок більше тих, хто не визначився чи лише “сподівається” повернутися після війни. І поступово зростає кількість українців, які вже зараз чітко кажуть про неповернення.
Скільки українців може не повернутися додому навіть по завершенні війни, як це вплине на економіку, що можна зробити для їхнього повернення і чи варто це робити?
Колективні портрети
За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), від початку війни за кордон виїхали понад 6,2 млн українців (цією ж цифрою оперує українське мінекономіки). Із них понад 5,8 млн опинилися у Європі. Кількість внутрішніх переміщених осіб (ВПО) в самій Україні оцінюють у 5 млн людей.
Хоча суперечки щодо точних масштабів міграції, спричиненої російською агресією проти України, тривають, дані ООН вважають найбільш повними, адже вони грунтуються на доступі до інформації з багатьох країн.
Серед тих, хто загалом залишив домівки з початком війни, близько половини – це жінки. Під час воєнного стану чоловікам віком 18-60 років заборонено залишати Україну, тому серед переселенців всередині країни чоловіків значно більше, ніж серед українців за кордоном. Там в українських біженців родини є частіше неповними та розірваними.
Інша значна група – це діти. За даними УВКБ ООН, понад третина із усіх українських біженців за кордоном – це неповнолітні.
Відсоток дітей серед українських біженців за кордоном є вищим, ніж серед внутрішніх переселенців в самій Україні.
Натомість серед ВПО значно більше людей похилого віку, – навіть якщо вони залишили свій дім, Україну залишати вони наважуються рідше.
Тож якщо ми говоримо про українців, які перебувають за кордоном, то це швидше жінка працездатного віку з дітьми, а якщо мова про внутрішніх переселенців – це радше повна родина з жінки і чоловіка, в якій є як діти, так і літні люди.
Але найбільш відчутною різниця між біженцями за кордоном та внутрішніми переселенцями є, коли йдеться про економічні чинники.
Якщо серед біженців понад 40% вже мають роботу, то серед тих, хто залишився в Україні, таких близько третини.
Відповідно, різною є й відповідь на питання, чи вистачає на життя: тим, кому вдається покривати усі свої головні потреби, серед біженців удвічі більше, ніж серед переселенців.
Як біженці, так і переселенці покладаються на соціальну допомогу та одноразові грошові виплати. Але серед ВПО таких значно більше, ніж серед біженців за кордоном.
Особливо вражає різниця у тому, скільки українців перепрофільовуються, щоб знайти роботу, – серед біженців таких вже 11%, тоді як серед переселенців всередині країни – лише 0,2%.
Частково це може пояснюватися тим, що серед переселенців більше літніх людей. Але, зазначають оглядачі, такі розбіжності в цифрах також багато говорять і про загальну налаштованість, і про об’єктивні можливості знайти роботу чи здобути інший фах – в Україні та за кордоном.
Повернення: хто, коли і чому
За останнім опитуванням УВКБ ООН, більшість біженців з України у майбутньому все ще сподіваються повернутися додому, але поки що залишатимуться там, де вони є зараз.
У найближчі три місяці планують повернутися додому приблизно однакова частка біженців та внутрішніх переселенців – лише 14-15%.
Сподівання на повернення “колись одного дня” також є цілком співставними – 62-67%.
А от далі відповіді біженців за кордоном та внутрішніх переселенців розходяться. Серед переселенців удвічі більше тих, хто вже вирішив не повертатися туди, де був їхній дім, – 12% проти 6% серед біженців. Натомість серед біженців утричі більше тих, хто не визначився, – 18% проти 6% серед переселенців.
Можливо це пов’язано з тим, що багатьом переселенцям, які переїхали з півдня та сходу, просто немає фізично куди повертатись. А от у біженців може бути цілим житло далеко від зони бойових дій.
Серед тих, хто заявив про плани повернутися, – найближчим часом або “колись” після війни, – переважають ті, хто стикнувся із побутовими та іншими труднощами у нинішньому місці перебування. Вони продовжують жити в притулках, покладаються на соціальні виплати як основне джерело доходу, мають проблеми із мовним бар’єром.
Є й ще одна категорія – це ті, хто хочуть возз’єднатися із членами своєї родини в Україні, а їхнє житло не зазнало руйнувань.
При цьому у сусідніх з Україною державах частка тих, хто готовий або сподівається повернутися, є вищою. Що далі від України живуть біженці, тим меншою є готовність повертатися. При цьому більшість біженців у сусідніх з Україною країнах є вихідцями зі сходу та півдня країни, тоді як в інші країни потрапили більше біженців з Києва та Харкова.
В УВКБ ООН також відзначають, що ті, хто хоча б раз тимчасово повертався і відвідував свою домівку, більше налаштовані на повернення.
Ті, хто повертався до України на короткий час, кажуть, що головними причинами було бажання побачитися з рідними та друзями, а також сходити до лікарів чи оформити документи. Причини для повернення “на зовсім” – бажання возз’єднатися з родиною та жити у своєму культурному середовищі.
Якщо все це узагальнити, то найменше прагнуть повернутися українські біженці працездатного віку без членів родини на утриманні, частіше з країн, що не є сусідами України, і виїхали понад рік тому, на початку війни.
А найшвидше хочуть повертатися люди літнього віку та біженці з дітьми, які значною мірою покладаються на соціальні виплати.
Умови повернення
Зрозуміло, що завершення війни – головний чинник повернення чи неповернення. 90% українських біженців за кордоном кажуть, що на їхнє рішення повернутися впливає безпекова ситуація вдома. Серед ВПО таких ще більше – 95% опитаних.
Надзвичайно велике значення і біженці за кордоном, і переселенці в Україні надають умовам життя – наявності роботи у місці, яке до війни було їхнім домом, а також стабільності водопостачання, електрики, базових послуг.
Умови для життя та роботи, але вже у нинішньому місці перебування, також є важливими для трьох чвертей українців за кордоном та понад половини переселенців в Україні.
Цікавою є також і географія повернення чи неповернення. Конкретні плани – повернутися впродовж найближчих трьох місяців – мають переважно жителі Миколаївської та Чернігівської областей, а найменш готові повернутися вже зараз жителі Луганської, Донецької та Житомирської областей.
Найбільшу невизначеність загалом щодо повернення в Україну мають полтавці (40%), за якими йдуть жителі Донецької, Луганської, Вінницької, Житомирської, Львівської, Київської областей та Києва.
Серед тих, хто не має надії на повернення, найбільше жителів двох прикордонних областей по різні боки України – майже повністю окупованої Луганської та прикордонної з Польщею Львівської.
Час перебування поза домівкою також має значення. Ті, хто залишив її навесні 2022-го, менш схильні до повернення, ніж ті, хто, наприклад, виїхали восени минулого року.
Такі загальні спостереження підтверджують і менші, “точкові” опитування. Наприклад, за даними польського міграційного порталу EWL, понад третина українців, які отримали тимчасовий захист у Польщі через війну, нині вже хочуть змінити його на посвідку на проживання. Серед довоєнних трудових мігрантів таких близько 60%.
А в Німеччині липневе офіційне опитування українських біженців показало, що 44% із них мають намір залишитися в країні на кілька років або назавжди. Це на 5% більше, ніж минулого літа.
А що, як вони не повернуться?
Уряд називає своїм пріоритетом створення умов для повернення українців додому. А у мінекономіки будують свої прогнози, зокрема, і для наступного бюджету, на тому, що з-за кордону повернуться близько 3 млн українців. Вони мають підтримати як виробництво, так і споживання в країні після війни.
Проте поки що масового повернення не відбувається. За пронозами НБУ, цьогоріч його не варто очікувати, хоча останніми місяцями різниця між відтоком українців за кордон та поверненням є близькою до нуля. Втім, до осені цей тренд може змінитися.
Тим часом українські аналітичні центри та економісти вже почали підраховувати не лише кількість тих, хто виїхав, але й чим це загрожує економіці.
За даними Європейської Бізнес Асоціації (EBA), нині серед найбільших спільних викликів підприємці називають саме проблеми із людським капіталом: крім питань мобілізації та бронювання критичних для бізнесу працівників багато хто вже зіткнувся із негативними наслідками відтоку робочої сили за кордон.
За підрахунками Центру економічного відновлення та ГО EasyBusiness, тільки в країнах Європи близько 1,42 млн з українських вимушених мігрантів належать до робочої сили.
“Якщо вже зараз не почати створювати умови для повернення вимушених мігрантів, Україна може втратити до 113 млрд доларів ВВП за 10 років, що також може означати недоотримання близько 45 млрд доларів податкових надходжень”, – каже Дмитро Ливч, керівник аналітичного напрямку Центру економічного відновлення.
Але навіть якщо до України повернуться усі біженці, цього буде недостатньо, аби підтримувати темпи росту ВВП вищі за 7% на рік, а без цього вибратися із повоєнної економічної прірви буде неможливо. За оцінкою мінекономіки, у наступні 10 років Україні доведеться додатково залучити 4,5 мільйона людей на ринок праці. Деякі українські науковці та експерти вже певний час говорять про можливість залучення на український ринок праці мігрантів з інших країн. Без повернення біженців ця потреба буде ще актуальнішою.
Керівник Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський вважає, що до проблеми повернення українців додому варто підходити з урахуванням всього того, що вже відомо про біженців: причини від’їзду кожного з них і умови, які вони самі називають для свого повернення.
У своєму дослідженні “портрету” біженців раніше цього року експерти ЦЕС припускали, що неповернення українців матиме суттєвий вплив на українську економіку, яка може втратити від 2,5 до 7,7% свого ВВП.
Про “точковість” політики повернення біженців та переселенців говорять і в ООН. Там радять спрямувати зусилля і кошти передусім на вирішення проблем із безпекою, житлом, роботою саме в тих регіонах, куди люди готові повертатися швидше.
У Центрі Разумкова вважають, що якщо український уряд хоче повернути якомога більше українців додому, треба вже зараз розробляти кроки “симетричні” до того, що запропонували українцям в Європі. Йдеться не лише про безпеку та житло, але й про сприяння зайнятості у тих регіонах, до яких найчастіше повертатимуться, а також відновлення професійної перепідготовки для тих, хто хоче знайти нову роботу.
Це сприятиме перерозподілу робочої сили у сектори, які, ймовірно, будуть найбільш активними у післявоєнний період – будівництво, машинобудування, охорону здоров’я, інформаційні технології, “а тому й будуть добре фінансуватись”, вважає директор економічних програм Центру Разумкова Василь Юрчишин. Він також звертає увагу на певний парадокс: у створенні умов для повернення вимушених мігрантів має взяти участь і ЄС, де ці мігранти нині перебувають.
“Повернення доречно розглядати як один з видів допомоги ЄС Україні, – вважає економіст. – Чим більше людей повернеться, тим швидше зростатиме українська економіка, що, своєю чергою, сприятиме безпеці в Європі та зменшуватиме витрати на міграційну політику”.
З іншого боку, треба враховувати, що після війни перспектива членства України у ЄС, а відтак, і у європейському ринку праці, є цілком реальною. Тож варто вже зараз замислитися, що дозволить Україні конкурувати на цьому ринку, незалежно від повернення мігрантів.
Парадоксом є також і те, що й сама міграція вже приносить і далі приноситиме користь, – і не лише у вигляді грошових переказів з-за кордону, які були найбільшими інвестиційними потоками в Україну до війни.
“Ставлення до українців як до освіченої, цивілізованої, працелюбної нації, напевне, невдовзі стане чинником ділової та інвестиційної привабливості країни”, – впевнений економіст.
А виконавчий директор Центру соціально-економічних досліджень CASE Україна Дмитро Боярчук взагалі вважає, що міграційна криза під час війни показала недооціненість українських трудових ресурсів, що накопичувалися роками:
“В один момент наша дешева робоча сила у великих масштабах виїхала до країн з високою “капіталізацією” і стала дорогою робочою силою”.
І саме під цим кутом, вважає економіст, треба підходити і до повернення біженців, – шукати шляхи, “як конкурувати за нашу, але тепер вже дорогу робочу силу”.
Тому ще до повернення українців з-за кордону, зазначає Дмитро Боярчук, варто було б зробити переоцінку робочої сили в самій Україні і збільшити її вартість.
“Нам потрібно повертати українців, але для початку потрібно “капіталізувати” тих, хто вже тут, кого ні в чому не потрібно переконувати, і хто за будь-яких умов планує своє життя в Україні”.
Анастасія Зануда