Китай ніколи не дружить з кимось на довго, і Кремлю варто про це пам’ятати.
У 1969 році Китай і Радянський Союз, здавалося, були на межі війни. У березні того ж року відбулося смертельне прикордонне зіткнення, а в серпні – ще одне. Кремль натякав на ядерний удар. Протягом наступних кількох років вони обмінювалися образливими словами. Мао Цзедун попередив: «Ви мочитеся мені на голову, і я помщуся!». Радянський лідер Леонід Брежнєв назвав Мао «зрадником». Союз, який Москва і Пекін раніше називали непорушним, швидко розпався.

Тож Мао звернувся до свого запеклого ворога – США. Китайський лідер був дошкульним критиком того, що називав «американським імперіалізмом», але несподівано він назвав президента Річарда Ніксона «найкращою людиною у світі». І в 1972 року Ніксон з’явився в Пекіні. Це був геополітичний землетрус, який змінив хід історії.

«Сьогодні Владімір Путін є найкращим другом Сі Цзіньпіна, оскільки обидві країни об’єднали зусилля проти США. Але російському лідеру, авторитет якого похитнувся після невдалого заколоту «Вагнера» в червні, було б розумно пам’ятати про минуле Китаю. Як сказав у 1982 році радянський дипломат Міхаіл Капіца, «китайці ніколи ні з ким не дружать надовго»», – пише в статті для New York Times професор з міжнародних відносин в Школі передових міжнародних досліджень Джона Гопкінса Сєргєй Радченко.

Підхід Компартії Китаю до геополітики грунтується на давній стратегічній культурі зіштовхування інших народів один проти одного задля власної вигоди. Різкий поворот Мао до США показав, як швидко китайська лояльність може зруйнуватися, коли корисність стратегічного партнера зменшується.

У 1975 році віце прем’єр КНР Ген Бяо пояснив іншим партійним лідерам причину такого повороту. Згідно з протоколом партійних зборів, це сталося не тому, що «ми добре ставимося до Сполучених Штатів», – сказав він.

«Ми використовуємо їхній конфлікт у своїх інтересах», – пояснив Ген Бяо, маючи на увазі Радянський Союз і американців, після чого він додав: «Ми можемо їх використовувати».

Китайський лідер Ден Сяопін продовжував загравати з Америкою, частково розглядали її як інструмент для «приборкання білого ведмедя», тобто СРСР. Тогочасний посол США в Радянському Союзі Томас Ватсон добре це розумів, попереджаючи президента Джиммі Картера в 1980 році, що китайці «стрибають з ліжка в ліжко».

«І я думаю, що ми повинні переконатися, що вони будуть припнуті до нашого ліжка, перш ніж робити дії, про які ми можемо потім пошкодувати», – застерігав американський посол.

Навіть Радянський Союз попереджав США про ненадійність Пекіна. За словами радянського міністра закордонних справ Андрєя Громико, Захід «може зараз перебувати в ейфорії щодо Китаю, але згодом він про це пошкодує».

Китай отримав велику вигоду від свого розвороту до США, отримавши доступ до західних технологій, інвестицій і величезного американського ринку. Все це виявилося необхідним для того, щоб Китай врешті-решт здійснив великий стрибок до сучасності і глобального впливу, яким він зараз користується. Але на початку 1980-х років Ден Сяопін знову почав грати в «нацьковування варварів» один проти одного.

Китайсько-радянські відносини до кінця десятиліття покращилися, частково через спільне обурення глобальним домінуванням США і вірою в те, що американці мають намір сприяти поваленню їхніх режимів.

Сі Цзіньпін, напевне, відчуваючи зменшення вигоди від глибшої взаємодії з Америкою, знову повернувся на круги своя за часів Путіна, обійнявши російського лідера і засудивши США.

Захід має підстави для занепокоєння. Повертаючись до часів китайсько-радянського братерства, Путін і Сі Цзіньпін недвозначно стали на бік один одного, кинувши виклик світовому порядку на чолі з Заходом. Поєднання реваншизму і військової агресії Путіна з економічною потужністю Китаю небезпечне.

«Але Путін припустився потенційно серйозної помилки, спаливши мости із Заходом, щоб піти ва-банк з Китаєм, бездумно нехтуючи досвідом Пекіна в інструменталізації своєї дружби. Незважаючи на дипломатичне прикриття вторгнення Путіна в Україну, Китай здебільшого уникав порушення західних санкцій проти Росії, по суті, ставлячи власні інтереси вище за інтереси свого клієнта», – пише автор.

Поглиблення ізоляції Росії надало Китаю доступ до російських енергоносіїв зі знижками. Значна частина торгівлі між Китаєм і Росією зараз ведеться в китайських юанях, що зменшує вразливість Росії до західного економічного тиску. Але це також сприяє меті Пекіна: підірвати домінування долара як світової валюти. У той же час, Китай зміг зобразити себе в очах більшої частини світу як відповідального глобального гравця завдяки своїм напів серйозним закликам до миру в Україні.

З іншого боку, Путін перетворив свою країну на молодшого партнера Китаю. Виглядаючи ослабленим і менш захищеним після заколоту «Вагнера» минулого місяця, він ризикує стати ще більш залежним від Китаю в плані політичної і економічної підтримки.

«Сі Цзіньпін, без сумніву, візьме це до відома. Як і попередні китайські лідери, він поважає силу, але знає, як використовувати слабкість. І Росія залишатиметься корисною для нього, оскільки він продовжуватиме кидати виклик США. Путін все ще може робити важливий стратегічний вибір для своєї країни, якщо він збігається з інтересами Китаю. Але чи підтримає його Китай, якщо ці інтереси розійдуться? Або якщо російським елітам увірветься терпець через його погані рішення і вони спробують його виштовхнути? Або якщо глобальні витрати на підтримку виявляться надто обтяжливими для Китаю?», – пише експерт.

Китай залишається такою ж таємною, корисливою державою Компартії, якою він був за часів Мао Цзедуна, з поглядами на глобальну політику, в якому альянси розглядаються як тимчасові. Немає ніяких «симпатій», як висловився Генг Бяо 50 років тому, лише холодний розрахунок.

Захід, який сьогодні так стурбований цим новим об’єднаним фронтом між Китаєм і Росією, повинен пам’ятати про це. Так само як і Путін.