Влада в Росії не настільки централізована, як багато хто вважає. Хоча західні експерти продовжують розглядати Росію як сучасну державу, виявляється, що президент Володимир Путін є босом однієї злочинної родини, але не всіх.
Росія має довгу історію правління злочинців. Використовуючи відомий вислів французького анархіста П’єра-Жозефа Прудона «власність — це крадіжка», більшовики виникли на початку двадцятого століття як напівзлочинна організація, яка частково фінансується «експропріацією експропріаторів» — іншими словами, збройним пограбуванням. У цих «ексах», як їх називали більшовики, нібито брав участь молодий Йосип Сталін.
Історія Олександра Орлова, одного зі сталінських розвідників, підкреслює злочинні тенденції радянського режиму. Після того, як у 1936 році Орлов керував суперечливим – а дехто каже незаконним – переміщенням іспанського золотого запасу з Мадрида до Москви, Орлов втік на Захід, ставши єдиним, хто вижив під час операції. Перед від’їздом він викрав весь експлуатаційний фонд радянської станції в Іспанії. Але Сталін не наказав його вбити, як можна було очікувати, тому що Орлов погрожував розкрити місію та велику мережу радянських шпигунів.
Подібним чином бос Wagner Group Євген Пригожин поки що зазнав незначних наслідків через свій короткочасний заколот. Його найманці продовжували отримувати державні кошти, і, за чутками, Пригожину повернули конфісковані державою зброю та великі суми готівки . Це може свідчити про те, що Пригожин є одним із «гаманців» президента Володимира Путіна або знає, де Путін ховає свої гроші, або шантажує його.
Передбачувану зустріч наприкінці червня між Путіним, Пригожиним і вищим командуванням «Вагнера», яка відбулася після того, як Путін звинуватив Пригожина в державній зраді, найкраще розуміти як мафіозну посиденьку, на якій вирішуються суперечки між злочинними родинами .
Але якою б не була доля Пригожина, повстання Групи Вагнера демонструє, що влада в Росії не настільки централізована, як багато хто вважає. Хоча західні експерти продовжують розглядати Росію як сучасну державу, вони не помічають того факту, що друзі Путіна, які представляють змішання служб безпеки, зокрема ФСБ, спадкоємця КДБ радянської епохи, та організованої злочинності, контролюють більшість державних функцій як свої приватні сфери. Кремль неофеодально розподіляє власність. Власність у пострадянській Росії є «умовною»; сюзерен завжди може повернути його.
Подібно до матрьошки , путінізм – не обов’язково влада Путіна, але система, яку він і його друзі створили – містить менші копії себе, такі як група Вагнера та інші приватні військові банди. Війна в Україні зламала зовнішній шар ляльки та надала новий ступінь автономії злочинним організаціям всередині. Враховуючи величезні ресурси під контролем Кремля, які поставлені на карту, майбутня внутрішня боротьба виглядає неминучою.
Існування кількох приватних армій зробить ці ігри влади більш дестабілізуючими. Як зазначив коментатор РІА новин, офіційного інформаційного агентства Росії після документування приватних армій кількох нафтових компаній: «Ми стоїмо на порозі значного збільшення корпоративних та інших воєнізованих структур, а також серйозних змін у самому підході до використання військової сили» .
На цьому тлі російська армія стала черговою бандою, що бореться за владу та власність. Але оскільки Кремль втрачає контроль над владою, російські генерали, ймовірно, організують путч проти Путіна та його друзів із КДБ/ФСБ – історичного суперника армії. Відчуження офіцерського стану від режиму продовжується швидкими темпами, про що свідчить звільнення Івана Попова, колишнього командувача 58-ю армією, за те, що він висловився про безвихідне становище військових в Україні. Можливо, передбачаючи такий виклик, Путін озброює Національну гвардію – яка знаходиться під його прямим контролем і є його особистою силою безпеки – танками та важким озброєнням.
Поки що російська громадськість, здається, підтримує путінізм. Похід Пригожина на Москву не викликав масових протестів чи повстань проти режиму, а тим більше проти його безглуздої та жахливої війни. Але деякі громадяни Ростова-на-Дону висловлювали свою симпатію Пригожину та його банді, коли вони марширували містом, а інші, можливо, підтримували інші приватні армії. Зрештою, ці воєначальники є втіленням політичної системи , яку Путін будував протягом останніх 23 років.
Найпротверезніший урок заколоту Пригожина полягає в тому, що Пригожин поводився з Путіним так само, як Путін поводився із Заходом. Похід Пригожина на Москву та його істерична агресія проти свого ворога, міністра оборони Сергія Шойгу, нагадує намагання бандита налякати свою жертву, щоб вона підкорилася погрозам, що посилюються.
З моменту свого виступу на Мюнхенській конференції з безпеки в 2007 році Путін дотримується подібного підходу до Заходу. Але підґрунтя для цієї стратегії було закладено під час його першого року на посаді президента, коли російський уряд прийняв нову військову доктрину, яка включала неявний ядерний шантаж. Відтоді Путін постійно використовував загрозу ядерної агресії, щоб вимагати від Заходу дотримання його «червоних ліній».
Захід сприяв цій динаміці, надмірно зосередившись на Путіну та надавши йому занадто багато впливу на глобальні справи. Це було частково наслідком корумпованості Кремлем західних політиків та інтелектуалів, які применшували його авторитаризм і позиціонували Росію як сучасну державу та надійного енергетичного партнера. Навіть сьогодні, попри воєнні злочини Росії, західні ЗМІ часто звертаються до російської еліти зі сліпою об’єктивністю, властивою могутнім, замість того, щоб передавати їх суттєву злочинність.
Чи зможе Путін відповісти на свої погрози, ще належить побачити. Але мафіозі завжди має перевагу діяти першим і змушувати свої цілі – Україну, США та Європу – захищатися. Тим часом по стопах Пригожина може піти інша злочинна організація, підкріплена приватною армією. Якщо і коли це станеться, війна повернеться додому.
Діна Хапаєва