Фаховому військовому генералу Валерію Залужному вже давно довелося відповісти на три запитання. Чи готовий я померти? Чи готовий я вбивати? Чи я хочу відправляти людей вмирати і вбивати?

Проте під час війни з Росією український головнокомандувач стикнувся із ще одним запитанням: як зменшити людські втрати?

Кожен ранок він починає із інформації про те, скільки солдатів загинули та були поранені напередодні, виконуючи його попередні накази. Інколи у своєму мобільному він натрапляє на контакт людини, якої вже немає в живих. І відмовляється видаляти цей контакт.

Так Washington Post розпочинає матеріал про розмову із Валерієм Залужним про ворога, союзників та майбутнє.

Український головнокомандувач каже, що залишає сум за загиблими на потім. А зараз жалоба лише відволікатиме його від надскладних завдань, – убезпечити українців, які йому довіряють, і переконати західні країни, які надають мільярдну допомогу Україні, в тому, що вона працює. І перші, і другі очікують від нього повторення минулорічних успіхів у звільненні українських територій.

Але як це зробити? Перевагою у повітрі? Відповідаючи росіянам хоча б такою ж кількістю снарядів, якою вони обстрілюють українські позиції? Ударами балістичних ракет по Москві?

На ці запитання американське видання відповідає самосітйно. Сучасні літаки, такі як F-16, не потраплять на поле битви принаймні до наступного року. Українське виробництво снарядів обмежене і росіяни досі мають можливість стріляти утричі частіше. А союзники України висунули вимогу, аби надані ними далекобійні ракети та інша зброя не використовувалася для ударів по самій Росії.

Про ворогів

За такої ситуації, як розповів український головнокомандувач в інтерв’ю WP, по Росії битимуть зброєю українського виробництва.

“Щоб врятувати моїх людей, чому я повинен питати в когось дозволу, що робити на території ворога? – цитує Валерія Залужного американське видання. – Чого я маю думати, що я нічого не можу там робити. Чому? Тому що (російський президент Володимир) Путін використає ядерну зброю? Дітям, які помирають, це байдуже”.

“Це наша проблема, і нам вирішувати, як знищити цього ворога. Під час війни можна і потрібно вбивати на його території. Якщо наші партнери бояться використовувати свою зброю, ми будемо вбивати зі своєї. Але лише стільки, скільки буде необхідно”.

Разом із тим генерал Залужний уважно вивчає доктрину ворогів. Він прочитав усе, що написав його противник, російський головнокомандувач генерал Валерій Герасимов. Залужний називає прочитане “дуже, дуже цікавим” і шкодує, що останнім часом Герасимов нічого не публікував.

“Він є ворогом, але ворогом дуже розумним, – каже Залужний. – Розумним і підступним. Він дуже сильний. Тож треба поважати його і шукати способів знищити. Це єдиний шлях до перемоги”.

Про союзників

Попри те, що західні союзники твердять, що Україна отримала достатньо для успішного наступу, український головнокомандувач каже, що це не так. Він гостро критикує партнерів за заяви про те, що Києву не потрібні F-16, – їхні власні війська ніколи б не пішли у наступ без підтримки авіації, каже Залужний в інтерв’ю WP.

Про себе

Американське видання відзначає, що попри критику за повільний контрнаступ, Залужний залишається популярною особою в Україні. Його вважають двигуном перетворень в українській армії, що дозволили залишити позаду радянський спадок і перетворити ЗСУ у сучасне військо за натівськими стандартами.

Обличчя 50-річного генерала можна побачити на графіті на стінах будинків далеко від лінії фронту. На його бронежилеті – персонаж із “Зоряних війн” Бебі Йода. Але за лаштунками залишається величезний тягар турбот і відповідальності.

“Мене постійно питають: як я можу це витримувати? – розповідає Залужний. – Я маю жити з цим. Кожен день – це ті, хто загинув. Кожен день – це скалічені, зниклі. Це сльози”.

WP також розповідає, що за сім місяців до повномасштабного російського вторгнення Залужний навіть думав залишити військову кар’єру і перейти на цивільне життя. Але армія – це все, що він знає в житті. Тож коли президент Зеленський подзвонив йому і запропонував найвищу військову посаду, Залужний швидко відмовився від думок про вихід у відставку.

Після призначення однією із перших справ Залужного стала переробка кабінету, який, за його словами, просто втілював усе те, що він зневажає у радянському армійському спадку, коли головнокомандувач був феодалом над своїми підданими.

“Ці стіни були просто просякнуті цим, – розповідає WP Валерій Залужний. – І коли ти входив сюди, ти миттєво розумів, що було помилкою народжуватися, і помилкою приходити сюди”.

Тепер новий кабінет Залужного виглядає простим і сучасним, із великою книжковою полицею.

Проте армія все ще тримається на порядку та дисципліні, каже Залужний. Він може бути жорстким та вимогливим. Але, додає він, “я не знущаюся з людей, не подавляю їх, не принижую”.

Втім, відхід українського війська від радянської спадщини ще далекий від завершення. Ще більше офіцерів мають змінитися, каже український головнокомандувач. І ще більші зміни прийдуть із новими солдатами – такими, як з гордістю розповідає Залужний, володіють англійською та багато читають.

“Шкода, що ми втрачаємо таких”, – додає він.

Про майбутнє і перемогу

У 2019, як переповідає з розмови із Залужним WP, в аеропорті Брюсселя, куди він прибув для зустрічей у штаб-квартирі НАТО, його зустріли біля трапу літака озброєні правоохоронці, поклали обличчям в землю, одягли наручники і заарештували.

У майбутнього українського головнокомандувача було рівно стільки хвилин у роумінгу, щоб подзвонити українському послу в НАТО, який врешті сприяв його звільненню. Виявилося, що ім’я Залужного як військового злочинця внесли у список Інтерполу росіяни.

Під час короткого ув’язнення Залужний зрозумів, що хотів би й сам знати, як відстоювати свої законні права у подібній ситуації.

“Відтак я вирішив вивчати міжнародні відносити і право”, – розповів Залужний про магістерку, яку завершив у 2020.

Цей досвід потрібний йому не лише для теперішньої роботи, коли для стратегічного військового планування доводиться регулярно зважати на геополітичні міркування, – наприклад, як це було із наданням Україні сучасних літаків та далекобійної зброї і страхом союзників перетнути російські “червоні лінії”.

Але, попри подальші побоювання, що в приватному порядку й надалі висловлюють деякі західні політики, Залужний не приховує свої наміри щодо Криму.

“Як тільки у мене будуть засоби, я щось зроблю. Мені начхати, мене ніхто не зупинить”, – заявив Валерій Залужний WP.

Фігуральні “наручники”, які накладає на його військові операції Захід, змушує Залужного більше думати про майбутнє України – вже на після контрнаступу та загалом цієї війни.

Як зробити так, щоб ніхто навіть не наважувався напасти на Україну? Щоб досягти цього, треба виробляти достатньо зброї, аби захистити себе самостійно, не покладаючись на те, що її надасть хтось інший.

Він засмучений і від того, що українці залежні від інших країн у зброї, і від того, що партнерам важко задовольняти потреби українців. Але що більше можливостей має Україна, щоб стріляти на знищення російських сил, то меншими буде кількість жертв серед українців, каже Залужний.

Але що як дорогоцінні ресурси зменшуватимуться, що довше триватиме війна?

“Я весь час питаю себе про це від березня – і не лише себе, я питаю у всіх, кого можу”, – розповідає Залужний.

Розмірковує він і про власне майбутнє після війни. Можливо, візьме відпустку.

“Але, як каже моя дружина: “Ок, три дні. А далі що?” – сміється український головнокомандувач.

Можливо, він напише книгу. А також хоче поподорожувати, хоча випадок у Брюссельському аеропорті залишив певні перестороги.

Але, як каже Залужний, і після війни в нього буде, що робити. Бо його бачення перемоги виходить за рамки відновлення територіальної цілісності України.

“Перемога буде тоді, коли ми матимемо армію, – може, й не дуже незначну, – яка гарантуватиме безпеку дітей, які зараз ще в дитячих візочках, щоб вони росли і знали, що це не повториться знову, – каже Валерій Залужний. – Це величезна робота. І вона має розпочатися зараз”.