Майже всі погоджуються, що повне і негайне членство в НАТО неможливе, поки йде війна, але у альянсу є інші варіанти.

Війна в Україні триває вже 16-й місяць і кінця їй не видно, що робить питання довгострокових гарантій безпеки ще більш нагальним. Тож на майбутньому саміті НАТО в Литві питання членства України буде стояти на порядку денному.

Після нападу Росії колись популярна ідея про те, що Україна може стати мостом між Сходом і Заходом, була похована назавжди. Сам Київ відмовився від своєї давньої позиції щодо нейтралітету і кілька років тому зробив вступ в НАТО своєю конституційною метою.

У 2008 році Україна, разом з Грузією, отримала від Альянсу обіцянку, що вона стане його членом. Хоча тоді обіцянка не була підкріплена дорожньою картою чи чітким графіком.

«Але хоч майже всі погоджуються з тим, що просте повторення обіцянки 2008 року, як мантри, не відповідатиме поточній ситуації, залишається питання, як можна і потрібно посилити безпеку України. І що саме має бути в комюніке саміту НАТО у Вільнюсі», – пише в статті для Politico колишній голова Мюнхенської конференції з безпеки, а нині президент Фонду Мюнхенської конференції з безпеки Вольфганг Ішінгер.

Він додає, що зараз існує консенсус про неможливість вступу України в НАТО до кінця війни. А випадок Швеції демонструє, наскільки складним залишається процес прийняття нових членів. Кожну кандидатуру повинні ратифікувати парламенти країн-учасниць. І достатньо лише однієї країни, щоб прийом застряг. Поки що всі спроби переконати Туреччину схвалити вступ Швеції були безрезультатними.

Щобільше, якби Україна приєдналася до Альянсу зараз, стаття 5 Договору про НАТО зобов’язала б його членів стати воюючими сторонами, досягнувши прямо протилежного тому, що канцлер Німеччини Олаф Шольц та інші лідери НАТО постійно представляють як ключову мету: уникнення прямої військової конфронтації з Росією.

Таким чином, деякі партнери зараз виступають за те, щоб запропонувати Україні перспективу членства в Альянсі одразу після завершення війни.

«Однак, хоч це може звучати привабливо, тут є великий підступ: якщо Москва знатиме, що безпосереднім наслідком припинення вогню або мирної угоди буде прийняття України до НАТО, вона погодиться на формальне припинення бойових дій лише тоді, коли рак на горі свисне. Таким чином, НАТО опосередковано надасть Москві своєрідне право вето на членство України в Альянсі, і це не найкращий варіант», – пише Ішінгер.

Кілька днів тому колишній Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен написав, що деякі східні союзники, такі як Польща або країни Балтії, можуть бути готові відправити війська в Україну на допомогу. Ішінгер зауважує, що такий крок був би доволі зухвалим рішенням. І навряд чи це було б життєздатним варіантом. Жоден з партнерів НАТО досі публічно не заявив про свою готовність відправити війська в Україну, але сама ідея може призвести до розколу Альянсу з потенційно серйозними наслідками.

«Припустимо, що польські війська воюють з Росією в Україні, а Росія у відповідь атакує військові об’єкти в Польщі. Чи не будуть тоді партнери по НАТО зобов’язані запропонувати військову допомогу, якщо Варшава посилатиметься на статтю 5 Договору про НАТО, навіть якщо вона добровільно стала воюючою стороною? Чи може це призвести до найгіршого і спровокувати війну між НАТО і Росією?», – йдеться в статті.

У зв’язку з цим постає питання: якщо повноцінне членство в НАТО як таке зараз не доступне, то що саме можна зробити для сталого зміцнення безпеки України? Ішінгер пропонує три варіанти.

Перший з них полягає в тому, що Альянс міг би надати Україні всі практичні і конкретні варіанти і можливості, які передбачає членство: від закупівель і повної участі в програмах озброєнь до освіти, тренувань і навчань, а також повного залучення і обміну досвідом в таких сферах, як розвідка, зв’язок і дослідження, – але без офіційного договірного членства.

«Немає жодної вагомої причини, чому, наприклад, міністр закордонних справ України або посол України в НАТО не може бути присутнім на всіх засіданнях Ради НАТО як звичайний гість, без формального права голосу», – йдеться в статті.

Друга ідея: хоч Україна не член НАТО, вона повинна мати можливість покладатися на двосторонні домовленості у сфері безпеки, особливо зі США, Канадою і окремими європейськими партнерами. Це передбачає довгострокову готовність таких партнерів надавати Україні постійну фінансову і військову підтримку. І, так само як Захід підтримує Ізраїль, процес надання Україні озброєння і військової техніки має бути посилений таким чином, щоб результатом стало надійне стримування.

«Такий підхід може зробити Україну найсильнішою, найкраще оснащеною і найдосвідченішою державою Європи за відносно короткий проміжок часу. І одного дня Москва, можливо, навіть зрадіє, побачивши країну повністю інтегрованою в НАТО», – пише Ішінгер.

Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер нещодавно порадив навести Москві саме такий аргумент на користь українського членства в НАТО. Власне, в 1990 році США використали його, щоб переконати СРСР в тому, що буде краще, якщо об’єднана Німеччина буде членом Альянсу. Адже так вона буде меншою загрозою для Радянського Союзу. І в Москві з цим погодилися.

Ішінгер пише, що досі країни НАТО були «пасивно-активними» у реакції на російську війну проти України. Тобто вони загалом реагували на російські акти агресії, але не намагалися перехопити ініціативу. Зміна цієї позиції – це третя його пропозиція.

«У Вільнюсі альянс міг би змінити ситуацію і дати сигнал російському керівництву, що, наприклад, відтепер будь-який російський обстріл цивільних об’єктів в Україні призведе до конкретної реакції Заходу: від поставок боєприпасів і зброї до постачання більш досконалих балістичних систем або систем дальнього радіуса дії. Іншими словами, меседж з Вільнюса до Москви полягав би в тому, що саме від Росії залежить, чи буде українська сторона успішно вражати більше військових цілей на своїй території», – пропонує Ішінгер.

Він наголошує, що навіть якщо повне членство України в НАТО наразі не стоїть на порядку денному, Альянс має інші варіанти. І він все ще може значно посилити Україну, покращити свої відносини з нею і продемонструвати свою стратегічну рішучість допомогти відновити її повну територіальну цілісність.