Російська опозиція, як і весь Захід, приречені безпорадно дивитися на це збоку.
Провал заколоту Євгенія Прігожина продемонстрував крихкість влади Владіміра Путіна. Або, як каже російський опозиційний лідер Міхаіл Ходорковський: «Тепер країна і світ знають, що проти Путіна можна повстати».

Не зустрівши жодного опору, банда, яка складалася з озброєних до зубів бандитів, головорізів і штрафників, перетнула кордон Росії з окупованої території України, захопила контроль над Ростовом, а потім рушила трасою М4 у напрямку Москви, зіткнувшись з опором лише в районі Воронежа. Зрештою, вагнерівці змогли наблизитися на відстань 240 кілометрів до околиць столиці.

«У суботу ввечері Путін міг подумати, що може спати спокійно після того, як було укладено угоду, згідно з якою найманці «Вагнера» будуть роззброєні або включені до складу російської армії, а Прігожин поїде до Мінська. Але, на превелике розчарування Путіна, навіть ця домовленість, схоже, зазнає змін: у понеділок ввечері зухвалий Прігожин наполягав на тому, що Білорусь пропонувала йому змогу зберегти свою групу ренегатів як бойову силу», – пише Politico.

Путін, проявивши слабкість, заявив, що вагнерівці можуть бути вільні. Але з першого після перевороту аудіоповідомлення Прігожина все ще незрозуміло, чи дійсно він поїхав до Білорусі і чи взагалі має намір це зробити. Примітно, що для бунту на вихідних знадобилося лише близько 8 тисяч бійців. Втім, це надто велика кількість людей, щоб можна було говорити про проведення таємної операції.

«Прігожин – опортуніст, але його повстання мало ознаки підготовки, і залишається ймовірним, що деякі органи поліцейської держави не змогли помітити це заздалегідь і запобігти його діям. Але для Путіна більш тривожним є очевидний висновок, що багато його шпигунів і чиновників про все знали, але тримали його в невіданні», – йдеться в статті.

Американські спецслужби стверджують, що вони знали про те, що Прігожин щось готує. Тому малоймовірно, що хоча б ГРУ, у якого склалися тісні зв’язки з «Вагнером», не помітило нічого зловісного. Відсутність превентивних дій наводить на думку, що деякі ключові гравці вирішили подивитися, чи російському президенту не настане кінець.

Проте, без ширшої активної підтримки з боку військових і таких гравців, як чеченський лідер Рамзан Кадиров, повстання Прігожина було приречене на поразку, що частково пояснює його раптове рішення відмовитися від маршу на Москву і прийняти угоду, укладену за посередництва російського сатрапа Аляксандра Лукашенки. Білоруському автократу, який залежить від політичної і економічної підтримки Москви, мабуть, сподобалося помінятися ролями з Путіним.

Подалі від поглядів

Переворот, можливо, і не вдався, але Путін явно програв. Залягаючи на дно, російський лідер не лише дав Києву пропагандистський привід стверджувати, що він втік з Москви. Його поведінка різко контрастує з упевненістю, яку демонстрував Борис Єльцин під час путчу 1991 року, коли в Москві намагалися усунути від влади Міхаіла Горбачова.

Будучи одночасно союзником і критиком останнього лідера СРСР, Єльцин був гіперактивним, очолюючи кампанію антиавторитарних протестувальників, які кинули виклик перевороту, заохочуючи інших протистояти спробам жорстких радянських і кадебістських змовників повернути годинник історії назад.

«Звичайно, той переворот 1991 року може дати уявлення про те, що може початися зараз в Росії після цього невдалого путчу. Горбачов був смертельно підбитий. Це призвело до негайного розпаду Компартії, а через 4 місяці – до розпаду СРСР. Витівки Прігожина, його виступ проти людини, яка його створила, залишили чітке враження, що нелояльність лежить не так вже й глибоко», – йдеться в статті.

У вихідні система забуксувала, деякі видатні світила режиму помітно мовчали або вичікували, без сумніву, намагаючись вирахувати ймовірного переможця у протистоянні. Люди в Ростові, схоже, демонстрували підтримку заколотникам. Ключові союзники Путіна і пропагандисти вже здійняли галас і крик, запитуючи, чому вагнерівці змогли так близько підійти до Москви.

«Якщо танкові колони просуваються вперед, чому їх не зупиняють?» – запитав пропагандист Владімір Соловйов в ефірі свого шоу в суботу ввечері.

«Росія уникла катастрофи. Кровопролиття вдалося зупинити, хоча Росія була за крок від громадянської війни. З політичної точки зору, баланс існуючих сил вже порушений. Горезвісні “кремлівські вежі» хитаються. Деяким людям, можливо, доведеться піти», – відреагувало націоналістичне російське видання «Царград».

Отже, попереду ще багато подій, включаючи ймовірне полювання на відьом і ще більше конфліктів та міжусобиць, оскільки фракції обмірковують, як вберегти себе.

«Ми ще не бачили останнього акту», – зазначив Держсекретар США Ентоні Блінкен в недільному інтерв’ю CBS.

Цю думку поділяють лідери російської опозиції у вигнанні, такі як Ходорковський. За його словами, спроба «військового перевороту була однією з найсерйозніших політичних подій, що відбулися в Росії за останні 20 років». Але «демократична опозиція не змогла скористатися ситуацією, тому що готувалася до різних сценаріїв», – нарікає він у Twitter.

«Демократичний рух повинен засвоїти урок: зміна режиму не відбудеться шляхом голосування», – додав він.

За лаштунками

Але незрозуміло, як демократична опозиція може впливати на перебіг подій на місцях і бути чимось більшим, ніж спостерігачами. Це вічний виклик для опозиційних груп у вигнанні, скільки б вони не готувалися до того, що авторитарний режим похитнеться і розвалиться. На початку революції в березні 1917 року Владімір Ленін був шокований звісткою про падіння дому Романових.

«Приголомшливо! Така несподіванка! Треба повертатися додому», – кричав він своїй дружині Надєждє Крупській.

І Німецьке верховне командування допомогло йому в цьому, організувавши восьмиденний залізничний переїзд Леніна в охоплену потрясіннями Росію. Тоді, як і зараз, опозиція була розколота, розділена на конкуруючі фракції, які ставилися з підозрою одна до одної і віддавали перевагу різним політичним програмам та ідеологіям. І ці розколи не зменшувалися через особисті конфлікти. Впродовж багатьох місяців тривають суперечки щодо різних проблем включно з бажаною тактикою і застосуванням насильства. Зберігаються розбіжності в поглядах між «старими» політичними вигнанцями і тими, хто з’явився нещодавно «Російський комітет дій» розійшовся в думках з Іллею Пономарьовим, колишнім російським депутатом і дисидентом, який зараз живе в Києві. А спроби скоординувати дії з найвідомішим російським опозиційним лідером Алєксєєм Навальним виявилися невблаганно невловимими.

«Коли настане остаточний крах, він, швидше за все, буде хаотичним і насильницьким. Найвпливовіші силовики країни навряд чи віддадуть свою владу, привілеї і багатство без бою. І, можливо, найкращим сценарієм буде те, що вони кулуарно домовляться між собою і досягнуть угоди. Можливо, прем’єр-міністр Міхаіл Мішустін стане позірною фігурою, яка номінально їх очолить», – йдеться в статті.

Втім, навіть якщо силовики домовляться між собою, як довго ці домовленості зможуть протриматися, перш ніж різні силові відомства почнуть конфліктувати між собою і ультранаціоналістами, які підтримують війну проти України? І якщо все почне розвалюватися досить швидко, чи не скористаються бунтівні регіони і скривджені меншини моментом, щоб домогтися незалежності або автономії, відкриваючи нові непередбачувані траєкторії для майбутнього Росії?

Неназваний російський дисидент сказав Politico, що вже кілька місяців поспіль співробітники ФСБ ведуть переговори з опозиційними групами у вигнанні.

«Це, в свою чергу, породило певні надії на те, що силовики і російські опозиційні групи можуть домовитися про більш впорядкований кінець путінізму: обидві групи об’єднує страх перед тим, що ультранаціоналісти захоплять владу і почнуть ще більш жорстоку і нерозважливу війну проти України», – пише видання.

«Навмисно чи ні, бос «Вагнера» Євгеній Прігожин, його командир Дмітрій Уткін і їхні найманці стали «криголамами» для політичних змін у Росії. Те, що почалося як міжвідомче протистояння, стало початком довготривалої боротьби за «спадщину Путіна», за «путінізм без Путіна» або за «післявоєнну чи постпутінську Росію», – зазначив Павєл Лузін зі Школи права і дипломатії Флетчера при Університеті Тафтса.

Дехто побоюється, що тепер Путін посилить війну проти України і репресії в самій Росії.

«Наступні кроки Путіна – це закручування гайок. Тепер режим буде консолідувати свою підтримку всередині країни і за кордоном за принципом меншого зла», – прогнозує Пономарьов.

Що повинен робити Захід, коли вирішується майбутнє Росії? Його катастрофічне військове втручання під час громадянської війни в Росії сто років тому, коли більшовики захопили владу, залишається повчальною історією, так само як і недавня історія західних інтервенцій на Близькому Сході: від Сирії до Іраку. Так само, як і російській опозиції, західним державам, ймовірно, залишиться роль спостерігачів чергового ймовірного масового перевороту в Росії з величезними глобальними наслідками.