Війна в Україні підняла привид не тільки розпаду Росії в міжусобицю, як показав нещодавній заколот Євгена Пригожина, але й катастрофічної ядерної конфронтації з Владіміром Путіним. З огляду на ставки, Захід повинен використовувати всі наявні в його розпорядженні інструменти, щоб виміряти температуру російського внутрішнього дискурсу.
Повстання керівника “Вагнер” Євгена Пригожина, що відбулося на вихідних, пролило світло на крихкий, на перший погляд, стан режиму президента Росії Владіміра Путіна. Хоча Пригожин незабаром погодився піти у відставку і наказав своїй найманій армії зупинити наступ на Москву, повстання, очолюване польовим командиром, ще раз підкреслило неминучі та екзистенційні ризики, які агресивна і нестабільна ядерна держава створює для світу.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну минулого року – і особливо після того, як стало зрозуміло, що Путін не здобуде швидкої перемоги, на яку він, вочевидь, розраховував, – вимальовується кошмарний сценарій. Путін може бути усунутий від влади, залишивши після себе фрагментовану Росію, де різні “воєначальники” змагаються за владу – в тому числі за контроль над найбільшим у світі ядерним арсеналом.
Коли Пригожин звинуватив російських військових у нападі на табори групи Вагнера, захопив контроль над штабом Південного військового округу в Ростові-на-Дону і наказав своїм найманцям йти на Москву, такий сценарій здавався ймовірним. Але хоча цей конкретний переворот не відбувся, немає жодних гарантій, що не відбудеться інший, особливо у світлі підтримки, яку Пригожин, схоже, має серед деяких верств населення Росії.
Але навіть якщо Путін залишиться в Кремлі, російська ядерна зброя становить неминучу загрозу. Зрештою, саме загроза ядерної ескалації завадила Заходу здійснити військове втручання на захист України і змусила НАТО ретельно вивіряти час і характер військової підтримки українських бійців.
Насправді Путін неодноразово нагадував Заходу, що треба бути обережним. У 2014 році – році, коли Росія вторглася на Донбас і анексувала Крим – Росія змінила свою військову доктрину, включивши до неї право першого застосування ядерної зброї у відповідь на звичайний напад, що загрожує існуванню російської держави. Чотири роки потому Путін підтвердив свою відданість цьому принципу. Так, це було б “глобальною катастрофою”, пояснив він, але світ без Росії взагалі не повинен існувати.
Путін посилив своє брязкання ядерною зброєю. У вересні минулого року його промова, в якій він оголосив про анексію ще чотирьох українських областей, була пересипана нищівними викриттями військового послужного списку Америки – в тому числі її статусу єдиної країни, яка коли-небудь застосовувала ядерну зброю.
На початку цього місяця Путін знову підтвердив свою готовність використовувати ядерну зброю для захисту “існування російської держави”, її “територіальної цілісності, незалежності і суверенітету”. Він також зазначив, що вважає значні обсяги російського арсеналу “конкурентною перевагою” перед НАТО. У лютому Росія вийшла з Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності (ДРСМД), останнього договору про контроль над ядерними озброєннями, що залишився у неї в силі зі США.
Провокаційна ядерна риторика Путіна останнім часом була підтримана іншими високопоставленими росіянами. У нещодавньому коментарі почесний голова Ради із зовнішньої та оборонної політики Росії Сергій Караганов висловився на користь превентивних ядерних ударів. Він стверджує, що, вразивши “купу цілей у низці країн”, Росія могла б “привести до тями тих, хто втратив розум” і “зламати волю Заходу”.
Навіть з вуст такого яструба, як Караганов, це шокуюча пропозиція. Але, можливо, ще більше занепокоєння викликають такі ж запальні заяви від історично поміркованих діячів. Дмитро Тренін – колишній директор Московського центру Карнегі, який довгий час вважався голосом розуму в Росії – тепер виступає за те, щоб вставити “ядерну кулю” в “барабан револьвера”. Трєнін вважає, що превентивний удар може “розвіяти міфологію” про положення НАТО про колективну оборону і призвести до розпаду альянсу.
Безумовно, з’явилися деякі незгодні з цим твердженням. Такі діячі, як Федір Лук’янов, голова президії Ради із зовнішньої і оборонної політики, Іван Тимофєєв, генеральний директор Російської ради з міжнародних справ, і Олексій Арбатов з Російської академії наук, кинули виклик логіці Караганова.
Але такі аргументи мають бути сформульовані в патріотичних термінах, оскільки Росія зараз охоплена репресіями радянського зразка, прикладом чого є нещодавнє затримання репортера Wall Street Journal Евана Гершковича та обурливий тюремний вирок опозиційному діячеві Владіміру Кара-Мурзі. У Росії внутрішні репресії історично часто пов’язані із зовнішньою агресією.
Наразі Путін заявляє, що Росії не потрібно використовувати ядерну зброю – принаймні, щоб захистити існування російської держави. Але такий воєначальник, як Пригожин, може з цим не погодитися. У будь-якому випадку, використання “тактичної” ядерної зброї меншої потужності в Україні стає все більш імовірним. Оскільки її звичайний арсенал наближається до вичерпання, Росія нещодавно доставила транш такої зброї на територію свого найближчого союзника, Білорусі, і планує відправити ще більше.
У квітні третина росіян, опитаних “Левада-центром”, вважали, що їхнє керівництво готове застосувати ядерну зброю в Україні, хоча 86% росіян вважають, що ядерна зброя не повинна застосовуватися за жодних обставин. Минулого тижня президент США Джо Байден визнав “реальну” загрозу розгортання Росією тактичної ядерної зброї.
Такий крок зробить світ набагато небезпечнішим – особливо якщо Путіну це зійде з рук. Якщо Захід піддасться російському ядерному шантажу, можна очікувати подальших атак, як у Молдові, так і за її межами.
Війна в Україні підняла привид не лише дезінтеграції Росії, але й ядерної конфронтації, подібної до Карибської кризи 1962 року, яку може виявитися неможливо розрядити. У цьому контексті Захід повинен використовувати всі наявні в його розпорядженні інструменти, щоб виміряти температуру російського внутрішнього дискурсу і оцінити серйозність російської “ядерної лихоманки”.
Звичайно, як показав заколот Пригожина, в Росії може статися що завгодно. І як кремлінологи часів холодної війни дізналися після десятиліть гадання на кавовій гущі, неможливо визначити, чи свідчать публічні заяви і дебати про новий консенсус серед політичної і військової еліти. Але ставки занадто високі, щоб не спробувати.
Ана Паласіо