Для коментаторів-глобалістів це, звісно, погані новини
Коментарі з приводу світової економіки ніколи не страждали від нестачі закликів до тіснішої глобальної співпраці. «Де б не відбувалися ті чи інші події, вони впливають на всіх… [і тому] цілком очевидно, що світові потрібно більше… міжнародної координації та співробітництва», — писала 2013 року одна з керівниць Міжнародного валютного фонду. «Практично всі проблеми, що дестабілізують світ, …є за своєю природою глобальними, і розв’язувати їх можна тільки за допомогою глобальної коаліції», — вторив їй відомий колумніст 2019 року.
Останніми роками занепокоєння з приводу неадекватності системи глобального управління та ослаблення системи багатосторонніх відносин (мультилатералізм) посилилося, тому що США та інші провідні розвинені країни дедалі частіше ставлять на перше місце внутрішньополітичні завдання. Односторонні підходи домінують у торгівлі, промисловій політиці та кліматичному переході. Роль Світової організації торгівлі (вона була коронним досягненням системи глобального управління в епоху гіперглобалізації, яку зараз ми залишаємо позаду) скоротилася до ролі неефективного глядача.
Для коментаторів-глобалістів це, звісно, погані новини. Але для глобальної економіки наслідки не настільки однозначні — і можуть навіть виявитися благотворними. Ба більше, у світі, в якому національні уряди зосереджені на досягненні стійкого процвітання і соціальної згуртованості у своїх країнах, зі світовою економікою все буде гаразд. У разі пильнішого розгляду аргументи на користь глобального економічного управління виявляються значно слабшими, ніж заведено вважати.
Почнемо з традиційного аргументу на користь глобального співробітництва. Згідно зі звичайною аргументацією, ми живемо у світі, який економічно взаємопов’язаний. Те, що робить одна країна, часто впливає на інші країни. Якщо уряди не координуватимуть свої рішення і не дійдуть згоди щодо єдиних правил, такий непрямий вплив може погіршити становище у всіх.
Але ця аргументація, яка звучить цілком розумно, має великий недолік: саме по собі існування непрямого впливу не може бути адекватним виправданням необхідності глобальної координації. У переважній більшості випадків, коли економічні рішення, ухвалювані в одній країні, призводять до наслідків для інших країн, національні уряди абсолютно легітимно зберігають повну автономію, водночас не створюючи явного збитку для світової економіки.
Наприклад, уряд хоче подвоїти бюджет системи вищої освіти для підготовки науковців та інженерів. Чи потрібно допускати заперечення урядів інших країн проти цього рішення з посиланнями на міжнародні правила і з вимогою обмежити або ввести санкції за це рішення? Навіть найзавзятіші глобалісти сказали б, що це абсурд.
Однак таке рішення, безумовно, має міжнародні наслідки, і вони можуть бути серйозними. У разі його ухвалення країна зміцнить свою порівняльну конкурентну перевагу у виробництві товарів, що потребують висококваліфікованої праці, а це зашкодить конкурентам на глобальних ринках. Оскільки непрямих наслідків ухвалюваних рішень може бути дуже багато, а чимало сфер державної політики природним чином вважаються «внутрішньою справою» (як, наприклад, у випадку з освітою), наявність таких наслідків не допомагає нам визначити, в яких саме сферах ми маємо прагнути глобальної співпраці.
Можливо, увагу глобальних правил слід зосередити на заходах, що завдають шкоди самій вітчизняній економіці. Інвестиції в державну освіту, найімовірніше, принесуть їй користь, навіть якщо й будуть шкідливими для деяких торговельних партнерів. А підвищення мит або субсидування тих чи інших галузей у багатьох випадках завдасть шкоди як вітчизняній економіці, так і торговельним партнерам.
Утім, такий підхід теж не дає надійних орієнтирів. Мита на імпорт, субсидування і безліч інших заходів, що знижують ефективність в умовах ідеального ринку, можуть виявитися бажаними в далеких від ідеалу умовах реального світу, наприклад, для розв’язання проблем регіонального безробіття або технологічних екстерналій. Невідомо, чи виявиться глобальна бюрократія краще позиційованою (або вважатиметься більш легітимною), ніж національна влада, визначаючи, наскільки такі заходи є придатними для економіки конкретної країни. У будь-якому разі, чи не повинні ми дозволяти демократіям робити свої помилки?
Аргументи на користь глобального управління звучать набагато сильніше, коли йдеться про доволі вузьку категорію рішень, що відверто покликані «розорити сусіда»: шкода, яку ці рішення завдають зарубіжним країнам, є необхідною попередньою умовою для появи вигод у вітчизняної економіки. Як класичні приклади тут можна навести використання країною своїх монопольних позицій на світових ринках, збереження низьких податків на капітал з метою привабити паперовий прибуток з-за кордону, девальвація національної валюти для «крадіжки» робочих місць із зарубіжних країн.
Але таких прикладів вкрай мало. Переважна більшість економічних рішень, що призводять до негативних наслідків за кордоном, не належать до категорії «розорити сусіда», і їх ухвалювали б навіть у тому разі, якби жодного збитку в інших країн не виникало.
Погляньте, наприклад, на «кліматичний протекціонізм», що опинився в центрі сучасної занепокоєності рішеннями, ухвалюваними в односторонньому порядку (унілатералізм). Вимоги до локалізації при наданні «зелених субсидій» у США та мита ЄС на вуглецевоємний імпорт спричинили гнів третіх країн, але він спрямований не за адресою. Зміна клімату — це екзистенційна проблема для всього світу, і її розв’язання створює справжнє глобальне суспільне благо. З погляду глобального управління, було б набагато гірше, якби провідні країни воліли безоплатно користуватися плодами політики декарбонізації в інших країнах, а самі б нічого особливо не робили для боротьби зі зміною клімату.
З цілої низки причин, що мають здебільшого внутрішньополітичний характер, США і ЄС здійснили великі прориви на шляху до прискорення кліматичного переходу. Це привід для радості, а не для осуду, навіть якщо рішення ухвалили в односторонньому порядку і в них використовують абсолютно різні інструменти. Бажання урядів утримати у своїх країнах частину вигод, поставивши на перше місце захист конкурентних позицій вітчизняних фірм, абсолютно зрозуміле — і це невелика ціна, яку цілком варто заплатити світовій економіці загалом.
Крім того, поява надто великої кількості обмежень національної політичної автономії може викликати невдоволення глобальною економікою. Одним із наслідків ерозії національного суверенітету в період гіперглобалізації стало посилення економічних тривог і відчуття втрати контролю, що виникло у багатьох громадян. За таких обставин посилюється ксенофобія і ворожість до інших груп населення. У багатьох районах конкуренція з боку імпорту призвела до зникнення робочих місць, тому виборці звернулися до популістів, які проповідують етнічний націоналізм і авторитаризм.
Отже, коли уряди проводять інклюзивну економічну, соціальну та екологічну політику, вони приносять додаткові вигоди світовій економіці. Країна з добре керованою економікою, в якій плоди процвітання широко розподіляються, з більшою ймовірністю підтримуватиме збільшення міжнародної торгівлі, інвестицій та імміграції. Згідно з економічною наукою, саме вітчизняній економіці дістається основна частина вигод від її відкритості до світової економіки — за умови, що вигоди цієї відкритості розподіляються справедливо. Коли країна допомагає собі, вона допомагає світовій економіці.
Дені Родрик