Століттями люди дотримувались уявлень про походження суспільств, де домінують чоловіки. Чому це так — розбиралась письменниця, журналістка ВВС Анджела Сайні.
У 1930 році Лондонський зоопарк оголосив про закриття вольєра для павіанів або, як його ще називали, “Мавпячої гори”.
Багато років він був ареною насильства та частих смертельних випадків серед його мешканців. Останньою краплею став інцидент, про який написала навіть американська Time: “Джордж, молодий член колонії павіанів, викрав самицю, що належала “королю”, найстарішому й найбільшому павіану. Однак, не витримавши напруженої облоги, Джордж убив свою обраницю.
Ця історія кинула довгу тінь на уявлення вчених про панування самців серед тварин, та зміцнила популярний тоді міф про те, що люди за своєю природою є патріархальними істотами. Відвідувачам зоопарку здавалося, ніби вони зазирають у своє еволюційне минуле, де слабші від природи самиці завжди ставали жертвами сильніших самців.
Життя на “Мавпячій горі” дійсно складно назвати нормальним. Однак те викривлене соціальне середовище стало результатом “дефіциту” самиць – їх було значно менше за самців.
Лише десятиліттями пізніше – коли виявилось, що одні з наших найближчих генетичних родичів, людиноподібні мавпи бонобо, дотримуються матріархального устрою (хоча самці цього виду більші за розміром) – біологи визнали, що патріархат серед людей, ймовірно, не можна пояснити лише природними особливостями.
Людські способи самоорганізації мають насправді мало паралелей у тваринному світі.
Слово “патріархат” означає “правління батька” й відображає те, що чоловіча влада, як здавна вважалося, починається в сім’ї, коли чоловіки очолюють свої домогосподарства, передаючи владу від батьків до синів.
Але у світі приматів це трапляється надзвичайно рідко. Як помітила антрополог Мелісса Емері Томпсон з Університету Нью-Мексико, сімейні стосунки між поколіннями у приматів послідовно організовуються через матерів, а не через батьків.
Серед людей патріархат також не є універсальним. Антропологи ідентифікували щонайменше 160 матрилінійних громад в Америці, Африці й Азії, де люди належать до родин своїх матерів, причому спадщина передається від матері до дочки. У деяких з цих громад моляться богиням, а люди залишаються в материнських домівках протягом усього життя.
Так, приміром, чоловіки Мосуо (невеликої етнічної групи на південному заході Китаю) можуть допомагати виховувати дітей своїх сестер, не займаючись при цьому своїми власними.
Часто в матрилінійних громадах влада і вплив розподіляються між жінками й чоловіками порівну. Приміром, народ Ашанті, що мешкає в Гані, розподіляє керівництво між королевою-матір’ю та чоловіком-вождем, якого вона допомагає обрати. У 1900 році правителька Ашанті Нана Яаа очолила повстання проти британського колоніального панування.
Чим далі ми занурюємося в передісторію, тим більше різноманітних форм соціальної організації ми бачимо. У прадавньому поселенні Чатал-Гьоюк, що лежить на території сучасної Туреччини, стать не мала значення.
“Аналіз людських тіл свідчить, що чоловіки й жінки харчувалися там однаково, проводили приблизно однакову кількість часу в приміщенні й на вулиці та виконували однакову роботу. Навіть різниця у зрості між статями теж була незначною”, – каже археолог Ян Ходдер зі Стенфордського університету, який до 2018 року керував дослідницьким проєктом Чатал-Гьоюк.
Археологічні розкопки там ведуться ще з 1960-х років, і відтоді вчені знайшли чимало справжніх скарбів. Одним з найпрекрасніших артефактів є статуетка “Богині-матері” – жінки з великими сідницями й грудьми, що сидить на троні в оточенні левиць.
Однак, як ми знаємо, період гендерної рівності не тривав вічно. Соціальні ієрархії поступово проникали у сучасні Європу, Азію та Близький Схід. Через тисячі років у таких містах, як древні Афіни, цілі культури розвивалися навколо женоненависницьких міфів про те, що жінки – слабкі істоти, яким не можна довіряти, і що їх краще тримати вдома.
Постає питання – коли і чому так сталося?
Антропологи й філософи запитують, чи могло сільське господарство стати переломним моментом у балансі чоловічих й жіночих сил.
Сільське господарство потребує значної фізичної сили. А його розвиток призвів до того, що люди почали накопичувати майно, як-от велику рогату худобу. Відповідно до цієї теорії, у міру того, як одні люди накопичували більше майна, ніж інші, виникали соціальні еліти. Це породжувало в чоловіках бажання переконатися, що їхнє багатство перейде до законних дітей. І вони почали обмежувати сексуальну свободу жінок.
Однак ця теорія має слабкі місця. Річ у тім, що жінки завжди виконували сільськогосподарські роботи. У давньогрецькій та римській літературі, наприклад, є зображення жінок, що збирають урожай, та розповіді про молодих жінок, які пасуть домашню худобу.
Дані ООН свідчать, що навіть сьогодні жінки становлять майже половину сільськогосподарської робочої сили у світі. Жінки з бідних прошарків суспільства завжди виконували важку ручну працю.
“Стара ідея про те, що як тільки ви починаєте займатися сільським господарством, ви отримуєте власність і, отже, отримуєте контроль над жінками як власністю – помилкова, – пояснює археолог Ян Ходдер. – Терміни не збігаються”.
Перші очевидні ознаки того, що до жінок ставляться інакше, ніж до чоловіків, з’являються значно пізніше, у перших державах стародавньої Месопотамії – історичній області навколо річок Тигр і Євфрат, на території сучасних Іраку, Сирії та Туреччини.
“Влада особистості – це ключ до влади загалом”, – пояснює політолог і антрополог Джеймс Скотт із Єльського університету, який досліджує життя ранніх аграрних держав.
Еліти цих ранніх суспільств потребували людей, які могли б виробляти для них надлишки ресурсів, а також захищати державу – навіть жертвувати своїм життям під час воєн. Це створювало неминучий тиск на сім’ї. Очікувалось, що молоді жінки мають народжувати якомога більше дітей, особливо синів – майбутніх воїнів.
Найважливішим для держави було те, щоб кожен грав свою роль. Індивідуальні таланти, потреби чи бажання не мали значення. Молодого чоловіка, який не хотів йти на війну, вважали невдахою. Як і висміювали молоду жінку, яка не хотіла мати дітей чи не була матір’ю.
Письмові записи тих часів свідчать, що жінки поступово зникають із публічного простору, зосереджуючись на материнстві й домашній праці, каже американський історик Герда Лернер.
Це у поєднанні з практикою патрилокального шлюбу, коли дочки залишали домівки свого дитинства, щоб жити із сім’ями своїх чоловіків, маргіналізувало жінок і робило їх уразливими для експлуатації та жорстокого поводження.
Згодом шлюб перетворився на жорсткий правовий інститут, де з жінками поводились, як із власністю чоловіків.
Триває експлуатація жінок в патріархальних шлюбах. Примусовий шлюб, найекстремальніша його версія, визнали формою сучасного рабства. Дані міжнародної організації праці за 2021 рік свідчать, що 22 мільйони людей у всьому світі живуть у шлюбі з примусу.
Тривала психологічна шкода патріархальної держави полягала в тому, що її гендерний порядок здавався нормальним, навіть природним, так само як класове й расове придушення історично вважалося природним для тих, хто при владі.
Ці соціальні норми перетворилися на сьогоднішні гендерні стереотипи, включно з уявленням про те, що жінки завжди дбають про родину, а чоловіки за своєю природою схильні до насильства та готові до війни.
Умисно обмежуючи людей вузькими гендерними ролями, патріархат ставив у невигідне становище як жінок, так і багатьох чоловіків. Його наміром завжди було служити тільки тим, хто перебуває на вершині: еліті суспільства.
Подібно до “Мавпячої гори” в Лондонському зоопарку в 1920-х роках, ця система породжує недовіру та зловживання. Рухи за гендерну рівність у всьому світі є симптомами соціальної напруженості, з якою люди століттями жили в патріархальних суспільствах. Як писала політичний теоретик Енн Філіпс, “будь-яка людина, якщо їй дати хоч пів шансу, віддасть перевагу рівності й справедливості”.
Хоч би якою страшливою здавалася іноді боротьба з патріархатом, у нашій природі немає нічого, що свідчило б про те, що ми не можемо жити інакше.
Адже суспільство створюють люди, і переробити його можуть також люди.