Що довше триває ця війна, то довше росіянам навіюють, що національна гордість означає отримання задоволення від безглуздого вбивства мирних жителів із безпечної відстані
Кілька днів тому кияни пережили дуже складну ніч. Росія атакувала українську столицю шістьма «гіперзвуковими» ракетами «Кинджал», трьома іншими балістичними ракетами, дев’ятьма крилатими ракетами «Калібр», шістьма безпілотниками «Шахед» і трьома безпілотниками «Орлан». Атака почалася одразу після третьої години ранку, і вибухи кілька годин заважали місту спати.
Хоча масштаб атаки був незвичайним, це була вже восьма подібна російська атака на Київ лише цього місяця. Кричуще безчинство в низці інших безчинств, теракт у низці інших терактів. У цій жахливій війні Росія заявляє своє право тероризувати українське населення. Вона атакує Київ та інші міста не тому, що прагне знищити військові об’єкти, а тому, що хоче вбивати та калічити мирних мешканців або руйнувати інфраструктуру, щоб мирні жителі мерзли та голодували.
У цій останній атаці Росія намагалася знищити українські системи ППО, які врятували життя українців. Вони були встановлені, тому що Росія провела останній рік і навіть довше, запускаючи ракети по Києву та інших містах України. Атаки на об’єкти ППО — не більше ніж спроба утримувати мирне населення України заручниками російських ракет. Це як убити рятувальника, щоб зберегти можливість топити дітей.
Словом «тероризм» зловживають не в останню чергу в самій Росії, де двох артистів нещодавно заарештували за звинуваченням у «підтримці тероризму» через театральну постановку. Ось як працює російська пропаганда: ми соромимося використовувати слово «тероризм», тому що самі терористи використовують його для опису чогось, що тероризмом не є.
Ми повинні працювати над збереженням концепцій, необхідних для характеристики поведінки Росії, навіть незважаючи на те, що російська держава прагне зробити їх безглуздими. Запускати ракети і безпілотники по місту — це, безумовно, тероризм. Що, якби США ні з того ні з сього запустили балістичні ракети по Торонто? Звичайно, крім усього іншого, це був би тероризм.
А що, якби американські лідери і пропагандисти в цьому гіпотетичному сценарії наводили безглузді доводи для виправдання такої акції? Що, якби вони заявили, що канадці й американці насправді є одним народом, і що канадці, які цього не розуміють, мають бути вбиті? Що американо-канадський кордон був незаконним через особисті погляди Джо Байдена на минуле? Що носіям англійської мови в Канаді потрібно возз’єднатися зі своєю істинною американською батьківщиною? Що прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо є нацистом?
Усі ці безглузді заяви, які (з відповідними поправками) є якраз виправданням Росії для нападу на Україну, лише погіршують ситуацію. Насправді, саме в цей момент тероризм стає фашизмом.
Ми стикаємося з тими ж проблемами з використанням слів: подібно до того, як російська держава зловживає словом «тероризм», практикуючи тероризм, вона зловживає словом «фашизм», практикуючи фашизм. Путінський режим стверджує, що його вторгнення в Україну якимось чином спрямоване проти фашизму — і таким чином стає складніше вказати на те, що його власні дії є фашистськими. Насправді ж, тотальний нонсенс російського вторгнення є фашистським. Він залежить від звеличення волі над розумом і звеличування насильства як природної форми політики. Ось що таке фашизм.
Після російських ракетних обстрілів українських міст російські пропагандисти зазвичай з’являються на екранах телевізорів, щоб відсвяткувати цю подію. З безпечної відстані в Москві вони прославляють руйнацію будівель, вимкнення води та електрики, загибель людей, яких називають «свинями», «гадами», «чортами» та нагороджують їх подібними епітетами. Смерть сприймається як правильний кінець їхньої історії дегуманізації. Це рівносильно щоденному фашистському вихованню російської публіки.
Однак наступного дня після цих останніх ракетних атак «святкувати» не було чого, оскільки всі російські ракети і безпілотники були збиті українською ППО. Шум розбудив Київ, але жодна з російських ракет чи безпілотників не досягли мети. Киянам доводиться жити з усвідомленням того, що Москва хоче їхньої смерті, але вони також знають, що вони захищені. Звісно, це добре для України, коли її громадяни захищені. Але насамперед не треба їх атакувати.
Для Росії теж буде добре, якщо вона зазнає поразки. Що довше триває ця війна, то довше росіянам навіюють, що національна гордість означає отримання задоволення від безглуздого вбивства мирних жителів із безпечної відстані. Ракети запускаються з точок, що знаходяться далеко за межами України, з кораблів і літаків, яким нічого не загрожує. Люди просто натискають на кнопки. Пропаганда випускається в Москві. Люди просто дивляться в камери. Однак росіяни знають, що Україна не в змозі збити їхні ракети, особливо нібито непереможний «гіперзвуковий» «Кинджал».
Як би все це не було жахливо для всіх киян, успішна самооборона міста — це один маленький крок до закінчення війни. Російський фашизм залежить від почуття безкарності, від віри в те, що Росія є майстром насильства, перед яким недолюди-українці повинні зіщулюватися і відступати. Ідея повинна позбутися свого сенсу, що можливо тільки за самооборони України і поразки Росії.
Тімоті Снайдер