Чому депортацію дітей з України до РФ у більшості випадків не можна вважати евакуацією, які перспективи припинити це та притягнути винних до відповідальності – інтерв’ю DW з експерткою ОБСЄ Веронікою Білковою.

Минулого тижня ОБСЄ оприлюднила результати звіту, підготованого спеціальною місією у рамках так званого московського механізму, щодо порушень норм гуманітарного права внаслідок депортації українських дітей російською владою. Місія дійшла висновку, що практика примусового переміщення українських дітей до РФ чи на тимчасово окуповані території “може вважатися злочином проти людяності”. Окрім того, експерти ОБСЄ наголосили, що права вивезених в Росію дітей грубо порушуються.

Московський механізм, ухвалений державами ОБСЄ у 1991 році в Москві, надає можливість створювати незалежні короткострокові місії експертів, які виявляють факти порушень прав людини. За час повномасштабного російського вторгнення в Україну ОБСЄ вже двічі застосувала московський механізм. Два попередніх звіти стосувалися задокументованих фактів катувань і вбивств мирних жителів в Україні російськими збройними силами, обстріли цивільних об’єктів, створення фільтраційних таборів та інших злочинів, які є порушенням міжнародного гуманітарного права.

Яку юридичну вагу матиме звіт третьої місії ОБСЄ у судовій справі Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо примусового вивезення українських дітей і чому аргументи, що ними російська сторона намагається виправдати депортацію, не є прийнятними? Про це в інтерв’ю DW розповіла експертка, яка увійшла до складу третьої місії ОБСЄ щодо України, професорка міжнародного права Карлового університету, членкиня Венеціанської комісії від Чехії Вероніка Білкова.

Deutsche Welle: Пані Білкова, на яких матеріалах базується ваш звіт?

Вероніка Білкова: Звіт написаний на основі матеріалів з різних джерел, які ми були в змозі отримати. Серед них звіти міжнародних організацій, включно з двома попередніми звітами ОБСЄ у рамках московського механізму, матеріли неурядових організацій, наукових установ, заяви політиків, їхні дописи у соціальних медіа, з українського та російського боку. Це перший тип матеріалів. Другий – це інтерв’ю, які ми провели переважно онлайн. І третій тип матеріалів ми отримали під час візиту до Києва, який відбувся у середині квітня. Там ми зустрічалися з представниками різних державних установ, членами громадянського суспільства, журналістами, правниками, свідками та жертвами.

Чи зверталася ваша місія до російської сторони з проханням надати необхідну інформацію для звіту?

Так, як і під час двох попередніх місій в рамках московського механізму, ми надіслали лист до Постійних представництв РФ та України при ОБСЄ, повідомляючи їм про створення місії, хоча вони були поінформовані про це і з інших джерел. Ми просили їх про співпрацю. Але, на жаль, отримали відповідь лише від українського представництва і жодної відповіді від російського. Така ж ситуація була і під час наших попередніх місій.

Що вас найбільше вразило у матеріалах, які ви вивчали?

Це непросте запитання. Є різні елементи цього феномену, які вражають. Те, що у третьому десятилітті 21 сторіччя відбувається насильницька депортація найбільш вразливої групи населення – дітей, один з них. А також масштаби, яких набув цей феномен.

Одним з аргументів російської сторони є те, що вони евакуюють українських дітей з міркувань безпеки відповідно до міжнародних зобов’язань РФ. Але ваша місія дійшла іншого висновку. Яке приблизне співвідношення випадків гуманітарної евакуації, здійсненої РФ, до тих, які становлять примусову депортацію?

Ми дійшли висновку, що деякі випадки евакуації дітей з метою безпеки справді можуть бути виправдані відповідно до міжнародного гуманітарного права, а інші – ні. Ми не можемо навести конкретні цифри, але у нас є певні приклади. Евакуація дитячих закладів до та під час російського нападу 24 лютого 2022 року, яка була потенційно правомірною, та евакуація дітей у ході відходу російських військ із, наприклад, Харківської чи Херсонської областей, коли їх забирали з собою під час відступу. Крім того, навіть ті випадки, коли евакуація спочатку може вважатися правомірною, можуть перетворитися на незаконне переміщення або депортацію дітей. За умови, якщо діти переміщуються або утримуються під вартою протягом тривалого періоду без причини, особливо, якщо вони розлучені зі своїми батьками чи законними опікунами. Крім того, поводження з такими дітьми може включати і часто включало різні порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини, наприклад, коли ці діти піддавалися перевихованню, не могли спілкуватися зі своєю родиною, коли їх передавали на усиновлення чи змінювали їхнє громадянство.

Росія – член ОБСЄ. І у вашому звіті є низка рекомендацій для російської влади. Чи має ОБСЄ механізми впливу на Москву, щоб змусити її відреагувати на цей звіт?

Це питання ліпше адресувати представникам ОБСЄ. Я можу надати лише обмежену відповідь. Звіт було розповсюджено серед усіх країн-учасниць ОБСЄ, включно з РФ, через його презентацію та дискую під час засідання Постійної ради ОБСЄ, яка відбулася 4 травня. Всі країни-члени мають уявлення про висновки звіту, представник кожної країни міг виступати під час дискусії, і в ній взяли участь близько 20 держав, більшість з яких підтримали звіт. Тож, щонайменше є політичний і дипломатичний тиск з боку цих країн на Росію з вимогою виконати рекомендації звіту.

Наразі ведеться дискусія про створення міжнародного механізму, який дозволить виявляти місцезнаходження українських дітей на території РФ і повертати їх додому. На вашу думку, яким має бути перший крок у цьому процесі?

Це дуже складне і комплексне питання. Але, на мою думку, передусім треба продовжувати тиснути на РФ з вимогою припинити депортацію. Бо депортація, як ми бачимо на прикладі Запорізької області, триває. Треба робити все, щоб це зупинити. Політичний тиск на Росію треба використовувати і для того, щоб російська влада повертала дітей їхнім родинам і допомагала рідним шукати їх. Окрім цього, необхідно надати допомогу тим, хто активно займається пошуками і поверненням вивезених дітей. У нашому звіті згадується, що на сьогодні вдалося повернути в Україну понад 300 дітей. І це стало результатом спільних дій українських органів влади, включно з розвідкою, неурядових організацій, волонтерів з України та Росії. Головний тягар з пошуку і повернення дітей лежить на плечах неурядових організацій, активістів і, звісно, самих родин. Це складне для них завдання. І одним з кроків має стати створення механізму, який би підтримав цих людей адміністративно і фінансово, аби надати їм змогу швидше отримувати необхідні документи для виїзду на територію Росії, щоб забрати дитину, забезпечити фінансування цієї поїздки. Треба хоча б так підтримати тих, хто сьогодні веде цю діяльність.

Провідні міжнародні організації – Європарламент, ПАРЄ, ООН, ОБСЄ ухвалили резолюції і підготували звіти, базовані на фактах, які називають масову депортацію українських дітей до Росії злочином проти людяності. Офіс прокурора МКС видав ордер на арешт президента Путіна як головного підозрюваного. Що ще потрібно для того, щоб судовий процес у цій справі розпочався?

Цей процес вже почався, беручи до уваги видачу в середині березня ордера на арешт Володимира Путіна. Так що процедура триває, хоча вона, вочевидь, зіштовхнеться з певними труднощами. Одна з них полягає у тому, що МКС не може проводити процес за відсутності підозрюваних у справі. Проте МКС може провести досудове засідання. Це означає, що Досудова палата суду може оголосити докази та звинувачення, зібрані Офісом прокурора МКС. Звичайно, це не одне й те саме, що вирок чи остаточне рішення суду. Але це попередня оцінка сили доказів та звинувачень, яка може бути зроблена за відсутності ймовірного злочинця. Хоча, повторюся, на жаль, саме по собі судове засідання не може відбутися заочно.