Складнощів у розкритті зазначеної теми додає те, що офіційні оцінки і трактування пам’яті про Другу світову війну після 1945 року постійно змінювалися. Вплив радянської ідеології на бачення причин і результатів війни визначав порядок денний для істориків, які розробляли зазначену тематику з точки зору історичного минулого. Однак розробляли за радянськими кліше і за вказівками згори. Така ситуація була характерною не тільки для СРСР, у складі якого перебувала Україна, а й для низки країн радянського блоку, які найбільше постраждали внаслідок цієї кривавої і несправедливої війни, а також і від «зачистки» населення у післявоєнні роки у всьому радянському таборі за сталінською знищувальною схемою.
Війну писали не про всіх і не про все. Багато документів фальшувалося. Чималий перелік груп населення довгий час не згадувались в історичних підручниках. У першу чергу колабораціоністи – навіть терміну такого довгий час не було. Не любили історики також у своїх пошуках описувати Голокост, про те, що були вбиті євреї. Чому? Тому що таке не схвалювалось партійною верхівкою КПРС і за такі публікації можна було постраждати. Описувачі подібних подій застосовували різноманітні філологічні засоби і знаходили формулювання, позбавлені чітких визначень і пояснень. Як, наприклад, писали «були вбиті мирні радянські громадяни» – тобто момент єврейської ідентичності, того, що людей вбивали саме за те, що вони євреї, нівелювався. Обережно згадували або повністю замовчували голодомор, не висвітлювали історію та проблеми військовополонених, а також тих, хто залишився в дитячих будинках на окупованій території. Не розглядали також і військовий спротив радянській владі і радянській армії. Практично повністю відсутні спогади, наприклад, того покоління жінок, які ростили дітей, зокрема і від загарбників, на окупованій території. Про все, що з ними відбувалося під час і після війни, що відбувалося в сільській місцевості. Одна з перших книг 1980-их, в якій висвітлюється жіночий досвід війни, – «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алексієвич. Отже, історія про Другу світову війну – була і є соціальним конструктом, в який привносили (і привносять) або виключали (виключають) якісь елементи. Подібна ситуація може скластися також і з війною росії проти України.
Руйнування біполярної системи, розхитування прийнятної ідеології призвело до того, що з середини 1980-х–початку 1990-х років українське суспільство переживало кризу ідентичності. Всі, хто раніше вважав себе радянськими громадянами, мали нове громадянство, а отже стали громадянами незалежної України такими фактично, на папері. Хоча і сьогодні деяка частина суспільства, згідно з соціологічними опитуваннями, все ще називає себе радянськими людьми.
Радянське суспільство через потужну ідеологію відрізнялося тим, що воно завжди було спрямоване на майбутнє – тобто жило в «футуристичному режимі історичності». Нагадаємо: поняття «режим історичності» запропонував французький історик Франсуа Артогі, щоб пояснити, як суспільство переживає час. На його думку, існує три типи переживання історичного часу. Перший – звернений назад, коли суспільство живе минулим, якоюсь ідеєю «золотого століття». Ці елементи у нас є і зараз: деякі люди відчувають ностальгію, наприклад, за радянським життям і живуть в своєму ритмі історичного часу.
Наступний – футуристичний режим історичності – коли суспільство дивиться вперед, і все, що відбувається зараз, співвідноситься не з тим, що було, а з тим, що буде. Наприклад, радянський народ будував комунізм, відповідно, всі події, які відбуваються, мали сенс тільки через призму майбутнього. Все, що ми робимо, потрібно для якоїсь мети, для того, що буде далі. І саме ця структура відчуття часу розвалилася. І утворилося те, що Франсуа Артогі називає «презентистський режим історичності» – це третій тип історичності. Презентистський режим існування суспільства – це проживання історії саме тут і зараз, з тимчасовими розривами. Тобто ми перестаємо володіти тим історичним мисленням, яким володіли.
Водночас зазначимо, якщо говорити про ХХ століття, то, відповідно до соцопитувань, єдина подія, з приводу якої суспільство має консенсус, – це перемога у війні. Соціологи підтверджують, що начебто нас всіх об’єднує ідентичність, пов’язана з пам’яттю про війну. Хоча зазначена посилка на початок нового ХХІ тисячоліття вже застаріла. Водночас звертаємо увагу на те, наскільки по-різному переживається людьми військовий досвід.
Складнощі щодо трактування війни особливо відчутні в освітянській сфері. Йдеться про те, що шкільні підручники з 1995 року до середини 2000-х, як мінімум, тричі переписувались. І багато історичних подій тричі обростали новими трактуваннями, що було пов’язано з політичною історією. Наприклад, у 1990-ті роки основною була тема сталінських репресій. Сьогодні мало про це говорять.
Додамо також ще одне спостереження про те, що погіршення політичної і соціальної ситуації в нашій країні, а також у наших географічних сусідів спричинено ще одним явищем. В результаті такої непостійної політики, ідеологічної заангажованості сформованосуспільство зруйнованої родинної пам’яті. Жах репресій змушував родини ліквідовувати всі документи, які могли не збігатися з «лінією партії», тобто радянською ідеологією. І сімейні архіви – листи, фотографії, документи тощо – безжально знищувалися.
Цей фактор є особливо важливим, оскільки у пострадянських суспільствах проблема сімейної пам’яті є однією з центральних. Німецький історик Йорн Рюзенговорив про те, що є таке поняття, як криза історичної свідомості. І саме криза історичної свідомості спіткала покоління пострадянських людей у 1980-1990-і роки. На даний момент ми все ще перебуваємо в кризовому стані, з якого дуже повільно вибираємось.
Нині в суспільствах формується новий тип історичної – презентистської свідомості, а саме: ми живемо «тут і зараз». І цей презентистський режим історичності перекриває історичну перспективу мислення про минуле і майбутнє. Тобто ми дивимося на історію з точки зору: навіщо вона нам потрібна, якщо ми ледве виживаємо. Хоча відповідь на питання «чому ми виживаємо», теж вимагає ретроспективного аналізу: як ми опинилися в цій ситуації? Ми сфокусовані зараз на «тут і зараз» і багато історичних тем ігноруємо, не розуміючи і не знаючи, навіщо вони нам потрібні, і тому не звертаємо на них уваги.
Після розпаду СРСР українські історики зосередились на ідеї нації і дослідженнях національної історії. Однак, коли досліджують національну історію, завжди говорять про тих, хто включений в націю. Що робити з євреями, які тут жили, циганами, татарами, поляками? Питання в тому, що якщо ми розглядаємо нашу спільноту як громадянську націю, то як сьогодні розкривати цю історію?
Треба визнати, що не зважаючи на всі заяви про європейський вибір і європейське мислення (що, відверто, характерно для незначної частини українського суспільства), переважна більшість людей живе уявленнями недалекого минулого, що в науковій сфері підтверджується половинчастими оцінками історичних явищ, а в системі освіти – частковим уведення складових Болонської системи[1]. Однак і надалі вищі освітянські структури продовжують пролонгувати існування застарілої корупційної системи механізму здобуття наукових ступенів ще за радянською схемою.
На думку відомої дослідниці Н. Яковенко, в Україні є величезна інституційна криза науки. «У нас і далі залишається ця квазімілітарна структура науки, де є флагмани та провінційні інститути чи університети, що перебувають, так би мовити, на становищі припряжних. Квазімілітарна структура науки, своєю чергою породжує її корумпованість, тому що люди з провінції ідуть на певні змови з центрами. Корумпованість науки породжує аморальність у науці. Один із феноменів аморальності – спеціалізовані ради із захисту. Через них проходять такі дисертації, які навіть до вчених рад не мали б доходити. І ми всі про таке знаємо. Аморальність науки у вигляді вчених рад знову перетворюється у подвійну корумпованість науки, створюється те circulus vitiosus — абсолютно порочне коло, з якого немає виходу. І це те, що у нас є, це те, де Захід нам не допоможе, бо тут ми можемо допомогти лише самі собі» (див.: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/u-poshukah-zolotogo-viku).
З 1990-х в Україні розпочався процес, який називають поверненням українцями власної історії або процес масового перегляду української історії, яка сформувалася у радянські часи. Відбувалося доволі швидке ламання старих догм і канонів. З початку нульових спостерігається політизація історії, історична наука знову орієнтується на політику і політиків. Л. Кучма використовував історію для вирішення політичних питань. Як, наприклад, створення двосторонньої комісії з врегулювання складних питань українсько-польських взаємин, що діяла під егідою президентів Л. Кучми і А. Квасьнєвського і напрацювала дійсно солідний – понад 20 томів – теоретичний та практичний матеріал, який було покладено в основу важливих міждержавних рішень. В історичному середовищі різняться оцінки діяльності наступного за Кучмою президента – В. Ющенка. У часи Ющенка, як писала pravda.com.ua, ми зіштовхнулися зі спробами створити загальнодержавний культ Голодомору. Повернення пам’яті про подію і зведення події у ранг культу – це два різних процеси. Як наслідок – трагедія перестала сприйматися з належним трагізмом. (див.: https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/51cb59933845f/).
Сьогодні процес опанування історією як наукою, відрізняється особливістю подій війни, перебуває у пошуку нових рішень і нових відкриттів, пов’язаних вже з новими випробуваннями.
[1] Болонська система була впроваджена в освітній системі України за зразками сучасної системи освіти в Європейському Союзі.