Чи варто захищати Тайвань, навіть незважаючи на загрозу спустошливої війни?
Ніхто, схоже, не знає, як відреагують США, якщо Китай раптом нападе на Тайвань. Десятиліттями американські лідери робили все можливе, щоб уникнути цього питання. Однак у вересні минулого року президент Джо Байден, як здавалося, покінчив із вашингтонською політикою «стратегічної двоїстості», коли він заявив, що американські війська захистять цей острів у разі «безпрецедентної атаки». Проте майже відразу після заяви Байдена офіційні представники Білого дому дали задній хід, стверджуючи, що політика США стосовно Тайваню не змінилася.
Укладений у 1960 році американо-японський договір про безпеку зобов’язує Америку вступити у війну, якщо на територію Японії буде вчинено напад, але США не має аналогічного договору з Тайванем. Якщо Китай вирішить напасти на острів, то йому доведеться гадати, як відреагують США. Політика стратегічної двоїстості покликана слугувати інструментом стримування, проте реальне питання, наскільки її тепер достатньо. Адже Китай зараз набагато сильніший, ніж у ті часи, коли він намагався «звільнити» Тайвань від націоналістів Чан Кайші, влаштувавши обстріл островів Цзіньмень і Мацзу під час кризи в Тайванській протоці 1958 року. Втім, у США тоді був договір про взаємну оборону з Тайванем, а керівники американської армії вимагали завдати ядерного удару по материковому Китаю.
Сьогодні Китай має найбільшу за чисельністю армію у світі, а також значний ядерний арсенал. Голова КНР Сі Цзіньпін знає, що США не можуть ризикувати ядерною війною, адже саме тому Америка відмовилася від прямої інтервенції в Україну, і ці міркування надають йому хоробрості. І справді, якщо США не хочуть боротися з набагато слабшою Росією, вони напевно не підуть воювати проти Китаю.
Політичне зрушення після президентських виборів 2024 року в США може підкріпити китайські надії на силове захоплення Тайваню. Республіканський президент — чи це колишній президент Дональд Трамп, чи його однодумець — може віддати перевагу ізоляції США від конфліктів у далеких країнах. І це дуже вагома причина, щоб дати просто зараз Тайваню тверді зобов’язання безпеки.
Але чи справді варто захищати Тайвань, навіть попри загрозу спустошливої війни? Я вважаю, що варто. Напад на Тайвань став би нападом ще й на Японію та Південну Корею. Якщо Китаю буде дозволено домінувати у Південно-Китайському та Східно-Китайському морях, він мертвою хваткою стисне економіку обох країн. А якщо Японія і Південна Корея втратять віру в здатність або готовність Америки захищати їхню безпеку, тоді їм доведеться або підкоритися китайському пануванню, або почати накопичувати ядерну зброю, причому дуже швидко. Обидва варіанти можуть призвести до катастрофічних наслідків.
Крім того, є питання стратегічної важливості Тайваню як виробника понад 90% усіх сучасних напівпровідників у світі. Захоплення Китаєм Тайваню та його індустрії виробництва чипів дозволить схилити глобальний баланс сил на користь Китаю, що призведе до дуже серйозних економічних і стратегічних наслідків.
Ніщо з цього не було б серйозною проблемою, якби Китай був ліберальною демократією, або, як мінімум, порівняно відкритим суспільством. На жаль, це не так і це, напевно, найважливіша причина захищати Тайвань.
Іронія в тому, що коли в 1950-ті роки США були зобов’язані захищати Тайвань, цим островом керував репресивний авторитарний режим, і він не був тією демократичною країною, якою є сьогодні. Однак у ті часи американська підтримка Чан Кайші мала сенс: Китай Мао Цзедуна був набагато гіршим. На щастя, хоча маоїзм був популярний якийсь час серед революціонерів (переважно в бідних постколоніальних країнах та в університетських кампусах на Заході), кривава тактика Мао виявилася малопривабливою на глобальному рівні.
А ось у нинішньої китайської моделі авторитет набагато вищий. На відміну від СРСР Комуністична партія Китаю зуміла спростувати ліберальні очікування, досягнувши значних економічних успіхів і водночас зберігши ленінську диктатуру. Раніше ліберали вважали, що зростання середнього класу у поєднанні із вільною ринковою економікою неминуче призводить до демократії. Здавалося, що перетворення в Південній Кореї та на Тайвані — перехід від військових диктатур до ліберальних демократій — надають ваги цій тезі. Однак тепер ми знаємо, що капіталізм може чудово процвітати і при «соціалізмі з китайською специфікою».
Успіх Китаю надихнув багатьох авторитарних лідерів у країнах, що розвиваються, де великі китайські інвестиції в інфраструктуру зміцнюють імідж китайського режиму як ефективнішого, потужнішого і надійнішого партнера, ніж часто безладні і схильні до втручання у внутрішні справи західні демократії. Це небезпечна тенденція, особливо в період, коли ліберальні демократії зазнають атаки радикальних популістів зсередини. Перемога Трампа у 2024 році може різко пожвавити диктаторів та авторитарних лідерів у всьому світі, зокрема Сі Цзіньпіна.
Отруйна форма культурної пропаганди давно підкріплює правління «твердої руки» руки в Китаї та інших країнах Азії. Її центральна ідея, яку ефективно пропагував Лі Куан Ю (засновник Сінгапуру та його колишній прем’єр-міністр протягом дуже тривалого часу), полягає в тому, що «азійські цінності» несумісні з демократичним правлінням. У конфуціанських суспільствах, за цією логікою, індивідуальні інтереси повинні підкорятися колективному інтересу, послух владі священний, а громадський порядок важливіший за свободу.
Члени дедалі заможнішого середнього класу Китаю часто підписуються під цими поглядами. Як часто стверджують у певних колах у Пекіні та Шанхаї, прості китайці поки що не готові до демократичного правління, вони все ще потребують твердої руки влади, яка утримує їх у вузді.
Саме тому важливим є Тайвань. Крім націоналістичного чаду, правителі Китаю явно одержимі Тайванем, тому що саме його існування руйнує фундамент авторитарної китайської моделі. Тайванська демократія може навіяти китайському народу «хибні» ідеї, тому Китай бажає розтрощити її — як він уже вчинив із Гонконгом. Байден неодноразово обіцяв захищати демократію від загрози авторитаризму. Якщо це серйозна обіцянка, він зобов’язаний гарантувати, що Тайвань залишиться вільним.
Ян Бурума