На застосування сили необхідно відповідати адекватно, тобто силою. Якщо власних сил недостатньо, слабкі ланки шукають сильних союзників. Вироблення таких механізмів, насичення їх дієвими складовими, адекватне спрямування зовнішньополітичних зусиль на досягнення суто прагматичних результатів.

Галаслива інформаційна кампанія, розкручена певними іміджевими силами антиУкраїни щодо ситуації на фронті, зокрема навколо питання контрнаступу: «починати або не розпочинати», чимось нагадує історію навколо питання застосування ядерної зброї під час холодної війни – призабутої Карибської кризи: хто перший натисне пускову кнопку, той і переможе. Коли радники американського президента Д. Кеннеді тиснули на нього – хотіли примусити почати першим…

Випадок утримав президента від такого катастрофічного рішення: він читав книгу «Гармати серпня» про першу світову війну. І, як пізніше зазначив, не хотів, щоби його особу пов’язували з розв’язанням ядерної катастрофи світу…

Так звані аналітики або горе аналітики напрочуд швидко забули набуту тисячоліттями практику мислення, про те, що подібні питання не вирішуються гучністю голосу, що переходить на істеричний галас, або вагою посадового крісла. Такі питання вирішуються в тиші мозкових кабінетів мислячими людьми і фахівцями професіоналами, що звикли аналізувати, а не оголошувати пустопорожні заяви і віддавати необґрунтовані накази.

До складових, що є підставами і джерелами для реалізації аналітичного мислення, маємо включати:

А/ Конкретну об’єктивну інформацію про стан справ на фронті.

В/ Глибоку обізнаність про стан і спроможність збройних сил ворога.

С/ Стан наших українських справ у різних вимірах: фронтових, закордонних, внутрішньополітичних і економічних тощо.

Д/ Вміння робити розрахунки можливих наслідків будь-якого рішення, що сприятиме необхідній розробці кількох сценаріїв у результаті запроваджених дій: від самого трагічного до успішного.

Наскільки відомо, Україна має такі аналітичні групи, які спроможні таке зробити. Однак, крім розробок аналітиків, необхідний владний ресурс, який бере відповідальність на себе.

Схеми Безпеки, що запроваджуються в міжнародних відносинах, мають кілька рівнів і варіантів захисту. В нашому варіанті поза розбудовою власних безпекових ресурсів і закріплення партнерства стратегічного виміру двостороннього рівня, Україна сьогодні переважно розраховує на третій рівень колективного захисту, в якому беруть участь кілька держав, що об’єднують власні зусилля у протистоянні ворогові. Така схема, що нагадує безпекову мережу, містить різноманітні варіанти захисту. Задача очільників держави об’єднати найприйнятніші позиції трьох рівнів і запровадити відповідну логістичну складову із залученням НАТОвських схем там, де ООНівські потужності не спрацьовують.

Безпека держави є комплексним поняттям, що включає відсутність загроз, захищеність державних і громадських інтересів, незалежність, що дипломатичною мовою визначається як суверенітет. Підкреслимо – реальний суверенітет, а не голослівний. Сучасні міжнародні відносини надають нам чимало позитивних прикладів успішного розв’язання конфліктів, протистояння агресії, вироблення схем нейтралізації викликів із застосуванням різноманітних механізмів захисту.

Яке місце в цій системі посідає Україна? Як еволюціонувала концептуальна складова національної безпеки України за роки її реальної суб’єктності?

Традиційно концепція і стратегія безпеки, як і весь теоретичний підмурок гуманітарних наук, сповідували парадигму реалізму, в основу якої покладено силу – міць держави. З огляду на зазначене, формування системи національної безпеки України відбувалося вкрай болісно і багатовимірно. У розвитку України періоду міжнародної суб’єктності (з 1990 року) виокремлюємо кілька етапів становлення та еволюції стратегії національної безпеки, які так чи інакше пов’язані з діяльністю вищих посадових осіб – гарантів міжнародної суб’єктності України. Національна безпека цих гарантів значно різнилася. Від проукраїнської політики до – антиукраїнської, яка відзначилась попранням прав людини і завершилась військовим придушенням мирних виступів громадян.

Теоретичний підмурок безпеки перебуває у процесі постійного розвитку не тільки в Україні, а в світі в цілому з-за глобалізаційних змін, нестабільності світового порядку в результаті ліквідації тонкого балансу консенсусного договору між протилежними ідеологічними таборами і деякої паритетності ядерних потенціалів часів біполярності.

У роки холодної війни концепція безпеки ґрунтувалася переважно на військовій і певним чином політичній безпеці. Пізніше із розпадом біполярної схеми відносин і розпорошенням, однак не зникненням її радянської складової, суто військові елементи концепції піддавалися постійній критиці і відійшли в тінь. Поступово сформувалось нове трактування теорії безпеки спочатку за умов однополярності, а після вересневих подій в США – поліполярності, що народжувалась.

Нині безпека сприймається і розглядається як ширша і глибша субстанція, що претендує на важіль світового арбітра з питань миротворення.

Концептуальне наповнення системи захисту в Україні традиційно відштовхувалось від парадигми реалізму/ неореалізму, прихильники якої в основі безпеки вбачають силу держави, що активно користується нею в умовах анархії міжнародного буття. Таке означає, що держави, захищаючи свої інтереси, можуть вдатися і вдаються до застосування зброї, що призводить до війни. Однак, як виявилось на практиці, реалістична концепція не спроможна була пояснити новий характер викликів, які прийшли разом з розвитком цивілізації. При цьому зазначимо: якщо функції держав практично є ідентичними, то їхні можливості є диференційними і залежать від військової спроможності, людського потенціалу, економічних потужностей, географічного розташування тощо. Слабкі держави доволі рідко покладаються на власні сили і переважно шукають надійного захисника-союзника.

У ХХІ столітті до класичних складових безпеки додалися інші варіанти, як військова, політична, громадська, економічна та екологічна. Зазначені варіанти тісно пов’язані, а їх комплексна взаємодія впливає на безпеку індивідуума, суспільства і держави.

До складових безпеки сьогодні віднесено також фактор суспільства, що означає: задля реалізації національної безпеки необхідно виплекати безпекове суспільство. Це багатостороннє явище. Таке суспільство формується шляхом опанування політичною правовою і моральною освітою і вихованням, формуванням соціальної і комунікативної компетентності громадян.

З одного боку, безпека має бути гарантована державою, а з іншого – за безпеку суспільства несуть відповідальність його учасники, індивідууми, які покликані захищати державу. В українському випадку мова йде про консолідацію громадян у протистоянні небезпеці. На наше переконання, безпекове суспільство є суспільством, яке теоретично і практично підготовлено до ризиків і викликів різноманітного ґатунку, розуміє свою роль у захисті держави, несе відповідальність за державу і у випадку появи реальних загроз реалізує таку відповідальність на практиці.

Важливе питання полягає в безпеці особистості, оскільки найбільшу цінність являє собою людина. Основним провайдером безпеки людини має бути держава. Однак держава може бути як провайдером безпеки, так і джерелом загроз для особи і суспільства. Не всі держави опікуються безпекою і далеко не всі забезпечують таку безпеку.

Теорія безпеки ХХІ століття з огляду на глибину розхитаного усталеного міжнародного порядку вимагає тотального наукового перегляду і термінового опрацювання. Виникає питання: розробка в якій площині, і перегляд яким чином?

Поступова концентрація сил після ейфорії легко проголошеної незалежності, інтелектуальне зростання, повільне опанування ситуацією, що склалася після незграбної здачі ядерної зброї (і кому – майбутньому ворогові – росії (!), все це підштовхнуло до розуміння небезпеки. Тільки тоді наша держава стала потроху «прозрівати» і врешті відкрила очі в результаті подій навколо острова Коса Тузла. А це 2003 рік.

Терміново розробляється і приймається Концепція національної безпеки України – доволі виважений і розумний документ, а також Закон України «Про основи національної безпеки України».

Що завадило Україні перейняти напрацьовану іншими кальку безпекової схеми НАТО+ЄС, за якою пішли наші європейські сусіди? Україна продовжувала хитатися між російським і західним полюсами.

Така «неадекватна поведінка» можновладців при владі викликала спротив громадянського суспільства у вигляді революційних виступів. В українському варіанті і Майдан «на асфальті», і Революція гідності жорстоко каралися вищою владою. І якщо перший Майдан відбувся без кровопролиття, завдяки прямому втручанню деяких очільників зарубіжних країн, то Революція гідності стала кривавим випробуванням українського суспільства – жорстоким актом геноциду влади проти власного народу. Саме геноциду, який має бути покараним міжнародними судовими інстанціями.

Питання національної безпеки згадувались в перших державотворчих документах і стосувались вони у першу чергу ядерної зброї і майбутнього політичного статусу нашої держави. Йшлося про Україну як нейтральну державу у майбутньому, що позбавиться ядерної зброї .

Таке свідчило про глибоке нерозуміння ситуації, що склалася, про неготовність українських керівників до подібного сценарію війни, недолугість у стратегічних міркуваннях і тактичних розрахунках.

Валютний борг України за енергоносії став розмінною монетою, що надало «обґрунтування» росії і США для торгу українською безпекою. У 1993 – 1994 рр. США, Росія, Україна остаточно визначили наш статус як неядерної держави.

1995 року Україні надано Меморандум, який Україна вважала гарантією нашої безпеки. Сьогодні американські журналісти з усмішкою говорять, що за цим папірцем США не зобов’язані нас захищати.

Як можна назвати таку недалекоглядну політику? Зрадою національних інтересів нашої держави.

Хвилі Майдану висувають нового президента, не дозволяють зашкодити українській ще слабкій демократії. Президент В. Ющенко із с сильною командою одразу береться до справи: розбудови безпекового плацдарму України. Чи вдалося завершити цей проєкт посилення безпеки України? На жаль, ні, не вдалося. Президент виявився слабкою ланкою в історії української влади.

Період «правління» президента Януковича увійшов в історію української державності як повна зрада національних інтересів. Все було віддано на відкуп Московії, яка пустила глибокі корені в українських владних структурах і українському суспільстві. Вибухнула Революцією гідності. Прийшов післяреволюційний час. Було скасовано антиукраїнські закони, уведено в дію деякі оновлені демократичні положення Конституції і низки законодавчих актів. Настав час президента В. Порошенка, з постаттю якого були пов’язані глибокі сподівання на гідне майбутнє. Однак… Захопленням українських територій і масштабним наступом на Україну розпочалася затяжна війна росії проти України.

Сучасна українська концепція національної безпеки та практика її реалізації (з 2020 р.) використовує і застосовує теорію транснаціональних мереж, що з’явилася в системі безпеки НАТО і Євросоюзу, трансгавернменталізму (transgovernmentalism – міждержавної дії).

Президентом України В. Зеленським впроваджуються різноманітні варіанти захисних схем: від активізації об’єктивно стратегічних партнерів до засобів виготовлення сучасної зброї. Як бачимо, в українських реаліях війни з російським агресором постала жорстка необхідність протистояти оновленій системі викликів. Однак в боротьбі з сильним противником в разі неможливості нейтралізувати ворога, держави – об’єкти агресії вдаються до інших варіантів самозбереження, серед яких застосовуються і компромісні схеми. В українському безпековому варіанті нині спостерігаємо запровадження компромісних засобів, що виявляються у тактиці уникнення прямого зіткнення з елементами вдалих точкових збройних відповідей.

На застосування сили необхідно відповідати адекватно, тобто силою. Якщо власних сил недостатньо, слабкі ланки шукають сильних союзників. Вироблення таких механізмів, насичення їх дієвими складовими, адекватне спрямування зовнішньополітичних зусиль на досягнення суто прагматичних результатів зумовлене безпрецедентністю вируючих проблем навколо України.

Людмила ЧЕКАЛЕНКО

ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»