Від гармоній Чайковського до віршів Пушкіна, російська культура була заплямована людьми, чиї звірства заперечували досягненням їхніх предків. Росію повернули до варварських звичаїв Московії, наче дев’ятнадцятого століття й не було.
БЕРКЛІ. Минув рік, як Росія, місце моєї батьківщини, напала на Україну. Протягом 365 днів ми прокидалися від новин про російські ракетні удари, бомбардування, вбивства, тортури та зґвалтування. Це були 365 днів сорому та збентеження, бажання відвернутися, але потрібно знати, що відбувається, спостерігати, як росіяни перетворюються на «русистів», «орків» або «путіноїдів». Протягом 365 днів позначення «російсько-американський», яке раніше було простим, здавалося суперечливим у термінах.
Для тих, хто в моєму становищі, деякі способи адаптації до нових обставин виявилися легшими, ніж інші. Російські книги все ще товплять мою книжкову шафу, але я вже не маю бажання їх перечитувати. Не можна звинувачувати Чехова та Набокова в агресії проти України, але вона все одно вкрала їхню магію та здатність навчати. Ці автори були моїми друзями, як і старовинні обряди на кшталт російських пасх і новорічних показів радянської класики «Іронія долі». Я гостро відчуваю втрату, але, можливо, це й на краще. Це допомагає мені зосередитися на сьогоденні.
Інші зміни вимагали більш глибокого аналізу. Кожен росіянин на Заході відчував себе посланцем великої культури і великої країни. Хоча все пішло погано з більшовизмом і ГУЛАГом, Росії вдалося вирівнятися і приєднатися до цивілізації до кінця двадцятого століття, запропонувавши власні «особливі» чесноти для всіх інших. На Заході романтична привабливість проголошених пріоритетів Росії – комунального над індивідуалістичним, соціалістичного над капіталістичним, духовного над матеріальним, серця над головою – була настільки сильною, що я теж переконався в прихованій доброті Росії, навіть якщо покинув країну. як тільки міг у 1990-х.
Тепер мені нагадали чому. Росія особлива, але головним чином у тому сенсі, що вона унікально здатна за лічені дні зруйнувати те, що будувалося століттями. Від гармоній Чайковського до віршів Пушкіна, російська культура була заплямована людьми, чиї звірства заперечували досягнення їхніх предків. Росію повернули до варварських звичаїв Московії, наче дев’ятнадцятого століття й не було.
Як людина, яка була сформована російською та радянською літературою, я відчував себе небажаним партнером російських злочинів. Ось чому з лютого минулого року я відмовився від будь-якого виду культурного посланника. Я був посланцем нічого – просто ще одним іммігрантом, який приїхав до Америки в пошуках кращого життя. У певному сенсі це звільнило. Тепер я знаю, що пошуки сенсу не повинні – а іноді й не повинні – обмежуватися будь-якою культурною традицією.
Все ж таки непросто поставити під сумнів власне минуле. Гортаючи сімейні альбоми, ми звикли бачити наших дідів героями, які пережили великий терор, перемогли у великій війні, збудували велику державу. Про їхні життя складали легенди – ідеальну історію двадцятого століття про жертовність і силу духу. Вони страждали, щоб їхні онуки жили спокійно (і «до них», звісно, українці).
Але ці жертви були змарновані. Тепер ми повинні розглянути можливість того, що досягнення наших дідусів і бабусь просто продовжили життя тоталітарному монстру, надавши йому легітимності, якої він жадав. Як думати про 23-27 мільйонів радянських громадян, які загинули у війні з фашизмом у ХХ столітті? Багато з них були бабусями і дідусями власних фашистів двадцять першого століття.
Ще кілька років тому ця відповідь була не такою однозначною. Після закінчення холодної війни Росія здавалася найвільнішою країною в світі. Також вважалося, що це країна, здатна до покаяння. Той факт, що нікого не покликали відповісти за злочини комуністичного режиму, розглядався як доказ нашого колективного прагнення до національного зцілення, а не як свідоме намагання нової влади зняти з себе будь-яку провину.
Сьогодні війна Путіна проти України керується, забезпечується та підтримується росіянами, які, як і я, пережили перебудову та гласність. Вони змарнували обіцянки тієї епохи і побудували ще одну в’язницю «на руїнах деспотизму». Те, що в 1990-х здавалося свідомим національним вибором, виявилося прагненням небагатьох. Сама ідея «національного вибору» нині виглядає порожньою концепцією. Росіяни існують лише як піддані, їхнє суспільство – атомізована маса, де одні просто намагаються вижити, а інші вболівають за злочини режиму, щоб на деякий час забути про власну біду. Ті сміливці, хто кидає виклик системі, в кінцевому підсумку поглинаються нею.
Бути росіянином сьогодні означає бути культурно випорожненим. Для тих із нас, у кого половина життя позаду, ми не можемо просто прийняти новий набір улюблених книг, фільмів чи святкових традицій. Ви можете читати Гоголя і досліджувати українські народні пісні, але ви не можете прийняти українську ідентичність, тому що було б аморально навіть намагатися. Все, що ви можете зробити, це розчинитися на задньому плані та сподіватися, що ніхто не запитає, звідки у вас акцент. Коли ти вболіваєш за Україну, ти робиш це тихо збоку.
Що нам робити з нашими спогадами, сімейними сагами та попередніми піднесеними уявленнями про своє місце в «історичному процесі» (як висловлювалися марксисти)? Оскільки минуле неможливо скасувати, його потрібно або придушити, або дегламуризувати заради сьогодення та майбутнього. Зараз усе залежить від результату війни. Якщо Україна переможе і режим Путіна впаде, Росія все ще зможе колись реабілітуватися – як колись Німеччина.
Це буде завдання кожної порядної людини – росіян і всіх інших – просунутися, коли прийде час. Але навіть із сподіваною українською перемогою повернення до минулого, коли Росія існувала як унікальна цивілізація, не буде. Та Росія, реальна чи уявна, закінчилася 24 лютого 2022 року. Вип’ємо за покійних.
Автор: Анастасія Едель – є автором книги «Ігровий майданчик Путіна: імперія, революція та новий цар» (Callisto Media, 2016).
Джерело: Project Syndicate, США