Коли у листопаді минулого року президент США Джо Байден зустрівся зі своїм китайським колегою Сі Цзіньпіном на Балі, вони домовилися про проведення зустрічей на високому рівні з метою створення «захисних огорож» у китайсько-американському стратегічному суперництві. На лютий було заплановано візит держсекретаря США Ентоні Блінкена до Пекіна, який мав дати старт цій роботі. Але після того, як Китай скерував розвідувальний аеростат (видимий неозброєним оком) у політ над американською територією, візит Блінкена скасували навіть швидше, ніж збили цю кулю.
Звісно, Китай не вперше застосовував аеростати подібним чином, але в цьому випадку вибраний ним час виявився вкрай невдалим. Проте, напевно, було б набагато краще, якби Блінкен все ж таки здійснив свій візит.
Так, Китай стверджує (хоча це дуже сумнівно), що цей пристрій — метеозонд, над яким було втрачено контроль; проте вигадки з метою прикриття розвідувальної діяльності характерні не тільки для Китаю. Лютневий інцидент схожий на події 1960 року, коли президент США Дуайт Ейзенхауер і радянський прем’єр Микита Хрущов мали зустрітися і домовитися про створення «захисних огорож» у Холодній війні. Однак невдовзі Совєти підбили американський шпигунський літак, який Ейзенхауер спочатку оголосив літаком метеорологічної розвідки, що збився з курсу. Саміт скасували, і реальні «захисні огорожі» не обговорювали аж до закінчення Карибської кризи 1962 року.
Деякі аналітики порівнюють нинішні американо-китайські відносини з Холодною війною, оскільки вони також перетворюються на затяжне стратегічне суперництво. Однак подібна аналогія може вводити в оману. Під час Холодної війни між США та СРСР не велося майже жодної торгівлі та жодних переговорів, і між ними не було екологічної взаємозалежності у таких сферах, як зміна клімату чи пандемії. Ситуація з Китаєм практично прямо протилежна. Будь-яка американська стратегія стримування наражатиметься на той факт, що найбільшим торговим партнером багатьох країн є Китай, а не США.
Однак той факт, що аналогії з Холодною війною контрпродуктивні зі стратегічного погляду, не виключає ймовірності початку нової холодної війни. Ми все ще можемо піти цим шляхом з волі випадку. Слушною історичною аналогією для нинішнього моменту є не 1945 рік, а 1914-й, коли всі великі держави очікували короткої Третьої Балканської війни, а розв’язали в результаті Першу світову, яка тривала чотири роки і знищила чотири імперії.
На початку 1910-х років політичні лідери не приділяли достатньої уваги зростанню сили націоналізму. І сьогодні політичним владам не варто повторювати цю помилку. Вони повинні уважно стежити за наслідками підйому націоналізму в Китаї, популістського націоналізму в США та небезпечної взаємодії між цими двома силами. З огляду на незграбність китайської дипломатії, а також тривалу історію протистоянь та інцидентів навколо Тайваню, перспектива ненавмисної ескалації має турбувати всіх нас.
Китай вважає Тайвань своєю бунтівною провінцією. З часів візиту президента США Річарда Ніксона до Китаю в 1971 році Америка проводить політику, яка покликана стримувати як оголошення Тайванем незалежності де-юре, так і застосування Китаєм сили з метою досягнути возз’єднання. Проте сьогодні деякі аналітики стверджують, що така політика подвійного стримування застаріла, посилаючись на зростання військової сили Китаю, яка може спокусити цю країну вдарити просто зараз, доки вона має шанс.
Інші аналітики налаштовані скептично. Вони попереджають, що надання Америкою прямих гарантій безпеки Тайваню не стримуватиме Китай, а навпаки може підштовхнути його до дій. Крім того, вони непокояться, що офіційні візити на високому рівні на цей острів не відповідають політиці одного Китаю, яку Америка декларує з 1970-х років.
Навіть якщо Китай уникатиме повномасштабного вторгнення і просто спробує змусити Тайвань блокадою або шляхом захоплення сусідніх островів, може виявитися достатнім одного зіткнення кораблів або літаків (під час якого будуть втрачені життя), щоб спровокувати ширшу ескалацію. Якщо США відреагують, наприклад, заморожуванням китайських активів або вдадуться до закону «Про торгівлю з ворогом», тоді обидві країни можуть швидко скотитися до реальної холодної війни — або навіть гарячої.
Нещодавня військова гра, організована Центром стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) у Вашингтоні, дає можливість зробити висновок, що США можуть перемогти в такій боротьбі, але ціна буде величезною для обох сторін (і для світової економіки). Відповідно, найкращим вирішенням тайванського питання є збереження статус-кво.
Колишній прем’єр-міністр Австралії Кевін Радд доводить, що метою Заходу має бути не досягнення повної перемоги над Китаєм, а кероване суперництво з ним. Розумна стратегія: уникати демонізації Китаю, представляючи відносини з ним у вигляді «конкурентного співіснування». Якщо в довгостроковій перспективі Китай зміниться на краще, це буде лише несподіваний бонус у рамках цієї стратегії, яка покликана керувати відносинами великих держав в епоху традиційної, а також економічної та екологічної взаємозалежності.
Добра стратегія має спиратися на ретельну, всебічну військову оцінку. Недооцінка породжує розслабленість, а переоцінка — страхи; і те, й інше може призвести до помилок у розрахунках. Китай перетворився на країну з другою найбільшою економікою у світі, але, хоча за розмірами ВВП, зважаючи на все, він може в якийсь момент у майбутньому обігнати США, розміри подушових доходів у країні все ще не досягають і чверті від американського рівня, і вона стикається з цілою низкою економічних, демографічних та політичних проблем.
Крім того, що розміри населення працездатного віку в Китаї пройшли пікове значення ще в 2015 році, у країні сповільнюються темпи зростання економічної продуктивності, і вона має дуже мало вірних політичних союзників. Якщо США, Японія та Європа координуватимуть свою політику, вони разом представлятимуть найбільшу частину світової економіки, і тому у них збережеться можливість організації, заснованого на правилах світового порядку, здатного впливати на китайську поведінку. Такі альянси, що давно склалися, — це ключ, який допомагає впоратися з підйомом Китаю.
У короткостроковій перспективі, враховуючи зростання напористості політики Сі Цзіньпіна (вона включає такі безглузді дії, як невчасно відправлений аеростат), нам, імовірно, доведеться витрачати більше часу на бік суперництва в описаному вище рівнянні. Однак якщо ми збережемо наші альянси і уникатимемо ідеологічної демонізації, а також оманливих аналогій з Холодною війною, тоді ми зможемо досягти успіху.
Якби китайсько-американські відносини були картярською грою, можна було б сказати, що нам дісталися хороші карти. Але навіть із хорошими картами можна програти, якщо погано їх розігрувати. В історичному контексті 1914 року нещодавній інцидент із китайською повітряною кулею має нагадати нам усім, навіщо треба домовлятися про «захисні огорожі».
ДЖОЗЕФ С. НАЙ МОЛОДШИЙ